Михайло Шукайлюк — біографія командира екіпажу безпілотників, який загинув на Донеччині
Підтримати

Зробити резюме статті: (ChatGPT)

Підтримайте Вільне Радіо

Підтримати

Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна.  Згадаймо Михайла Шукайлюка із села Дебеславці Івано-Франківської області. До початку повномасштабного вторгнення він працював за кордоном, а в липні 2022 року приєднався до війська. Спершу служив на Харківщині, а згодом командував екіпажем безпілотників бригади “Птахи Мадяра” на Покровському напрямку.

Про життя і загибель Михайла журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Надія.

Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.

Любив ремонтувати машини й допомагав рідним

Михайло Шукайлюк народився 22 вересня 1997 року в селі Дебеславці Коломийського району на Івано-Франківщині. Там закінчив місцеву школу, а після цього вступив до Коломийського індустріально-педагогічного коледжу. Михайло обрав фах автомеханіка, адже цікавився автомобілями. Любив їх ремонтувати та розбиратися в тому, як вони працюють.

Сестра пригадує, що турботу про інших Михайло виявляв ще в школі. Він помічав дітей із малозабезпечених родин і просив маму купити їм щось поїсти.

“Казав: «Мам, маєте якусь зайву копійку — купіть тому-тому булочку». Ніколи нікого не обходив”, — згадує Надія.

Після коледжу Михайло їздив із батьком на будівництва. Згодом вирішив поїхати за кордон, аби заробити на власну машину й допомагати родині. Спочатку працював на будівництві в Ризі, де тоді була й сестра Надія, а потім переїхав до Чехії. Там займався фарбуванням металевих конструкцій.

Михайло придбав автомобіль, про який мріяв, і водночас допомагав батькам і сестрі.

“Де чого не вистачало, він докладав кошти. Старався, щоб ми все мали, батьків підтримував, а мене — особливо. Половину всього навіть батьки не знають: ми двоє все вирішували”, — розповідає Надія.

У липні 2022 року Михайло Шукайлюк пішов до війська

На початку повномасштабного вторгнення Михайло був удома. Він одразу сказав рідним, що хоче долучитися до війська. Сестра намагалася його відмовити й казала, що краще б він залишався за кордоном, але брат відповідав, що все одно повернувся б в Україну.

Родина ще близько двох місяців говорила з ним про це рішення. Особливо важко його сприймала мама. Остаточно Михайло повідомив про намір піти до війська 25 липня 2022 року, коли близькі зібралися на день народження бабусі.

“Він сказав: «Думайте, що хочете, але я йду, і все». Мама плакала, татові дуже важко було це прийняти. На той час у нього вже була дівчина, і їй теж було важко. Але всі розуміли, що треба, бо він хоче. Цей патріотизм, захист — це в ньому було. Він горів цим”, — пригадує сестра.

У родині Михайла були й інші військові. Його дядько Ігор, брат батька, воює від часів Майдану. Двоюрідний брат також служив, але після поранень його списали.

Вже 27 липня 2022 року Михайло прийшов до територіального центру комплектування. Після навчань його направили до Третьої окремої важкої танкової бригади.

Служив на Харківщині, а згодом став командиром екіпажу дронів

Спочатку Михайло був водієм-механіком медичної роти. Його завданням було вивозити поранених. Згодом він став водієм-електриком радіолокаційної станції артилерійської розвідки. У складі бригади виконував бойові завдання на Харківщині, зокрема в Дворічанській громаді.

На початку 2023 року захисник почав працювати з безпілотниками. Він став оператором розвідувальних та ударних БпЛА й виконував бойові завдання на Вовчанському напрямку.

Восени 2024 року Михайло перевівся до 414-ї окремої бригади безпілотних систем “Птахи Мадяра”. Там обійняв посаду командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів. У цьому підрозділі йому присвоїли звання молодшого сержанта, а в березні 2026 року — сержанта. Із жовтня 2024 року Михайло воював на Покровському напрямку.

Надія розповідає, що Михайло хотів служити саме в бригаді “Птахи Мадяра”. Позивний Щука він отримав від родинного прізвиська.

“Тато в нас Щука, Міша Щука, я була Надя Щука. Так у нього і лишився позивний”, — пояснює сестра.

Михайло підтримував звʼязок із рідними, але про службу розповідав небагато. 

