Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Дмитра Коваля. Чоловік долучився до армії ще в 19 років. Згодом брав участь в обороні рідної Київщини, де продовжував служити, поки через два роки його не перевели на передову. Дмитро воював на Харківщині, Луганщині й Донеччині близько шести років.
Про Дмитра Коваля Вільному Радіо розповіла його дружина Тетяна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Коваль народився 4 червня 2000 року в місті Обухів, що на Київщині. Із самого дитинства хлопець любив щось майструвати — це захоплення почалося з його першого самостійного ремонту велосипеда. А ще Дмитрові подобалося фотографувати й записувати відео. У підліткові роки разом із друзями він знімав кліпи на пісні свого приятеля. Одне з таких відео навіть набуло певної популярності, каже його дружина Тетяна.
“Із самого малечку в нього все життя у фото й відео. Коли ми познайомилися, він постійно все фотографував — навіть те, що, може, і не треба було. Я завжди в нього питала, нащо він так забиває памʼять телефона. А він відповідав: «Тому що мені так подобається. Потім я буду дивитися це й згадувати»”, — переповідає жінка.
Закінчивши навчання в Обухівській школі №4, Дмитро вступив до Київського національного університету культури і мистецтв на оператора кіно та телебачення. Два роки хлопець провчився на денному відділенні. За словами Тетяни, увесь цей час йому приходили повістки, тож на третьому курсі він перевівся на заочне й пішов в армію. Згодом підписав контракт із Нацгвардією, щоб бути разом зі старшим братом, який служив там після АТО.
На службу Дмитро їздив з Обухова до Києва. Часом залишався в столиці на чергування, проте переважно вечори проводив вдома. Там удосконалював старого дідового бусика, якого той подарував хлопцю ще в 14 років. Набивши руку на ньому, Дмитро часом підробляв, ремонтуючи автівки друзів. А в решту часу збирав компанію тим таки бусиком на різні гуляння.
“У нього було дуже багато друзів, і оцю його компанію знав увесь Обухів. Отак їде, і всі вже розуміють, що то за бусик. І всі вже раді, що він до них підʼїде, бо знають, що то Діма Лавок (його ще з підліткових років називали за прізвищем навпаки) зі своєю компанією”, — каже Тетяна.
У переддень повномасштабного вторгнення Дмитро Коваль саме повернувся з чергування в Києві. Він мав відпочивати вдома, але вранці його розбудив дзвінок — почалася повномасштабна війна, і військових скликали на оборону Київщини. Дмитро зокрема брав участь у зачистці Ірпеня, а коли росіян вдалося відігнати, продовжив служити майже як зазвичай — тільки часом їздив на тривалі навчання.
У 2023 році Дмитро ще служив у рідному регіоні, коли познайомився з майбутньою дружиною. Двоюрідна сестра жінки входила до його компанії, і той знайшов серед її підписок в одній із соцмереж Тетяну. Одного разу жінка відповіла йому на історію, і між парою завʼязалася переписка.
“Він покликав на каву, але я сказала, що не маю часу їхати, то він приїхав до мене в село. Узяв у магазині каву, поставив її на капот і сказав: «Зараз, зачекай. Тут у багажнику тобі дещо передали». Відкрив багажник і приніс мені букет квітів. Я, звичайно, була дуже приємно здивована, тому що це лише перша зустріч, а він уже приїхав із квітами”, — згадує жінка.
Через три місяці Дмитро освідчився Тетяні. У квітні 2024 року закохані побралися й стали жити із батьками жінки в селі Семенівка Обухівського району. Подружжя разом виховувало шестирічного сина Тетяни Артема. Як каже жінка, хоч спершу хлопчик із пересторогою ставився до Дмитра, із часом він полюбив його як рідного батька. І ці почуття були взаємні.
Уперше після оборони Київщини Дмитро Коваль узяв участь у бойових діях наприкінці 2024 року. У листопаді в складі 27 окремої Печерської бригади його відрядили як гранатометника до села Стельмахівка, що знаходиться на кордоні між Харківською та Луганською областями. Там Дмитро прослужив кілька місяців, а потім перевівся до брата в 4 бригаду оперативного призначення “Рубіж”, із якою зокрема воював на Донеччині.
“Спершу, як тільки він перейшов, був як сіра мишка. Ніхто не знав, що він може, то й ставлення було незрозуміле. Але потім він почав показувати себе, і його стали поважати. Його скрізь залучали, навіть на вихідних питали, як краще щось зробити. А коли дізналися, що Діма розбирається в машинах, командири постійно просили його їх лагодити”, — каже Тетяна.
Уперше з передової Дмитро приїхав у відпустку в липні 2025 року. Тоді намагався якнайбільше часу проводити з рідними: разом зʼїздили на море, ходили в кіно й просто відпочивали. Також порався коло машини, яку купив на заміну дідовому бусику. А вже через місяць, коли військовий вирушив на позиції поблизу Добропілля, він дізнався, що Тетяна вагітна.
“Я йому подзвонила по відео й показала тест. У нього був шок, та й у мене теж. Питав, чи я серйозно: думав, що жартую. А потім він аж розплакався й попросив передзвонити пізніше, щоб зібратися з думками. Тоді хвилин за 15 набрав і сказав: «Боже, я не можу в це повірити. Я такий щасливий, я такий радий!»” — ділиться реакцією чоловіка Тетяна.
Вона розповідає, що вагітність проходила складно, тож Дмитро намагався всіляко допомагати коханій. Перебуваючи на Донеччині, через відеозвʼязок він допомагав робити уроки синові. А на Новий Рік домовився вибратися додому хоча б на кілька днів — це було перше таке свято, яке сімʼя провела разом. До цього Дмитро був або на чергуванні, або на передовій.
Дмитро Коваль дуже хотів побачити народження донечки Аделіни. Наприкінці березня 2026 року він приїхав у відпустку, аби допомогти дружині зібрати необхідні речі, домовитися з лікарями тощо. А коли в Тетяни почалися перейми, телефоном домовився про відпустку за сімейними обставинами й поїхав у пологовий разом із дружиною.
“Він пробув удома ще десять днів і дуже мені допомагав. Ми намагалися по-черзі просинати вночі, але він більше вставав до Аделінки, годував її, колихав. Спочатку боявся брати її на руки, але потім приловчився, то вже й перевдягав і геть сам усе робив. А ще часом казав: «Давай ділитися дітьми. Ти бери меншу, а я старшого»”, — розповідає дружина захисника.
Тетяна згадує, що тієї відпустки Дмитро намагався встигнути все. Питав, чи не проти жінка, аби вони зустрілися з його друзями. Чи не на останні заощадження купив дружині телефон, про який мріяв сам. А ще витягнув її з дому переоформити автівку. Пізніше, коли вже мав повертатися на передову, його потяг запізнився на шість годин. Тоді Тетяна ще жартувала, що це знак, аби він пішов у СЗЧ займатися дітьми, а вона працювала. Але за півтора місяця стало зрозуміло: Дмитро з дітьми вже не посидить.
24 травня 2026 року військовий загинув під час бойового завдання поблизу Добропілля. Вранці разом із побратимом він мав відвезти боєкомплекти на позицію іншим військовим. Та не встигли захисники доїхати, як за ними став полювати російський FPV-дрон. Коли той уже наближався, побратими вирішили розбігтися в різні сторони, аби не загинути від удару по автівці, але тоді Дмитро натрапив на міну. Військовий загинув миттєво.
Поховали 25-річного захисника на кладовищі в його рідному Обухові.
Аби вшанувати памʼять про Дмитра, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.