Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Сергій Заковоротній. Чоловік працював будівельником і звів для власної родини оселю. Він любив мисливство та разом із дружиною виховував двох дітей. Після відкритого вторгнення Росії чоловік втратив на війні брата, а потім окупанти зруйнували його дім. Це спонукало Сергія Заковоротнього піти до ЗСУ.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Ліля Заковоротня.
Чоловік народився 25 серпня 1996 року у селі Василівка Вовчанського району на Харківщині. Спочатку він закінчив місцеву школу, а потім поїхав до Харкова, де закінчив будівельний коледж за фахом муляра.
“Потім він поїхав у Вовчанськ, де будував будинки. Він прям з нуля їх зводив, дахи клали — все робили”, — говорить Ліля.
Саме у Вовчанську пара й познайомилася у 2015 році. Через рік Сергій зробив Лілі пропозицію, вони одружилися, а вже у 2017 році у пари народилася донька.
“Ми проживали у Вовчанських хуторах (село Вовчанської громади, — ред.). Там у нас була ділянка землі, і Сергій будував будинок своїми руками. Друзі допомагали — він був дуже дружнім та комунікабельним. Фундамент ми заклали на кошти, які подарували на весілля, і вийшло символічно, що будинок стоїть на фундаменті весілля. Він був дуже сильним у математиці. Я йому казала, який хочу будинок, а він дуже швидко розраховував, що, як і скільки треба буде на проєкт”, — згадує дружина.
Паралельно з будівництвом власного будинку на вихідних Сергій продовжував працювати на будівництві та влаштувався на другу роботу у фермерське господарство, де був водієм вантажівки. Та навіть із такою зайнятістю чоловік знаходив час на хобі.
“Його головне хобі — це мисливство. Він разом із моїм татом часто їздив на полювання, але сезонно, коли це можна було робити. Йому дуже це подобалося, а ось мені ні. Тому вони їздили удвох. Ще він дуже любив колупатися у машинах — збирав, розбирав, ремонтував, він все робив”, — ділиться Ліля.
Для близьких Сергій запам’ятався передусім як справедлива людина.
“Він дуже не любив, коли брешуть. Він вважав, що завжди краще гірка правда, ніж солодка ложка. Був уважним і дарував подарунки. Мав дуже міцний зв’язок з донькою, яка завжди була за тата, а маму не ставили ні в що. Він завжди підтримував мене в будь-якій ситуації і завжди був на моєму боці. Тепер мені цього дуже не вистачає”, — сумує вдова.
У 2019 році Сергій добудував власний будинок, і родина заселилася в нього. Там вони й зустріли початок повномасштабної війни у 2022 році.
“Нас же тоді одразу захопили в окупації і ми виїхали до Харкова. Але там тоді не було роботи, нічого не було і ми переїхали до Житомира. Там ми прожили близько 9 місяців і нас потягнуло додому. Тому ми повернулися до Харкова”, — розповідає дружина.
23 січня 2025 року чоловік пішов добровольцем у ЗСУ. Його призначили сапером обслуги гармати артилерійського взводу у 3-й бригаді оперативного призначення НГУ “Спартан”.
“У нього тоді накопичилося. Бо його брат був військовим і загинув. Потім через те, що зруйнували наш будинок, у який він вклав стільки сил. Тому він дочекався народження сина у 2024 році і через пів року вирішив сам піти до армії”, — згадує Ліля.
За словами дружини, на службі він був коригувальником артилерії.
Разом із батьком Сергій боронив державу на Донеччині — на Добропільському напрямку.
За успіхи на службі Сергія нагородили відзнакою “За оборону України”.
“Він був на гарному рахунку у гарного командування. Тому його щомісяця відпускали додому на 4 дні. Плюс була відпустка два рази на рік. У нього була така ситуація, що на службі він завжди хотів додому, а вдома — хотів на службу. Для нього побратими стали як друга родина. Там були хлопці, які воювали з 2013-2014 років, але прийняли його як рідного та дали йому позивний “Малий”, бо він маленького зросту був”, — переказує дружина слова побратимів.
За її словами, Сергій вмів швидко знаходити підхід до людей, тому швидко товаришував з усіма.
Один із епізодів війни, який найбільше запам’ятався захиснику, стався на початку березня 2026 року.
“В них довго не було їжі, солярки не було, щоб заправити, увімкнути інтернет — сиділи на позиції без нічого у невідомості. Тривалий час не могли й ротацію провести, бо над ними постійно були дрони. Чоловік казав, що вони через кущі лазили до сусіднього підрозділу, щоб через їхні рації хоч раз на добу переказати ситуацію. Потім все ж пішов дощ, і вони під ним змогли провести ротацію”, — розповідає Ліля.
14 березня військовий хотів відвідати родину, але 10 березня 2026 року Сергій вирушив виконувати завдання, і наступного дня бойовий шлях військового закінчився.
“Він виконав завдання і вже повертався на машині назад. Але на зворотному шляху він віз хлопців і у районі населеного пункту Українка Дніпропетровської області безпілотник ударив по машині. Є думка, що це був так званий дрон-ждун, який дочекався у тиловому районі автівки та вдарив. Сергій загинув на місці. Мені сказали, що дрон пропалив навіть броню на машині і пустив усередину газ, і він згорів там просто. Капітан тоді побачив, що вони не повернулись, і поїхав шукати їх. Знайшов і казав, що коли діставав тіло, воно ще теплим було”, — сумує дружина.
Чоловікові було 29 років. У чоловіка залишилися батьки, дружина та двоє дітей — 9-річна донька та син, якому на момент загибелі батька виповнився 1 рік і 9 місяців.
“Пам’ятаю, що я питала, де обручка, бо не було обручки на пальці. А потім я стала розбирати його речі, які мені привезли, і знайшла у бронежилеті. Тоді я зрозуміла, що він знімав на службі обручку, бо в нього був випадок, коли він чіплявся ним у машині і коли стрибав, ледь палець не вирвав. Тому він зберігав обручку у кишені біля серця, разом з емблемою, яку я йому подарувала на День закоханих”, — ділиться вдова.
14 березня 2026 року у Харкові відбулося прощання із захисником. Його поховали на Алеї Слави.
“Його поховали у день народження матері — день, коли він обіцяв приїхати та привітати її”, — сумує Ліля.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.