“Наша задача — не допустити забуття”: як рідні полонених нацгвардійців майже рік чекають на їхнє повернення (7 історій)
Близько 400 військових 12-ї бригади Нацгвардії Маріупольського гарнізону майже рік перебувають у полоні росіян. Всі вони вийшли з території заводу “Азовсталь” під час оборони Маріуполя. Про багатьох із них рідні весь цей час не мають жодної звістки. Родичі полонених заснували громадську організацію та влаштовують акції на підтримку свого підрозділу. Вони розповіли нашим журналістам про боротьбу за повернення коханих та життя в очікуванні.
Близько 450 військових 12-ї бригади Нацгвардії потрапили в російський полон, розповідають їхні рідні. За рік за обміном додому повернулися 60.
Родичі полонених нацгвардійців зверталися до різних служб та організацій: військової частини, координаційного штабу, ГУР, СБУ, Червоного хреста. Зрештою створили свою ГО “Вояцький Визвіл”, де гуртуються, консультують одне одного та борються за повернення коханих додому.
Розповідаємо лише про кількох із тих, хто боронив Маріуполь.
Тренер майже рік у полоні з пораненням
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ігор служив у Маріуполі свій другий контракт. Тепер майже рік він у полоні з пораненням. Його дружина Наталі не знає, де він, що з ним зараз та чи надавали йому належну медичну допомогу. Їй залишається лише чекати на дзвінок зі словами: “Зайка, я вдома”.
“Чоловік завжди називає мене зайкою. Коли ми нарешті зустрінемось, я буду багато плакати і не вірити своїм очам… Обійму і більше нікуди його не відпущу. Єдине моє бажання — аби мені повернули мого чоловіка. Він пішов захищати свою країну і місто, він не втік, і я хочу, аби це цінували і ставились до наших захисників так само”, — говорить жінка.
За спеціальністю Ігор — спортивний тренер, любитель біатлону, тенісу і футболу. У футбол грав з раннього дитинства, згадує його мама Любов.
“Ми з двох рочків почали з ним грати у футбол. Пам’ятаю, я стояла на воротах, а він намагався забити гол. Було смішно й весело. Грав за багато маріупольських футбольних команд. Навіть після важкого робочого дня йшов з друзями на поле.
Ігор дуже добрий. Коли йому було 9 років, він приніс додому мале цуценя, потім були коти, папуга, шиншили. Кожному вуличному коту він давав імена і підгодовував їх”, — жінка з трепетом згадує синове дитинство й водночас додає, як по-дорослому він вів себе під час війни, поки ще був з’язок, поки ще була можливість побачитись.
Народила сина, коли чоловік був у полоні
Альона чекає з полону свого коханого Володимира. Пара родом з Маріуполя. На початок повномасштабного вторгнення жінка була на другому місяці вагітності. Чоловік дуже чекав на дитину, та потримати в руках новонароджену крихітку не зміг. Зараз Володимир у російському полоні з пораненням та контузіями.
“Востаннє до полону ми бачилися з ним 15 березня, він заїхав додому на пару хвилин. Я розуміла, що ця зустріч може бути останньою. На довгий час наш зв’язок перервався. В травні він потрапив до полону. У вересні я народила найкращого у світі хлопчика. І у вересні ми отримали лист від чоловіка, на який мали змогу відповісти і навіть надіслати фото. Так ми дізнались, де перебуває чоловік”, — розповідає Альона.
Зараз єдиною розрадою, яка допомагає жінці пережити невідомість, стала її з чоловіком дитина.
Про полон чоловіка дізналася з новин
Кінолог Денис Чумак обороняв Маріуполь у складі 12 бригади Національної гвардії та потрапив до російського полону. Його дружина Аліса з маленьким сином Тимофієм у Маріуполі ховались від бомбардувань, а згодом змогли вибратись до столиці. Про те, що чоловік у полоні, Аліса дізналася з новин.
“Вже пізніше подзвонили співробітники Червоного Хреста, які зафіксували, що він вийшов з “Азовсталі”.
Мені, мабуть, пощастило, що дитина ще маленька і не треба пояснювати, де тато, і чому він вже більше року не поруч. Наразі для нашого сина тато — це просто фотографія. Адже Тимофій зовсім не пам’ятає, як тато з ним грався, годував, міняв підгузки, як вкладав спати, не пам’ятає татової любові та ласки. Перший день народження сина пройшов без батька, перші слова, перші кроки — усе було зроблене без нього”, — розповідає Аліса.
Потяг “Запоріжжя — пекло — Запоріжжя”
Сержант 12-ї бригади Дмитро родом із Вугледара, — міста, яке зараз теж майже повністю знищене. В середині лютого разом з коханою Оленою він планував відпустку, але через ймовірний наступ РФ її кілька разів скасовували. Та парі все ж вдалося провести разом відпочинок.
“Ми дуже добре провели відпустку, провели час з друзям та родиною. Потім ми поїхали до Запоріжжя, в гості до мого брата. Квитки назад купляли заздалегідь, дата 23.02.2022. Зранку ми вже були у Волновасі, а коли ми вже підїжджали до Вугледара, Дмитру подзвонили з частини. Хоч напруга була постійно через новини, але саме в той момент я усвідомила, що щось відбувається”, — згадує Олена.
