“Дають 5 хвилин, щоб з’їсти гарячу їжу, та б’ють, якщо не встиг”, — у таких умовах вже понад рік росіяни утримують Сергія Дядюру. Хлопець як строковик опинився в оточеному Маріуполі, зазнав двох поранень та потрапив у полон до загарбників. Сергій Дядюра лише іноді передає батькам повідомлення під диктовку окупантів. Про тяжкі місяці очікування батько полоненого розповів нашим журналістам.
Далі — розповідь 47-річного Андрія Дядюри від першої особи.
В редакцію Вільного радіо звертаються родичі полонених, і ми продовжуємо збирати їхні історії, аби показати обличчя тих, хто боровся за Україну, а тепер потребує боротьби за себе. Якщо ваша близька людина потрапила у полон і ви готові про неї розповісти, пишіть нам через форму зворотного зв’язку на сайті або у соцмережах: Telegram, Instagram, Facebook.
Наша родина живе у Селидовому на Донеччині. Син Сергій народився у нас 19 червня 2001 року. Спочатку він вчився у школі №2, а потім пішов вчитись у технікум на механіка. З часом він перевівся в училище, хотів стати електрослюсарем. На новому місці син ходив на практику у шахту в селі Покровське, але повноцінно попрацювати у своєму житті він так і не встиг.
Сина призвали на строкову службу 17 травня 2021 року. Він відправився служити у Національну гвардію військової частини №3057 у Маріуполі. Спочатку служив у першій патрульній роті, а потім його перевели в роту автослюсарей, дізнавшись про його спеціальність. У частині йому подобалось, керівництво гарне, завжди казав, що все добре та ніколи не скаржився на проблеми.
Відео з архіву родини Дядюра
Попри те, що мені до Маріуполя було 200 кілометрів, я приїхав спочатку на присягу та потім кожні вихідні хоч на 2-3 години приїздив провідати сина.
Якби не повномасштабна війна, в листопаді 2022 року син мав повернутися зі служби додому.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Сергій, звичайно, був у Маріуполі. У перші дні великої війни син залишався у відносному тилу, де ремонтував пошкоджені машини. Однак окупанти оточили місто, і тоді Сергію теж довелося йти на передові позиції та боронити Маріуполь.
У ті часи ми зідзвонювались іноді, але це було на 15-20 секунд, і він нічого взагалі не розповідав про бої за Маріуполь. Лише казав, що вони з побратимами тримаються.
15 травня я отримав від сина останнє відеоповідомлення, де він сказав:
— Батьку, як у вас справи? В разі чого, в нас усе добре.
Через два дні він разом з іншими захисниками міста вийшов з “Азовсталі”. Це не була самовільна здача, сину та всім оборонцям дали такий наказ: з 16 по 19 травня скласти зброю та вийти. На “Азовсталі” він був далеко не єдиним строковиком. З того часу мій син у полоні.
19 травня на російському каналі “НТВ” я побачив сюжет, як в Оленівку приїжджали наші військові разом з представниками Червоного Хреста. На цьому відео я побачив свого сина. Хоч він і ходить, але видно, що дуже важко йому це дається — сильно кульгав на відео.
Сергій єдиний у блакитній куртці. Відео телеканалу “НТВ”
Коли я дізнався, що мій син потрапив у полон в Оленівці, одразу ж пішов у координаційний штаб [з питань поводження з військовополоненими], потім в ГУР (Головне управління розвідки України, — ред.), Національну гвардію України та подав заяви в СБУ і Червоний Хрест. Роздав їм всі необхідні документи.
Поки син був в Оленівці, то телефонував нам кожен тиждень. Ненадовго, максимум на пів хвилини, але регулярний зв’язок ми мали.
Втім поговорити ніколи не давали. Тобто я не міг спитати хоч щось, я просто брав слухавку та слухав, як він казав одні й ті самі слова, як наче під диктовку:
— Батьку, зі мною все добре, годують добре, все.
Впевнений, там завжди слухали та не дозволяли сказати зайвого. Про те, що з ним усе добре — це брехня. Бо коли з Оленівки обміняли перших строковиків з Маріуполя, вони розповіли, що мій син поранений. У нього було два осколкових поранення, одне з правої сторони у паху, а друге на лівій гомілці.
29 липня 2022 року стався теракт в Оленівській колонії.
Через два дні після теракту зателефонував син:
— Батько, всіх строковиків виводять з Оленівки.
Тепер він опинився у Горлівці. З того часу зі зв’язком стало все дуже погано. Він жодного разу не телефонував, не писав, нічого саме від нього я не отримував.
