Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сергій Комір народився та все життя прожив у Лиманській громаді. Працював на різних роботах та любив бджолярство. Після 24 лютого 2022 року пішов добровольцем у ЗСУ та понад пів року боронив Лиманщину і Луганщину від окупантів.
Про життєвий шлях Сергія Коміра Вільному радіо розповіла його донька Яна Комір.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 11 квітня 1967 року в селищі Ярова на Лиманщині Донецької області. Після закінчення місцевої школи одразу влаштувався на роботу на Ізюмський оптичний завод. Потім була строкова служба, а після неї — робота слюсарем у Лиманському локомотивному депо.
“Останні роки (перед повномасштабною війною, — ред.) був працівником з комплексного обслуговування Святогірського закладу загальної середньої освіти. Дуже любив дітей, тому із великим захопленням працював там”, — уточнює Яна Комір.
Сергій знався на машинах та у вільний час міг ремонтувати їх(сприймав це як хобі, не роботу). Щороку він запасав сіна більше, ніж треба, щоб взимку допомогти сусідам. Та на першому місці для чоловіка завжди був час з родиною, згадує донька:
“Вдома займався бджолярством, любив природу, особливо милуватися луговими краєвидами. Коли щось робив по господарству завжди співав. Любив проводити вільний час зі своєю родиною”.
Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну чоловік майже одразу пішов добровольцем у лави ЗСУ.
“Памʼятаю цей ранок, коли я прокинулась, пішла до нього на кухню, а він сидів їв. Я спитала: “пап, куди ти збираєшся?”. Він відповів: “у справах треба з’їздити у Словʼянськ”. Тоді я зовсім не надала цьому значення, бо він часто і після роботи, і у вихідні возив людей у своїх справах. Ввечері я додзвонилася до нього, а він сказав, що додому не приїде і буде проходити навчання: “хто, як не я”. Він знав, що я можу його не пустити, тому не сказав нічого вранці. А причини на це була — він часто жалівся на високий тиск, серце, а ще боліли ноги та спина”, — додає Яна Комір.
Так, 2 березня 2022 року Сергій долучився до лав 109-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Його призначили на посаду водія стрілецького взводу.
Про те, де він боронив державу від окупантів, ніколи близьким не розповідав. Єдине, що знають — захисник був у Лиманському районі та на Луганщині.
“Він ніколи не жалівся на складнощі на службі. Ще говорив мені, що якщо його схоплять, то в полон він не піде, а без вагань зірве гранату на собі разом з окупантами. Також він просив, щоб я за ним не сильно плакала (хоча це прохання виконати не вдалося), а плакала краще за молодими хлопцями, які не пожили як він”, — ділиться донька.
1 жовтня 2022 року Сергій мав піти у свою першу відпустку та побачитися з родиною.
“Він дуже мріяв поїхати в відпуску до сина і хоч на хвилинку побачити та обійняти його. Адже він не бачив його два роки”, — говорить Яна.
Однак ці плани зірвали російські окупанти, які почали наступ у Куп’янському районі й захисника терміново перекинули до Луганської області.
Через тиждень, 7 жовтня, військовий загинув. Йому було 55 років.
“Загинув в районі населеного пункту Новоєгорівка Коломийчиської сільської громади Луганської області під час ворожого танкового обстрілу”, — уточнює співрозмовниця.
Чоловіка поховали у рідному селищі Ярова.
“Він завжди був відповідальною, чесною та справедливою людиною. Дуже веселий, з почуттям гумору та добрий. Усім, хто звертався до нього, ніколи не відмовляв у допомозі. Любив Україну і пишався, що є українцем. Завжди говорив: “Якщо ти не любиш батьків і свою Батьківщину, то ти не українець”, — розповідає про батька Яна.
У Сергія залишилися дружина, син, донька та онучки.
Родина прагне, аби Сергію Коміру надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
