Клаптик тканини розміром 10 на 10 сантиметрів стає полотном для історії кохання, розлуки та очікування. Психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня з ткацтва Тетяна Аллахвердієва започаткували проєкт “Пов’язані”, що об’єднує вже понад 50 жінок, які чекають своїх коханих з фронту. Засновниці проєкту розповіли Вільному Радіо, як арттерапія допомагає долати страх і самотність у щоденному очікуванні.
Тетяна Матвійчук та Тетяна Аллахвердієва дружать вже не один рік. Якось за кавою жінки, які на той час обидві чекали коханих з війни, почали ділитися своїм досвідом. І тоді вони зрозуміли, що в цей самотній період важливо відчувати підтримку.
Тетяна Матвійчук — психологиня, а Тетяна Аллахвердієва — майстриня із ткацтва. Тож вони вирішили організувати проєкт, який би поєднував ці два напрямки.
“Наш проєкт утворився на стику того, чим я і вона займаємося. Ідея полягає у тому, щоб кожен виготовив власний клаптик, що стане частинкою величезного полотна, зітканого з історій людей, які чекають близьких з фронту”, — розповідає психологиня Тетяна Матвійчук.
Вимог до того, з якої тканини чи в якій техніці має бути виготовлений клаптик для спільного полотна, немає.
“Це може бути вишивка, в’язане полотно, мальоване тощо. Головне, аби це була тканина розміром 10 на 10 сантиметрів, в яку кожен вкладає свою власну історію. Проєкт, який стартував восени 2023, вирішили назвати “Пов’язані”. Бо зараз ми всі пов’язані одним — станом очікування”, — пояснює майстриня із ткацтва Тетяна Аллахвердієва.
Тетяна Матвійчук як психологиня допомагає багатьом, чиє життя війна ніби поставила на паузу. Нерідко доводиться консультувати тих, хто шукає внутрішнього ресурсу, аби чекати й дочекатися.
Та жінка має власну історію очікування. На початку повномасштабного вторгнення її чоловік пішов добровольцем на війну. Відтоді нечасті дзвінки та ще рідші зустрічі з коханим — реалії, в яких Тетяні доводиться жити. В таких умовах важливо відчувати підтримку, підкреслює співрозмовниця.
“Спершу я шукала для себе підтримки. Коли я почала чекати, в моєму оточенні не було нікого, хто б переживав подібне. Не знаю, як так сталося, зважаючи на кількість людей, які зараз воюють, але я опинилась наодинці зі своїм очікуванням. Мені важливо було знайти своїх, тих хто переживає те ж, що переживаю зараз я”, — розповідає психологиня.
Мисткиня Тетяна Аллахвердієва познайомилася зі своїм коханим після початку відкритої війни, коли він проходив реабілітацію.
“Я побувала по обидва боки. Адже перший рік [повномасштабної] війни я тільки спостерігала за рідними та близькими, які чекають, а от коли в мене почалися стосунки, зрозуміла та відчула весь спектр емоцій. Це постійне відчуття стресу, життя від дзвінка до дзвінка, живеш, щоб почути голос”, — ділиться Тетяна.
Війна обірвала їхню історію кохання — обранець Тетяни повернувся на щиті. Після його загибелі жінка відсторонилася й певний час уникала спілкування. Проте згодом усвідомила, що саме у спілкуванні її порятунок.
“Це дуже цінно мати таке коло, де тебе вислухають, зрозуміють, розкажуть про свої почуття. Найцінніше — це коло близьких по духу людей, у яких обставити схожі на твої. Наш проєкт якраз їх і об’єднує”, — ділиться жінка.
Проєкт “Пов’язані” об’єднує вже понад 50 історій. Свої частинки полотна учасниці надсилають в Ужгород з усіх куточків країни. В кожного клаптика своя історія, кожна частинка полотна “просякнута” переживаннями, болем, сподіваннями та вірою.
Найбільше клаптиків виконані у техніці в’язання, здебільшого у світлих тонах та із зображенням українського прапора, герба та соняшника.
В рамках свого проєкту організаторки проводять майстеркласи із ткацтва. Організовують їх в Ужгороді та в інших містах України.
“Раніше я вже займалась ткацтвом і знаю, що виготовлення таких клаптиків — це ще й чудова арттерапія. Та й кожен вкладає частинку своєї душі, виражає в такий спосіб свої емоції та переживання”, — зазначає Тетяна Аллахвердієва.
Для участі потрібно заповнити анкету, створити клаптик у будь-якій техніці та надіслати за адресою, вказаною в анкеті.
До проєкту можна долучитися і з-за кордону: кожну отриману частинку організаторки вплетуть у загальне полотно.
Разом із клаптиками люди діляться і власними історіями. Їх організаторки публікують на сторінці проєкту “Пов’язані” в інстаграмі.
“Лише кілька людей попросили не публікувати історію, а більшість готові та хочуть, аби їх почули, аби їхню історію знали. Люди хочуть, щоб речі називали своїми іменами й не знецінювали досвід”, — розповідає Тетяна Матвійчук.
Засновниці проєкту зібрали вже понад 50 клаптиків. Зшити їх у спільне полотно та презентувати на загал планують у травні. Але організаторки зазначають, що лімітів на розмір кінцевого полотна немає, адже допоки війна триває, історій очікування стає все більше.
Раніше Вільне Радіо розповідало про книжку “Жити попри все”, де зібрані відверті історії українок про трагічні події війни.