82 роки тому — 29-30 вересня 1941-го нацисти розстріляли у київському Бабиному Яру майже 34 тисячі євреїв. Ті масові вбивства стали лише початком “Бабиних Ярів” по всій Україні: 11 січня 1942-го в тодішньому Артемівську (нині ㅡ Бахмуті) нацисти замурували в алебастрових штольнях близько 3 тисяч містян. Цю трагедію пам’ятають як “Артемівський Бабин Яр”.
29–30 вересня 1941 року у Бабиному Яру нацисти вбили майже 34 тисячі київських євреїв. Їх прирекла на смерть націонал-соціалістична ідеологія, яка спиралася на “расову теорію” ㅡ ділила людей на “вищі” та “нижчі” раси. Євреї та роми взагалі опинилися поза цим поділом: нацисти не вважали їх вповні людьми, вбачали в них ворогів і загрозу.
Для довідки:Формальним приводом для злочину нацистів стали вибухи на Хрещатику внаслідок радянських диверсій 24 вересня 1941 року. Нацистська пропаганда звинуватила євреїв. Уже 28 вересня по всьому місту розклеїли оголошення, в яких євреям наказували вранці наступного дня прийти з документами, грошима, цінними речами й теплим одягом на перехрестя вулиць Мельникова (сьогодні Юрія Іллєнка) та Дегтярівської.
Приречені люди думали, що їх переселятимуть, а опинилися на місці страти. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру. До 18-ї години 29 вересня нацисти вбили майже 22 тисячі чоловіків, жінок і дітей. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.
Маховик смерті, розгорнутий нацистами в цьому урочищі на тодішній околиці Києва, діяв наступні два роки. Загалом у Бабиному Яру вбили приблизно 100 тисяч людей.
Бабин Яр залишається нагадуванням, до чого призводять расизм, ненависть і міжнаціональна ворожнеча, переслідування людей на основі національності, віри тощо.
Після жахів Голокосту, засудивши нацизм, світова спільнота проголосила: “Ніколи знову!” Проте геноциди продовжують ставатися, зокрема уся Україна зараз стала свідками злочинів рашизму, ㅡ зазначають в Українському інституті національної пам’яті.
“Їх (злочини рашизму, — ред.) супроводжує знелюднення переслідуваних, відчуття безкарності з боку переслідувачів і спотворення ними історії та фактів сьогодення.
Російські окупанти чимало запозичили в нацистів: риторику про “розв’язання українського питання”, подібно до гітлерівського “розв’язання єврейського питання”; вбивство військовополонених; знищення тіл, щоб замести сліди, як це було на Київщині…
У березні цього року внаслідок російських обстрілів ми знову побачили у Бабиному Ярі страшну картину – обгорілі тіла загиблих. Обстріляні були і єврейські цвинтарі, синагоги та місця пам’яті”, — йдеться у заяві.
Масову страту євреїв організували нацистські окупанти й на території сучасної Донеччини, у тодішньому Артемівську (нині Бахмут). Це сталося на початку січня 1942-го, приводом до цього стала пожежа у будівлі Театру (нині це палац культури імені Мартинова).
Про трагедію єврейського народу на прикладі однієї родини розповідає лист з Артемівська місцевого мешканця Ізі Кричака від 1 листопада 1943-го до членів сім’ї. Цей лист зберігається у фондах Бахмутського краєзнавчого музею. Нещодавно його опублікували у книзі співробітника музею Григорія Соколовського “Історія міста, складена з цеглин”.
“Лист зберігається у фондах нашого музею. Ізя Кричак — як видно з листа — це працівник тресту “Артемвуглерозвідка”, який перебував в евакуації та повернувся до міста, коли воно вже було визволене від окупантів. Він спостерігає картини руйнувань міста та дізнається про трагедію, яка спіткала його родичів: більшість з тих, хто залишився у місті, загинули”, — розповідає Вільному радіо завідувач відділом Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Наводимо лист свідка тих подій з незначними скороченнями.
“Артемівськ, 1.XI.1943
Добрий день, дорогі!
Пишу вам, рідні, з Артемівська. Думав порадувати всіх наших, що знаходились тут, допомогти їм, передати їм слова вітання від Вас, але… не так сталося, як думав. Кріпіться, рідні. Я опишу вам страшну картину загибелі наших рідних та близьких людей. Історія людства, до народження фашистських варварів, не знала такого варварства, вандалізму, такого звірства яке вони вчинили у нашому місті.
При їх вступі життя євреїв стало нестерпним. Зявились пов’язки на рукавах, люди стали рабами. Наца (ймовірно, сестра автора, — ред.) мила підлогу в стужу у приміщеннях, де не було вікон. Ганчірка примерзала до полу, руки кровоточили. Голод лютував у місті.
У квартирі у матері безперервно являлися бандити зі свастикою. Вони питали про нас — синів, шукали того, хто працював у воєнторгу та вимагали речі, награбовані ним. Все, що було в домі матері, все уносили, рвали, нищили. Життя стало кошмарним. Бувало, що її били. Жити вдома — неможливо. Мати ходить з дому в дім. Бідній старенькій немає спокою ані вдень, ані вночі.
