Реабілітолог і спортсмен. Історія полоненого з “Азовсталі” Леоніда Кузнєцова, який боронив рідний Маріуполь

Леонід Кузнєцов — нацгвардієць з Маріуполя, який захищав рідне місто з перших днів відкритого вторгнення. 17 травня після тривалих боїв він разом з побратимами вийшов з “Азовсталі”. З того часу сім’я не має від Леоніда жодної звістки. За кілька днів йому виповниться 26. З полону його чекає дворічний син Давид та дружина Марія.

Далі — пряма мова дружини Леоніда Кузнєцова Марії.

Ми познайомились 2016 року, я навчалась тоді на першому курсі, а Леонід на третьому на одній спеціальності “Здоров’я людини: реабілітація”. З початку мого навчання одразу почали спілкуватися. З того часу були нерозлучні.

Леонід цікавився спортом, останній рік він безперервно, кожного дня займався: біг, турніки, бруси, TRX. Навіть у єдиний вихідний знаходив час для спорту. Він завжди знав, чого хоче, і ставив перед собою цілі.

Коли Леонід закінчував університет, сказав, що йому потрібно пройти військову службу, без цього він не зможе влаштувати свою кар’єру. 2018 року він пішов служити, перед відкритим вторгненням у нього як раз закінчився контракт. Та він вирішив йти захищати рідне місто. Він служив в Маріуполі, у Нацгвардії, військова частина 3057.

 Родина полоненого не має від нього звістки з травня

Вся родина під час відкритого вторгнення була у місті. Чоловік хотів нас вивезти. Він здогадувався, що щось буде, дуже хвилювався, але я була дуже категоричною. Я мала надію, що все буде як 2014 року. Але, на жаль, трапилось, як трапилось. Тому під час найстрашнішого ми були у Маріуполі, ховались у підвалі.

До того, як росіяни зайшли в місто, ми встигли облаштувати сховище. Чоловік зробив, щоб нам було комфортно, допоміг сім’ї та сусідам і пішов на фронт.

В Маріуполі ми вже не витримували, виїхали 20 березня, в першу чергу через дітей. Тоді зі мною була моя сестра з немовлям, у мене теж син-грудничок. У нас вже не було ресурсів, вода закінчувалась, було дуже холодно.

Спочатку ми виїхали до Тернопільської області, потім знайшли житло на Закарпатті. Мені не раз казали: “Виїжджай за кордон, чекатимеш чоловіка там”. Але я категорично проти. Я розумію, що просто не маю такого права.

Про полон я дізналася одразу, бо Леонід був на “Азовсталі”. Він написав мені 17 травня, сказав, що “їх евакуюють”. На той час їм так сказали. Їм дали надію, що через місяць-два їх звільнять. Тобто я з самого початку знала, що він в полоні, але відтоді у нас не було зв’язку. Я навіть не знаю, де він.

Я питала у хлопців, яких звільняли, але максимум, що відповідали, це: “Чекай. Все буде добре”. І жодної інформації. Я розумію, що, можливо, вони не хочуть щось мені розповідати, бо така обстановка. Тому просто чекаю. 

“Сину кажу, що тато на роботі”

Нашому сину Давиду зараз 2 роки. Він не бачив тата вже понад пів року. Він пам’ятає тата, кожного вечора йому “дзвонить”, граючи. Дуже часто вимовляє “Тато”. (пауза, голос тремтить, — ред.) Але я йому говорю, що тато на роботі, тому тільки “годую його обіцянками”. Але ми маємо надію, що скоро зустрінемось (плаче, — ред.).

Я зверталась в усі можливі організації. Усі в один голос мені говорили: “Чекайте, ми намагаємось зробити усе можливе”. Тобто нічого конкретного вони, на жаль, не відповідали.

З родичами інших полонених я не спілкуюсь, бо я така людина…(плаче, — ред.), мені дуже важко йти на контакт з незнайомими людьми. У мене дуже невелике коло тих, з ким можу відверто спілкуватись.

Думала, де гірше: на “Азовсталі” чи в полоні

Коли чоловік сказав, що їх здають у полон (пауза, голос тремтить, — ред.), то моє перше питання було: “Невже там буде краще, ніж на “Азовсталі”?” Але це був, на жаль, єдиний вихід зберегти життя. Тому якоюсь мірою я була спокійною, але (голос тремтить, — ред.) перший час мені було тривожніше, ніж коли він перебував на заводі. Але потім якось все стабілізувалось, тому я знаю (плаче, — ред.), гірше вже не буде.

Мені дуже складно показувати свої емоції. Я навіть, коли він був на “Азовсталі”, була в шоці від своєї витримки. І зараз інколи думаю, може я така холоднокровна (посміхається, — ред.)… Але якби не ця “маска”, яка захищає мене від внутрішнього болю, мені було б набагато важче.

Найскладніше, мабуть, те, що син без батька зараз. Я гадаю, що їм обом це дуже складно. Тяжко бачити, як інші дітки гуляють з татусями, а мій… чекає. Але добре, що є, кого чекати (плаче, — ред.).

Чим більше проходить часу, тим складніше мені уявити нашу зустріч. Єдине, що уявляю, — як ми його дуже сильно обіймаємо. І мені здається, що нам дуже важко буде його відпустити. Там навіть ніякі слова не будуть потрібні. 

***

Нагадаємо, за даними віцепрем’єрки із питань реінтеграції Ірини Верещук, в російському полоні залишаються ще 2,5 тисячі українців. Ми зібрали інформацію про 57 з них, і це лише 2% від тих, кого ще не обміняли.

Читайте також:

• “Строковик”, який планував весілля. Історія полоненого залізничника з Лимана, який боронив Маріуполь
• Перша річниця весілля в полоні та тиждень без їжі. Історія полоненого бердянця Віталія Дармороза, який боронив Маріуполь
• Віктор Бутузкін: Яким був багатодітний портовик, що загинув, захищаючи рідний Маріуполь