Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Владислава Рябоконя. У 20 років хлопець підписав контракт із тиловою частиною Нацгвардії. Пізніше він перевівся, аби служити на передовій.
Про Владислава Рябоконя Вільному Радіо розповіла його наречена Марина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Владислав Рябоконь народився 23 травня 2003 року в місті Калинівка, що на Вінниччині. Хлопець займався різними видами танців у студії “Лілея” — із колективом часто виступав у рідному місті, їздив на змагання.
“Дуже яскравий із дитинства, любив танцювати. Часто був ведучим якихось заходів загальноміських від Будинку культури”, — каже Марина.
До девʼятого класу включно Владислав навчався в місцевому ліцеї №1, а потім за порадою вчителів вступив до Гущинецького вищого професійного училища на кранівника. Але після випуску за спеціальністю хлопець не працював, бо в день свого 20-річчя підписав контракт із Нацгвардією.
“У нього тато в той період уже служив — пішов сам, добровольцем. І Влад чекав, поки закінчиться навчання, щоб також піти. Звісно, рідні були проти, бо переживали за нього. Але вони знали, що Влад як вирішив, так і буде, тож його було простіше підтримати”, — розповідає дівчина.
Владислав Рябоконь служив водієм установки протиповітряної оборони в Калинівці — їздив збивати російські “Шахеди”. У наряди військовий ходив на добу через дві, і завдяки такому графіку міг проводити багато часу зі своєю дівчиною Мариною. Хоч закохані знали один про одного давно, спілкуватися почали вже 2024 року. Тоді між ними й завʼязалися стосунки.
“Я тоді поїхала на місяць за кордон до подружки, і він почав мені дуже часто писати. Сказав, що якось побачив мене біля магазину, і я йому сподобалася. Він підписався й чекав на моє повернення. І, коли 20 серпня я сюрпризом приїхала з Польщі, сказала йому про це першому. У той же день ми зустрілися”, — згадує початок їхніх стосунків Марина.
Уже за тиждень пара почала зустрічатися. За словами дівчини, Владислав був дуже романтичним: міг подарувати квіти без приводу чи привезти цілий пакет морозива. Хлопець одразу реагував на прохання, приділяв Марині багато уваги й, коли навіть мав проблеми, спочатку підтримував її.
“9 травня 2026 року їхню позицію оточили FPV, і він тоді вже прощався з життям. Я йому писала: «Владік, будь ласка, вигадай щось. Я не знаю, що буду робити без тебе. Я не зможу, ти маєш вийти звідти». Він відповідав: «Ти сильна. Марін, я в тебе вірю». Тобто, крім вирішення своїх проблем, він ще заспокоював мене”, — наводить приклад дівчина.
Владислав перевівся до бойової частини в січні 2025 року. Кохану до цього він готував ще з початку стосунків. За словами Марини, хлопцеві було важливо не лише збивати вже запущені цілі, а й розбиратися з тими, хто це робив. До того ж Владислав знайшов себе у військовій справі. Того ж місяця він вирушив навчатися на оператора у Запоріжжя дронів — під час курсів у прифронтовому місті з ним була й Марина. А потім захисника чекала служба на Добропільському напрямку в лавах “Привидів Хортиці”.
Порівняно з іншими регіонами Владислав Рябоконь недовго прослужив на Донеччині. Військовий не поділяв поглядів свого командування, тож у вересні 2025-го перевівся до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, де служив його батько. Протягом двох тижнів хлопець проходив донавчання, адже до цього керував “Мавіками”, а тепер мав працювати з FPV. Потім разом із побратимами боронив Запорізьку область.
Хоч базувалися захисники не в місті, до березня 2026 року Владиславу вдавалося бачитися з Мариною чи не після кожного виїзду з позицій. Пара разом винаймала квартиру й планувала одруження.
“28 березня ми зустрілися з його батьками й сестрою в Запоріжжі. Коли ввечері повернулися додому, ми дуже довго розмовляли, і він мені сказав: «Я хочу зробити тобі пропозицію, але в мене немає обручки». А мені та обручка була взагалі неважлива — аби він просто був. Я йому відповіла: «Роби так». То, щоб я не думала, що він прикалується, надіслав мені пропозицію в «Дії». Але взагалі він ніколи не називав мене своєю дівчиною. Завжди казав: «Ти моя жінка»”, — розповідає наречена захисника.
Уже наступного дня закохані подали заяву на шлюб через застосунок, але, каже Марина, чомусь вона не пройшла. Тоді пара вирішила не поспішати й думала одружитися на День народження дівчини — 23 жовтня. Тим часом відсвяткували 23-річчя Владислава в Калинівці, бо захиснику дали відпустку, і повернулися до прифронтового міста.
Ситуація в регіоні ставала напруженішою, тож тепер закоханим вдавалося бачитися набагато рідше. Востаннє вони зустрілися наприкінці червня, а 5 серпня 2026 року Владислав загинув на завданні в районі Магдалинівки. Того дня в бліндаж військових влучив російський дрон. Через пожежу на місці удару офіційно підтвердити загибель захисника вдалося за пʼять днів.
Поховали Владислава на Алеї Героїв у його рідній Калинівці.
Аби вшанувати памʼять військового, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.