Єдиним способом зв’язку стали волонтери, які аж у січні 2023 року прислали мені відео з сином.
Відео з архіву родини Дядюри
Наступного місяця син через волонтерів передав паперового листа. В ньому він написав, що їм дозволили раз на місяць отримувати посилки. У листі він розписав цілий перелік речей, які просив прислати начебто для себе. Це був єдиний та останній лист від нього, який на 100% написаний його рукою. Однак я впевнений, що текст йому теж хтось надиктував.
Потім я дізнався, що такий самий лист отримала його мати, з якою ми не спілкуємося вже багато років. Обидва листи написані однаково, як під копірку.
Зазначимо, листи зі схожим змістом пишуть майже всі українські захисники з російського полону. Наприклад, батьки десантника Дмитра Шевчука, якого також взяли у полон в Маріуполі, отримали листа, у якому їхній син запевняв, що з ним начебто все добре та також наголошував на гарному годуванні.
У листопаді 2022 року з полону вийшли хлопці-строковики з роти Сергія. Вони були з сином в одному бараку. Вони сказали, що зараз з ногами сина більш-менш стало, але все одно не все добре — осколки дістали лише через пів року в Горлівці. Скоріше за все, це не пройде дарма для його здоров’я. Я вважаю це знущанням, бо йому не надали своєчасну медичну допомогу.
Після свідчень звільнених хлопців у координаційному штабі та ГУРі офіційно підтвердили, що мій син має поранення.
Побратими також розповіли, що як тільки їх перевели у Горлівку, наших хлопців стали там дуже сильно бити. Особливих причин для цього їм не треба було, достатньо було, наприклад якось не так подивитись на росіян — все, одразу отримуєш.
Ще у Горлівці є таке знущання: полоненим дають лише 5 хвилин, щоб поїсти. Причому їжу дають дуже гарячу, і коли хтось не встигає доїсти за 5 хвилин, то тарілки відбирають та б’ють. У таких умовах постійного знущання живе мій син.
Загалом з військової частини Сергія у полон в Маріуполі потрапили 350 строковиків. Станом на травень 2023 року у росіян залишилось ще 102 строковики, серед яких і мій син.
Тепер з сином ніякого зв’язку немає. Пройшло декілька місяців після теракту в Оленівці, коли волонтерам вдалося потрапити в колонію у Горлівці, щоб нарешті зняти Сергія на відео.
Загалом після теракту та переведення у Горлівку я отримав лише три відео з сином. Останнє було 16 травня 2023 року, і, якщо порівняти з відео від січня 2023 року, то син дуже схуд та став блідим.
На відео Сергій передає вітання, каже, що любить близьких, та сподівається, що хоча б цього року вдасться повернутись додому. Також він каже, що з ним усе добре, але я цьому не вірю. Я ж батько і бачу та розумію, коли з ним все нормально, а коли ні.
Відео з архіву родини Дядюри
Лише 23 травня 2023 року мені зателефонували з Червоного Хреста та підтвердили, що син у полоні. Тобто це та (російська, — ред.) сторона нарешті офіційно підтвердила. Це добрий знак, бо у Координаційному штабі [з питань поводження з військовополоненими] казали, що коли підтверджують [перебування людини в полоні], то зазвичай повернути його легше.
Напряму в російське Міністерство оборони я нічого не писав, бо у Координаційному штабі попередили, що це може погіршити ситуацію для сина. Залишається чекати черги на обмін… Через місяць йому буде вже 22 роки, і я не розумію, чому вже більше як рік його не обмінюють.
Ми тримаємось тільки думками, що син скоро повернеться додому — це дає сил жити далі та чекати моменту зустрічі. У цей довгоочікуваний момент я б хотів йому сказати:
— Синочку мій, я радий, що тебе обміняли та радий тебе бачити. Батько робив усе можливе та неможливе, щоб посприяти твоєму поверненню.
Вдома на нього чекає батько, хворий дідусь, рідна тітка та молодша сестра. Також у нього є дівчина з Селидового, яка проводжала його в армію та досі чекає на його повернення.
***
Крім строковиків більше як рік близько 400 військових 12-ї бригади Нацгвардії Маріупольського гарнізону перебувають у полоні росіян. Всі вони також вийшли з території заводу “Азовсталь” під час оборони Маріуполя. Родичі полонених заснували громадську організацію та розповіли нашим журналістам про боротьбу за повернення з російського полону коханих та життя в очікуванні.