У понеділок, 22 березня, на столичній станції метро “Палац спорту” поліцейський врятував життя киянина, який втратив свідомість на ескалаторі, виявилося, що це був серцевий напад. Олександр Рашевський з Селидового вчасно зреагував та скористався дефібрилятором.
Це був перший випадок застосування автоматичного зовнішнього дефібрилятора. Історію правоохоронця та порятунку розповіли журналісти Reporters.media.
25-річний рядовий поліції Олександр Рашевський про свій вчинок говорить як про щось буденне. Пригадує, коли працівники метрополітену через гучномовець викликали його до кас, а потім розповіли про чоловіка, який втратив свідомість на ескалаторі, — найперше подумав, що це знову хтось із пасажирів перебрав спиртного.
“Коли ж побачив натовп — зрозумів, що помилявся. Як для “просто комусь зле від алкоголю”, людей було забагато. Всі метушилися над чималим за тілобудовою чоловіком у камуфляжній куртці й одночасно викликали “швидку”, — розповів Олександр.
Попри хаос та нервове напруження, поліцейський чітко знав алгоритм дій. З курсів домедичної допомоги, які проходив і на відборі, і вже під час служби, він пам’ятав, що в перші секунди на місці подій треба перевірити свідомість потерпілого, скориставшись правилом “бачу, чую, відчуваю”. Бачити — буквально очима визначити, чи притомна людина. Чути — дізнатися, чи реагує вона на ваш голос. І відчувати — перевірити дихання, якщо відповіді на перші дві дії не було.
“Чоловік був без свідомості, обличчя синього кольору, а грудна клітка не рухалася. Поки медики їхали, я почав “качати” — проводити серцево-легеневу реанімацію. Перед тим підключив дефібрилятор і надалі, власне, діяв за його інструкціями. Чоловічий голос із дефібрилятора підказував мені: “продовжуйте реанімацію”, “увага, відійдіть, зараз буде розряд”. Дефібрилятор пікав у ритм серцебиття, я “качав”, було загалом два розряди, а потім чоловік розплющив очі й почав кліпати. Мені здавалося, все тривало вічність, а по факту — хвилин, може, 20”, — згадує поліцейський.
Попри чіткі дії поліцейського, додають автори, порятунок був би неможливий без попередньої роботи активістів. Це вони роками домагалися встановлення у столичному метрополітені дефібриляторів, вони надалі популяризують та проводять курси з надання домедичної допомоги, і вони ж борються, зокрема, за те, щоб працівники метрополітену були зобов’язані рятувати потерпілих.
За збігом обставин, 22 березня у рядового Рашевського був останній день служби в поліції метрополітену. Чоловік перевівся в Головне управління карного розшуку і вже на днях візьметься за нову роботу.
Батьки правоохоронця Олена та Олександр Рашевські вдома на Донеччині вже років 20 працюють лікарями. Вона — на “швидкій”, а він, епідеміолог за освітою, має власну приватну практику в Селидовому. Рашевські ніколи не відгороджували єдину дитину від поганих новин. Якщо неврівноважений пацієнт кинувся на маму під час виклику, або ж людина померла, тому що п’яною замерзла на вулиці, — Сашкові говорили все без коректур.
“Ми й незчулися з дружиною, як син, слухаючи нас, теж почав трохи цікавитися медициною. Був навіть час, коли він думав бути лікарем, але, зрештою, обрав інший шлях — вирішив втілити свою найбільшу мрію і стати поліцейським. Загалом отримав дві освіти: одну в Київському національному університеті Шевченка, другу — в Академії внутрішніх справ”, — розповів старший Олександр Рашевський.
Він пишається сином, який, певно, сам поки не усвідомив, що насправді зробив.
“Як лікар із багаторічним стажем, я напевне знаю, що далеко не кожен зміг би так. У роботі з дефібрилятором важливо потрапити у “часове вікно” — ті п’ять хвилин, коли ще немає жорсткого кисневого голодування та ще не настали незворотні процеси”, — підкреслює лікар.
Читайте також: