Окупація, полон, тортури, сексуальне насилля, втрата близьких та бойові дії — про це йдеться у книжці “Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 та 2022”. Тут зібрані історії 11 жінок, на чию долю випав травматичний досвід війни.
Журналісти Вільного радіо поговорили з авторками про їхні історії та роботу над книжкою. Як вони перетворили свій непростий досвід на джерело натхнення для інших — дізнавайтесь далі.
У книжці “Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 та 2022” зібрані одинадцять відвертих історій. Авторки розповіли про життя в російській окупації, втрату рідних, майна та здоров’я, полон, сексуальне і гендерне насилля. А ще — про те, що підтримувало їх у важкі моменти та як вони знайшли в собі сили жити далі й розвиватися.
Книжка завершується розділом, у якому психологиня пише про відновлення після душевних травм.
Завантажити книжку можна безплатно на сайті правозахисної організації “Східноукраїнський центр громадських ініціатив”. Крім цього, обмежену кількість друкованих копій можна придбати в самих авторок. Поки що доступна тільки українська версія.
Журналісти Вільного радіо поговорили з трьома авторками книжки “Жити попри все”. Нижче — про те, чому вона не лише про трагедію війни та кому її варто прочитати.
Наталія Логозинська родом із Широкиного, що за 10 кілометрів від Маріуполя. Через війну з Росією у 2015 році родина виїхала з рідного села до Маріуполя, залишивши житло, майно та бізнес. Згодом сім’ї запропонували поїхати на заробітки в Австрію.
“Підписали цей договір, якщо чесно, сильно не розбираючись в ньому. Ми залишили меншого сина на друзів, поїхали на заробітки та потрапили у фізичне рабство. З нього чоловік зміг вибратися за півтора місяця, а я трохи пізніше — мені допомогла інша українка. Після повернення додому я впала у депресію”, — згадує Наталія Логозинська.
Через тяжкий моральний стан жінка протягом трьох місяців не виходила з дому. Але одного дня побачила в мережі оголошення про грантову програму від Міжнародної організації з міграції та відчула сили почати життя з нової сторінки.
“Подалась та почала з цього гранту — відкрила точку з фастфудом. Це був кіоск на колесах. Перші місяці ми працювали навіть не у нуль, а у мінус, надії на продовження не було. Але я почала прибирати сквер, де був кіоск, і з’явилась не тільки увага, а й довіра від місцевих. За п’ять років ми змогли відкрити шість точок паніні: п’ять кіосків та одне кафе”, — говорить співрозмовниця.
Однак через пандемію COVID-19 у родини залишились лише кафе та один кіоск. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну розширити бізнес так й не вдалося.
“Тепер прийшла повномасштабна війна, й нічого не залишилось, але я знаю, що всі люди, які працювали в мене, живі та вибралися з міста. Ми виїхали до Естонії та, щоб не деградувати, створили перевалочний пункт для біженців з України. Ми безкоштовно годували людей та давали місце поспати”, — розповідає Наталія.
В Естонії жінка спочатку працювала кухаркою, а згодом стала готуватися до відкриття власної справи.
“Ми проходили навчання, як відкрити бізнес в Естонії українцям, займаємося вивченням естонської мови, в нас є готовий бізнес-план. Шукаємо зараз грант та приміщення для відкриття українського кафе. Це також буде приміщення для українців, де можна буде проводити заходи та посидіти”, — говорить співрозмовниця.
Аби надихнути інших своїм досвідом, Наталія взяла участь у написанні книжки “Жити попри все”.
“Організатор написання цієї книги — Володимир Щербаченко зі “Східноукраїнського центру громадських ініціатив” у Києві. Він до мене звернувся у лютому 2024 року. Чому? Бо вони мене знають, адже писали наші історії виживання та були прикладом, що не можна опускати руки. Вони організували зустріч та зібрали усіх 11 авторок книги”, — згадує жінка.
На зустрічі фахівці поділились порадами, як краще написати свої історії, й жінки взялися за роботу. Тепер ознайомитися з історіями сильних духом українок може кожен охочий.
“Я таки впевнена, що кожен з нас, де б ми не були, мусить щось робити на перемогу. В інформаційному просторі, в підтримці, в донатах”, — стверджує Наталія Логозинська.
Зараз вона разом з іншими авторками подорожує з презентацією спільної книжки. Зокрема, 24 вересня відбудеться презентація у Ризі, а 28 вересня — у Таллінні.