Вже перебуваючи у Маріуполі, Дмитро хотів усіх захистити і вберегти, згадує дівчина.
“Діма, коли вдавалося вийти на зв’язок, завжди перепитував про друзів, чи всі в безпеці. Я впевнена, він переживає і досі за кожного. Я отримую постійно від них підтримку, і, коли мала змогу, передавала її Дмитру”, — розповідає Олена.
Друга весна без тата
Павло до повномасштабного вторгнення був інструктором-кінологом НГУ. 2017 року він підписав контракт і купив службового собаку породи малінуа. 24 лютого його контракт вже завершився, та він вирішив залишитися з побратимами.
На повернення Павла чекають його дружина Тамара та дев’ятирічна донька Саша.
“Цієї весни Саша сказала мені: “Мамо, це наша друга весна без тата!” — розповідає Тамара. І додає, як їм з донькою не вистачає мирного відпочинку разом: “Ми любили їздити на природу сім’єю, на рибалку. Любили ходити в різні кафе, пробувати різні десерти, а потім складати утрьох рейтинги. Я дуже любила кататися з Пашею нічним містом, слухати музику, пити каву, спілкуватись. Ми часто робили такі побачення, хоча одружені вже 10 років. В нашій сім’ї завжди була романтика, а в квартирі завжди стояли квіти…”
З Павлом Тамара познайомилась, коли разом вчились у ветеринарному вищі. З цією освітою чоловікові довелось на “Азовсталі” виконувати роботу медика.
Пів року не знала, що з чоловіком, виявилось — він поранений
Леонід Кузнєцов — реабілітолог та спортсмен, який боронив рідний Маріуполь. У боях він дістав поранення, а після виходу з “Азовсталі” потрапив до колонії в Оленівці. Дружина Леоніда Марія розповідає, що дізнатися про коханого бодай щось дуже складно, і збирати інформацію доводиться по крихтах.
“Леонід був в Оленівці, у вересні його вивезли. Я вже тільки у кінці лютого дізналася, де він перебуває. Це пів року я взагалі не знала, де він, як він, що він. Звільнили чоловіка, який був з Леонідом в одній камері. Він розповів, що мій чоловік має поранення. У нього уламок у нозі досі, у нього контузія. Цих нюансів я не знала, бо він таким чином хотів зберегти мій психічний стан”, — розповідає Марія.
“Ніхто не знав, що він у полоні, ніхто не знав, що він захищав Маріуполь”
Залізничник з Лимана Родіон Кузнєцов на початок відкритого вторгнення проходив у Маріуполі строкову службу. Втім вона для нього не закінчилася й досі.
“До [масштабного] вторгнення ми планували у серпні зіграти весілля, обрали дату. Навіть коли він вже був на заводі [“Азовсталь”], казав мені, щоб я шукала сукню. Він вірив, що незабаром повернеться”, — згадує наречена Родіона Анастасія.
Дівчина каже: родичів полонених просили не створювати “медійного шуму”, аби не зривати потенційні обміни. Тож про долю Родіона вона мусила мовчати.
“Перший обмін у червні нас дуже надихнув, і наступного ми чекали у липні. А у липні ще й загинули хлопці в Оленівці. А після того, як обміняли командирів, я зрозуміла, що “медійний шум” не має ніякої різниці. Те, що я мовчала, не принесло жодної користі. Навіть мої друзі не знали, що він там. Ніхто не знав, що він у полоні, ніхто не знав, що він захищав Маріуполь”, — розповідає дівчина.
- “Строковик”, який планував весілля. Історія полоненого залізничника з Лимана, який боронив Маріуполь
“Зараз наша черга рятувати їх”
Родичі полонених нацгвардійців зізнаються, що інколи впадають у відчай, бо очікування забирає багато сил.
“Дали ж обіцянку їх визволити, так будьте ласкаві, виконайте. Інколи находить відчуття, що вони нікому крім нас, родичів, не потрібні… Але ми віримо, що незабаром наші чоловіки повернуться в Україну”, — розповідає дружина полоненого Ігоря Наталі.
Жінка додає: попри те, що родичі полонених звертаються до міжнародних організацій, результати це приносить далеко не завжди.
“У мене є відео та фотодокази, що мій чоловік виходив у полон 16 травня з “Азовсталі”. А їхніх представників (Червоного Хреста, — ред.) там тоді не було, і вони не можуть підтвердити його статус полоненого”, — говорить Наталі.
Про те, що звернення у різні інстанції поки не дали бажаного результату, говорить і дружина полоненого Дениса Чумака Аліса:
“З невідомих для нас причин нашу частину обмінюють дуже погано. Обмін 7 березня — жодного представника 12-ї бригади, обмін 10 квітня — лише один. Вони зробили все можливе для країни, для світу, а тепер ми повинні зробити усе задля їхньої свободи!” — каже жінка.
І зараз рідні намагаються не дати суспільству забути про тих, хто захищав українців, а тепер сам потребує допомоги.
“З часом суспільство забуває про самовідданий вчинок усього Маріупольського гарнізону. Наша задача не допустити забуття! Відтягнувши ворога, вони врятували Київщину, Чернігівщину і Сумщину, тим самим врятували Україну! Зараз наша черга рятувати їх”, — каже кохана полоненого нацгвардійця Дмитра Олена.
320Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