“Були прильоти, було різне. Але він ніколи не скаржився. Його командир дуже гарно про нього говорив, казав, що він позитивчик. Навіть після прильотів він уже усміхався й старався всіх хлопців підтримати”, — розповідає Надія.

Під час одного з бойових виїздів російські безпілотники влучили в автомобіль екіпажу, внаслідок чого Михайло дістав контузію. Після лікування повернувся до служби, хоча рідні помічали, що його турбували шуми та гучні звуки.

“Він не шукав якихось моментів, щоб залишитися більше вдома. Зібрався і поїхав знову воювати”, — розповідає Надія.

Також у Михайла був хронічний гастрит. Через загострення він лікувався в лікарні у Дніпрі. Попри біль і необхідність дотримуватися дієти, він продовжував служити.

“Він казав, що вже важко, бо болить. Але: «Я ще не здаюся, я ще буду воювати. Бо хто, як не ми?»” — пригадує сестра.

Підтримував рідних і не розповідав про свої нагороди

Під час служби Михайло продовжував спілкуватися із сестрою. Надія надсилала йому голосові повідомлення, коли хотіла порадитися або розповісти про свої переживання.

“Каже: «Надюха, ти що, падаєш у вірі? Не можна. Бог поможе, і все буде добре». Він завжди казав, що треба творити добро. Що зла в цьому світі дуже багато, але є пару добрих людей, на яких цей світ ще тримається”, — розповідає Надія.

Сестра пригадує й випадок, коли їй бракувало 400 гривень на покупку. Михайло тоді сам чекав на зарплату, але все одно переказав їй 500 гривень.

“Кажу: «Мішо, не треба, я тобі назад кину». А він: «Ні, Надюха, це тобі вже на каву. Купляй, що хотіла»”, — згадує вона.

Михайло Шукайлюк із сестрою Надією. Фото з родинного архіву

Про власні нагороди Михайло рідним майже не розповідав. Про всі відзнаки вони дізналися вже після його загибелі. У вересні 2025 року його нагородили орденом “За мужність” III ступеня. 

Також він мав: 

  • відзнаку Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”; 
  • відзнаку “Золотий птах” III ступеня; 
  • медаль “За оборону рідної держави”;
  • відзнаку “Вогнепальна зброя” від командувача Сил безпілотних систем.

“Мама каже: «Ти молодець». А він: «Мам, тут кожен так мав би. Це нічого»”, — переказує слова брата Надія.

Одружився з Марʼяною і мріяв про донечку

Із Марʼяною із сусіднього села Михайло познайомився ще до служби. Вони обоє вірили в Бога й чекали на зустрічі під час його відпусток. Коли чоловік мав повертатися на фронт, пара важко прощалася.

20 вересня 2025 року Михайло та Марʼяна одружилися й повінчалися.

На весілля Надія подарувала братові невеликий будинок у сусідньому селі. Раніше там жила мамина тітка, за якою доглядала сестра. Михайло свого часу допоміг їй із коштами на переоформлення оселі, а згодом Надія вирішила передати будинок братові.

Він хотів жити в селі, тож разом із Марʼяною планував добудувати й облаштувати оселю. За словами дружини, Михайло вже малював проєкт майбутнього будинку.

Подружжя також мріяло про доньку, якій хотіли дати імʼя Ангеліна.

Михайло Шукайлюк із дружиною Марʼяною. Фото з родинного архіву

Останнє повідомлення сестра надіслала перед його бойовим виїздом

У ніч перед загибеллю Михайла Надія листувалася з ним до перших годин ночі. Після короткого відпочинку екіпаж захисника мав знову вирушити на бойове завдання. 

“Кожну ніч я йому писала: «Люблю тебе, братику. З Богом. Нехай Бог вас оберігає». Так і на ту ніч написала”, — розповідає Надія.

Сержант Михайло Шукайлюк загинув 23 квітня 2026 року поблизу села Кучерів Яр Покровського району на Донеччині під час виконання бойового завдання.

“Він для мене все”

І після загибелі Михайла побратими продовжують писати його сестрі й ділитися спогадами про нього.

Повідомлення побратима Михайла Шукайлюка його сестрі Надії. Скриншот надала родина

У Михайла залишилися батьки, сестра Надія та дружина Марʼяна. 

“Він ділився останнім. Куди не подивлюся, все мені його нагадує. Він для мене все”, — каже Надія.

Рідні захисника закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.

Вічна пам’ять.

Додати Вільне Радіо як бажане джерело в Google
Завантажити ще...