На початку січня борзописці видали наказ: “усім євреям 9 січ. 1942 прийти у міський сад (нині це центральний парк, — ред.) у приміщення колишнього НКВС для відправки на роботи, з усіма цінностями та харчами на 10 днів”.
Рано вранці 9 січ. 1942 р. місто обливалося слізьми. Поневолені євреї тихо плакали боячись показати свої благородні сльози страждання. Безправні, вони йшли, похиливши голову. Йшли на муки та смерть. Кожний з них знав, що назад, до життя повернення немає, але все ж у душі теплилась маленька надія хоча б на рабське, безправне життя.
Тому всі вони, зібравши свої останні “цінності” та ті крихти хліба, що залишилися, акуратно склали у санчата. Знайомі потайки прощаються з тими, хто уходить від життя. Тільки зрідка то там, то тут проривався плач жінки, серце якої переповнилося горем. Удар жандарма перериває стогін та плач.
Санчата, санчата, санчата…
Всі зігнані у підвал. Понад 3.000 людей розміщені у темних підвалах. Доступ до них заборонений. Тільки зрідка Ната (інша родичка автора, якій вдалося вижити в окупованому Артемівську, — ред.) пробігши повз вікна, кине продукти або отримає записку. Всі, хто попадався — потрапляв у жандармерію.
Так просиділи декілька днів і коли Ната знову пішла дізнатися про долю їх, то по підвалах вже рискала група підлих жінок, які підбирали залишки речей, продуктів та ганчір’я, що випадково завалялися. Всі були вивезені вночі машинами у невідомому напрямку. Місто про долю всіх своїх євреїв, російських та українських членів партії, комсомольців та активістів — нічого не знає. Все, що взяли із собою на санчатах — все було відібране німцями. З квартир речі вивозилися машинами, а потім підленькі людишки підбирали залишки.
Тільки у жовт. 1943 місто дізналося про долю своїх містян.
У цей час я був у Артемівську. За Бахмуткою на горі, де Миколаївський міст, рядами покладені трупи наших людей. 3 з лишнім тисячі ні в чому не повинних мирних громадян вбиті у найзвірячіший спосіб. Вони живими замуровані були в кар’єрах та удушені газами. По одягу, який зотлів, люди упізнавали своїх близьких та знайомих. Ми з Натою знайшли нашу Маму і Нацу. Сумнівів, звісно, не було ніяких. Одяг весь їх та волосся. Решту важко упізнати. Сотні людей ходять між рядами замучених на смерть старих, жінок та малих дітей. У багатьох розбиті черепи. Страшна їхня смерть.
Місто — страшне. Всі абсолютно великі будівлі підірвані та підпалені. Дуже багато які одноповерхівки пережили те ж саме + бомбардування. Купи каміння, прути, що стирчать, чорні від згарищ стіни є красномовними свідками дикого розгулу вандалів. Немає квітучого Артемівська.
Тільки тепер воно — наше місто, піднімається, пробуджується. Приїздять наші люди. В будинках, які вціліли, заколочують вікна. Життя починає вливатись в артерії міста.
Місто, як ослаблений хворий, приречений на смерть, починає дихати. Місто боролося зі смертю та побороло її. Воно буде жити!
Дякую Вам, Сарра за листа. Пишіть ще. Радий безмежно кожній звістці.
Будьте здорові.
Цілую Вас усіх.
Ваш Ізя (Кричак).
Вітання Ротенбергам”.
В коментарі Вільному радіо завідуючий відділом Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький каже: нацисти почали реалізовувати свій план масового знищення євреїв у місті 7 січня 1942.
“Газета “Бахмутський вісник” надрукувала оголошення для євреїв, у якому вимагалося зібратися біля будівлі колишнього НКВС (який і досі стоїть у міському парку), мати при собі ключі, документи — начебто для вивезення на окреме поселення. І люди, як не дивно, повірили, пішли туди цілими родинами, з маленькими дітьми, старенькими. Але їх пограбували та загнали у підвал цього будинку”, — розповідає про подробиці тих днів представник музею.
Людей утримували там 3 дні без їжі та води, після чого вивезли на місце масової страти.
“Це була алебастрова шахта на території теперішнього заводу шампанських вин. І там у підземній камері, виробці алебастрового комбінату, їх розстрілювали, а потім замурували. Мало хто знав у місті про цю трагедію до вересня 1943 року”, — каже історик.
Як і розповідає автор листа, після звільнення міста тіла вбитих мешканців винесли на опізнання.
“Кілька днів на цьому місті стояв плач: люди упізнавали своїх родичів по рештках одягу, якихось предметах у кишенях, але дуже небагато вдалося розпізнати: з-понад 3 тисяч загиблих тільки близько 500 прізвищ занесені у міську Книгу скорботи. Память про цю трагедію залишається з нами й свідчить про страшні злочини Другої світової, які ніколи не повинні повторитися”, — зазначає Ігор Корнацький.
Нагадаємо, колишня іноземна волонтерка з Бахмута Ясмін Зьонер майже 10 років вивчає історію розслідувань нацистських злочинів як у Німеччині, так і в колишньому СРСР. Базуючись на історичних документах, вона стверджує, що СРСР вжив недостатньо заходів для якісного розслідування німецькою стороною діянь німецьких злочинців.