“Донецьк завжди був проросійським, а місцеві не розмовляють українською” — один із наративів, що тривалий час просуває Росія. Та у місті були жителі, які ще до початку російської військової агресії на сході доводили зворотнє. У 2012-му місцевий активіст відкрив у Донецьку клуб однодумців, які прагнули говорити українською. За 10 місяців роботи тут провели з пів сотні заходів. А всі донеччани-учасники несвідомо залишили вагомий слід в історії міста. Як створювали цей розмовний клуб, чи мав він популярність та які інші міста країни підхопили цю ініціативу — розповідаємо далі.
Поява в Донецьку розмовного клубу українською мовою була своєрідною реакцією на спроби тогочасної влади посилити в Україні панівне становище російської мови, каже засновник Українського розмовного клубу в Донецьку, журналіст і керівник аналітичного відділу Центру контент-аналізу Сергій Стуканов.
Для довідки:У 2012 році Верховна Рада України ухвалила Закон “Про засади державної мовної політики”, неофіційно відомий як “Закон Ківалова-Колесніченка”. У такий спосіб проросійська влада країни намагалася помітно зменшити роль та значимість української мови у суспільстві, посиливши натомість становище російської.
“Реакцією на ці законодавчі зміни стали різноманітні акції протесту, але все одно цей закон протиснули в Верховній Раді. Закон де-факто майже зрівнював російську мову з українською: передбачав, що тепер регіональна мова може функціонувати на рівні з державною. Звісно, Донецька влада одразу запровадила російську мову як регіональну. Стало зрозуміло, що потрібно посилювати громадські ініціативи, якщо на державному рівні мова втратила позиції”, — каже засновник Українського розмовного клубу в Донецьку.
Сергій Стуканов тоді жив у Донецьку та декілька років займався громадською діяльністю як учасник руху “Простір свободи”. Команда цієї громадської організації докладала зусиль, аби підтримати українську мову за допомогою свого проєкту “Український мовний простір”.
“Ми проводили дослідження становища української мови, починаючи ще з 2011 року. Окрім того, поширювали листівки в усіх обласних центрах. Там були рекомендації, як на індивідуальному рівні можна підтримати українську мову: розмовляти, читати, дивитися фільми. Потім у мене виникла ідея утворювати не тільки в Донецьку, а в різних містах півдня та сходу Український розмовний клуб. Поділився цією ідеєю з колегами”, — згадує співрозмовник.
Така ініціатива, додає він, знайшла відгук серед активістів та інших місцевих жителів. Тож 20 грудня 2012 року в Донецьку провели першу зустріч Українського розмовного клубу.
“Заручився підтримкою громадських організацій “Демократичний Альянс” та “Простір свободи”. Перша зустріч відбулася в офісі одного з колег з “Демократичного Альянсу” Євгена Семехіна. Потім ми знайшли приміщення в Обласній бібліотеці для юнацтва, нам виділили дві години ввечері вівторка. Щовівторка ми могли збиратися там безкоштовно”, — ділиться засновник Українського розмовного клубу в Донецьку.
Попри те, що Донецьк — здебільшого російськомовне місто, розмовному клубу вдалося об’єднати містян, які хотіли говорити українською та вдосконалювати її, каже Сергій Стуканов.
“Майже 5 місяців зустрічі дуже регулярно проходили. До нас приходило до 50 людей, у середньому десь 30-35. Але бували такі зустрічі, що і понад 50 було. У нас сформувалася команда з 4-5 людей, які обирали теми зустрічей”, — ділиться засновник Українського розмовного клубу в Донецьку.
Аби не привертати зайвої уваги проросійської влади, для зустрічей розмовного клубу обирали неполітичні теми. А учасників шукали через соціальні мережі.
“На той момент “Партія регіонів” вела досить агресивну, можна навіть сказати, антиукраїнську політику. Ми могли б на якісь навіть провокації нарватися, нас ще могли звинуватити у фашизмі, і я зараз не утрирую. Регіонали патріотів фактично ототожнювали з націоналістами-фашистами. Тому ми говорили про кіно, театр, книжки, колекції, колекціонування, природу, техніку, красу, залицяння, кохання. На різні теми, які могли б залучити широке коло молодих людей. Проводили майстеркласи, ходили гуртом у кіно”, — каже Сергій Стуканов.
Саме молодь найчастіше відвідувала розмовний клуб, але були серед зацікавлених і люди старшого віку.