Олена народилася в Українську Донецької області. Згодом переїхала до Донецька й започаткувала свій бізнес — виробництво жіночого одягу в стилі кежуал. Та після окупації міста довелося кидати бізнес та евакуюватися.
“Коли ми у 2014 році переїхали з Донецька, жили дуже близько до зони бойових дій — за 15 кілометрів. Тому в нас працювали різноманітні донори, які допомагали навчатися і давали грантову підтримку. У грудні 2021 року з фондом, який [пізніше] видавав книжку [“Жити попри все”], у нас було опитування. Ми поспілкувалися та познайомилися. Таким чином вони нас запросили, мене та Наталію Логозинську, взяти участь у написані книги. До речі, всі інші жінки (авторки книги — ред.) в Україні, а ми вдвох за кордоном”, — розповідає Олена Німаніхіна.
Головною метою написання книжки для неї стало бажання нагадати суспільству про реалії, в яких воно живе.
“Особисто я стикаюсь з тим, що люди, які навіть приїхали з Одеської області, наприклад, до Вінниччини, питають: “А що там у вас в Донецькій області, страшно?”, “а Донецьк дійсно вже окупований?” Такі питання ставили мене просто у глухий кут, і це сумно. В мене просто опускаються руки й навіть не хочеться нічого їм говорити про війну. Мені завжди хочеться спитати: “Як ви взагалі живете у світі, де не знаєте, що відбувається поряд?” — обурюється Олена.
Зараз жінка живе у Молдові. Відновлювати тут свій бізнес вона не планує, тож влаштувалася працювати до благодійної організації.
“Я працюю в Норвезькій раді у справах біженців. Фонд займається біженцями та бідними верствами населення у Молдові. Таких тут дуже багато”, — зазначає співрозмовниця.
Галина народилася у Костянтинівці, а пізніше її родина переїхала у Краматорськ. Тут жінка працювала на Новокраматорському машинобудівному заводі — фарбувала зсередини баки. На роботі познайомилася з майбутнім чоловіком.
Перша трагедія в родині сталась у 2010 році — чоловік Галини на заводі дістав травму хребта, внаслідок якої помер у 2013 році.
За рік війська бойовиків вдерлися у Краматорськ. Галина кілька разів потрапляла під обстріли і вважає, що вціліла дивом.
Щоб втекти якомога далі від війни, жінка разом з донькою покинула рідну Донеччину та купила землю в селі під Києвом. Тут вони будували власну оселю та ніяк не очікували, що вдруге опиняться в окупації у 2022 році.
Після звільнення Київщини Галина долучилась до громадської організації SEMA Ukraine, у якій стала розповідати про злочини росіян в Україні.
“Коли сталася деокупація, я деякий час була самотньою та замкненою. Я не хотіла нікого бачити з пів року. Потім так сталося, що я познайомилась з керівницею громадської організації [SEMA-Україна] Іриною Довгань. Вона запропонувала мені співпрацю. Це було багато інтерв’ю з журналістами з різних країн. Ми доносимо до їхнього населення, що таке справжнє зло, Росія, війна, та чим вона закінчується”, — пояснює Галина Тищенко.
Свою історію для книжки вона написала у 2024 році. На те, щоб наважитись відверто розповісти про пережите, жінці знадобилися два роки.
“Нас декілька разів збирали, й ми працювали над тим, як правильно згадувати [пережиті події] та як краще [про них] писати. Ми ставили питання, і нам підказували, як правильно писати”, — ділиться жінка.
Цю книжку вона радить передусім прочитати молодшому поколінню та тим, хто не розуміє, чому варто допомагати ЗСУ.
“Ми їздимо громадами та спілкуємось з людьми у бібліотеках та музеях. Є така тенденція, що сільські люди швидше співчувають і розуміють біду. Водночас коли ми буваємо у великих містах, якось все проходить так: вислухали, це пішло повз вуха та пішли. Не відчувається розуміння, що треба допомагати армії та боротися. Тому я вважаю, що треба працювати з молоддю. Наші книги я б радила читати школярам, хоча б старшокласникам. Було б гарно у школах проводити уроки історії та розповідати про таких як ми. У молодь я вірю, бо коли ми виступаємо у вишах, саме вони підходять та ставлять питання”, — ділиться Галина Тищенко.
Раніше журналісти Вільного радіо підготували для вас добірку книжок про повномасштабне вторгнення Росії, написаних для дітей. Автори таких видань м’яко та поступово доносять до дитини необхідні речі.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.