Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Андрія Дудку. Ще підлітком він долучився до військово-патріотичного руху. А коли за його студентства Росія відкрито напала на Україну, став на захист Батьківщини, щойно зміг.
Про Андрія Дудку Вільному Радіо розповіла його мати Алла.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій Дудка народився 11 грудня 2000 року в Сумах. Із самого дитинства хлопець захоплювався історією: поки інші діти гралися на вулиці, він дивився документальні фільми про минуле України і світу. Пізніше саме історія стала улюбленим предметом Андрія у школі № 21, де він навчався. А його вчителька зізнавалася, що раніше ще не мала таких учнів.
За словами матері хлопця Алли, Андрій ріс дуже самостійною дитиною. Із першого класу він робив уроки сам — жінці навіть не доводилося нічого перевіряти. Її контроль за школярем обмежувався підписом у щоденнику в кінці тижня. Та й відповідальності хлопцеві не бракувало.
“Якось була така цікава історія. У школі влаштовували суботник, і Андрію треба було принести віник, щоб підмести територію. І ось він прибігає запиханий перед уроками додому й каже, що забув його. А старший брат йому відповідає: «Боже, Андрію, ну ти даєш! Я би спеціально той віник забув»”, — згадує жінка давній випадок.
Підлітком Андрій захопився військово-патріотичним рухом. Із 14 років він брав активну участь у діяльності Сумського осередку “Соколу”, а за два роки очолив його. Не кинув цю справу й у Києві, коли став студентом, але тоді керував уже місцевим осередком.
Після завершення школи Андрій Дудка вступив на історичний факультет Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Попри хороші результати іспитів, вчився на контракті, бо відмовився від бюджету в Сумах, щоб бути разом із друзями в столиці. Утім, навчання він так і не завершив — студентське життя хлопця перервала відкрита війна.
Із початком повномасштабного вторгнення Андрій їздив різними центрами комплектування, аби долучитися до війська. Але хлопцю повсякчас відмовляли через молодий вік і проблеми з документами.
“У нього закінчився строк дії паспорта. Але тоді ми ще не знали, що під час війни його можна не міняти. Подали документи, але з паспортами дуже важко було. Його робили десь два місяці, а я вже казала: «Слава Богу! Хай сидить вдома, хай довше роблять». Але коли паспорт зробили, Андрія вже нічого не спиняло. Я тоді дуже хвилювалася”, — каже Алла.
Врешті восени 2022 року завдяки друзям з університету, які вже служили, Андрій долучився до добровольчого формування “Карпатська Січ” 112 бригади тероборони. Разом із ним воював у Харківській і Запорізькій областях. Під час завдань коротко відповідав рідним, що в нього все нормально й лише під час коротких приїздів міг розповісти трохи більше.
“Він приїжджав раз на місяць, раз у два місяці. Приїде на один день і їде знову. І то завжди на телефоні сидить. Йому його хлопці дзвонили, і він з ними постійно балакав. Я йому навіть казала, що годі вже балакати, сядь поїж нормально. Але він увесь у роботі був”, — ділиться жінка.
У серпні 2023 року Андрій Дудка підписав контракт із Головним управлінням розвідки. Коли просив мати вислати йому необхідні для анкети документи, лише казав, що переводиться “в один цікавий підрозділ”. Виявилося ж, що Андрій став командиром штурмового взводу. І вже після першого завдання захисника нагородили відзнакою “За сприяння військовій розвідці” II ступеня.
“Він казав, що в нього в підпорядкуванні було 32 людини. Його друзі ще хотіли забрати з ГУРа в інший підрозділ, але він відповідав: «Ні, на кого ж я їх залишу? Буду з ними»”, — розповідає мати захисника.
За словами жінки, після переводу і так неговіркий Андрій став дуже потайливим. Йому не можна було розповідати нічого — вона навіть не знала, на якому напрямку він перебуває, й подекуди раніше здогадувалася про місце перебування сина з новин, ніж із його слів. Іноді ж матері вдавалося поспілкуватися з ним на інші теми. Так вона дізналася, що після війни Андрій хотів би довчитися й уже мріяв про сімʼю.
Востаннє рідним вдалося почути один одного 18 березня 2024 року. Тоді Андрій подзвонив матері й попередив її, що може кілька днів не виходити на звʼязок. Вранці 20 березня він написав їй, що подзвонить удень. Але телефон мовчав, тож жінка почала розшукувати всіх, хто міг би знати, де її син. Згадала, що колись він дзвонив їй із телефону побратима. І, набравши номер, почула невтішні новини — Андрій загинув на кордоні з Росією під час нальоту окупантів, але його тіло забрати з поля бою не вдалося.
Близько року військового вважали безвісти зниклим. Доки матері не віддали його речі, жінка вірила, що він живий. Але на початку 2025 року її повідомили про збіг ДНК — виявилося, тіло Андрія на прикордонні знайшли цивільні ще в травні 2024-го, але опізнати його не вдалося, тож поліцейські поховали його в Охтирці як невідомого захисника. Офіційну дату загибелі визначили днем раніше — 19 березня 2024 року.
Перепоховали військового в лютому 2025-го на Алеї Слави Баранівського кладовища в його рідному місті. Того ж року посмертно Андрію надали звання почесного громадянина Сум.
Аби вшанувати захисника, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.