“Ідея клубу полягала в тому, щоби залучати якомога ширше коло донеччан, які приходили б та поступово теж долучалися до української мови. Десь у лютому у мене виникла ідея розширити діапазон нашої роботи. Крім таких зустрічей для молоді, переважно розважальних, зробити ще кілька форматів: створити дитячий клуб, окремо дискусійний клуб для порушення вже серйозніших філософсько-політологічних тем, створити щось на кшталт кіноклубу, почати видавати якийсь часопис і ще розвивати літературно-мистецький напрямок”, — згадує співрозмовник.
Із запланованих нових форматів втілити вдалося декілька: проводили бесіди-дискусії та займалися спортом на природі.
У 2013 році, під час роботи розмовного клубу в Донецьку, в різних регіонах країни теж почали влаштовувати подібні заходи. Український розмовний клуб з’явився в Одесі, Нікополі, Горлівці, Краматорську, Запоріжжі та Сімферополі.
Майже всі ці міста пішли за прикладом Донецька, лише у Сімферополі, як припускає Сергій Стуканов, розмовний клуб виник самостійно.
“Ми вирішили, що ми будемо допомагати всіляко, підказувати, як це краще організувати. В Одесі клуб створили молоді дівчата, років 17. Збирали там до 50 людей щотижня в бібліотеці. У Нікополі теж 17-річний хлопець організував, у нього трохи гірше пішло, бо місто значно менше. У Горлівці організували теж 17-річні хлопці, їх я особисто знав, вони були тоді студентами першого курсу, організували клуб при їхньому навчальному закладі”, — пригадує Сергій Стуканов.
За його словами, у Горлівці появу розмовного клубу підтримала й адміністрація ВНЗ — студентам-організаторам надали кураторку. Та проіснував він недовго.
“Кураторка прагнула зробити клуб трохи серйознішим, щоб студенти готували доповіді. Звичайно, це повністю перекреслювало ідею клубу, яка полягала в тому, щоб клуб був розважальним, легким, а не додатковим навантаженням у рамках навчального процесу. Дві зустрічі вони провели, а потім хлопці попросили видалити навіть всі згадки про їхній клуб [у ЗМІ]. “Простір свободи” переплутали з “Партією свободи”, їх через це звинувачували у якихось політичних акціях. На хлопців натиснула адміністрація, тому діяльність вони не продовжили”, — говорить співрозмовник.
Розмовний клуб у Краматорську, додає він, мав іншу концепцію. Його організували місцеві старшого віку.
“Здебільшого вони там говорили про політику. З нами вони не комунікували. Я знав про їхнє існування, вони запозичили ідею, але концепція була інакша. Про їхню діяльність, принаймні зараз, багато інформації я не знайшов”, — ділиться Сергій Стуканов.
У жовтні 2013 року Український розмовний клуб у Донецьку поступово припинив своє існування — команда провела загалом близько 50 заходів.
“Десь п’ять місяців ми відпрацювали просто дуже круто, а в травні відчули, що, з одного боку, втомилися, а з іншого — влітку скоротилася дуже відвідуваність. Зустрічі в бібліотеці поставили на паузу, але натомість проводили два формати — спортивні зустрічі та філософські дискусії. Відчувалося, що це вже не той рівень. Потім влаштувався викладачем філософії, почався навчальний рік, організація забирала багато сил. Наша робота загалом була суто волонтерською, тобто ми це робили на ентузіазмі, у вільний від навчання або від роботи час”, — зазначає засновник Українського розмовного клубу в Донецьку.
Та саме існування такого розмовного клубу його засновник вважає важливою ініціативою, яка руйнує російський наратив про “проросійський” Донецьк і його мешканців. Також, за його словами, це приклад української ідентичності на Донеччині, яка завжди там була.
“З історичної точки зору це важливе явище. Звичайно, локальне, але воно засвідчило, що в Донецьку були люди, які, попри ту картинку, яку намагалась формувати “Партія регіонів”, прагнули посилення української мови та культури в місті, прагнули брати в цьому участь”, — додає співрозмовник.
Повернутися у Донецьк, аби відродити там заняття з української, Сергій Стуканов сподівається після звільнення міста від російської окупації.
“Дай Боже, щоб він не був зруйнований, і можна буде повторити таке вагоме явище після деокупації”, — зізнається Сергій Стуканов.
Раніше ми розповідали, як 1917 року вчителі боролися за право говорити українською в Бахмуті.