Марію, Інну та Дарію об’єднує те, що їхні рідні зникли безвісти у боях на Торецькому напрямку наприкінці цього літа та початку осені, коли військова ситуація там загострилась. Кожна з трьох жінок шукає правду про те, що сталося: під час бойових дій у Марії зник батько, у Дарії — коханий, а в Інни — свояк. Жінки кажуть: всю інформацію доводиться збирати по крихтах — командування не дає чітких відповідей.
Вільне радіо публікує три монологи про спроби пошуку військових, чиє місцеперебування невідоме.
Моєму батькові, Нестеренку Сергію Анатолійовичу, 52 роки. У липні 2024 року він пішов до військкомату та одразу був відправлений на навчання в Черкаську область. Де саме проходили навчання, нам (сімʼї, — ред.) не повідомляли, як і частину та номер, за яким можна було б звернутися. Через місяць після навчання, батька перевели до Краматорська. Коли він зателефонував нам, з’ясувалося, що тепер він кулеметник, хоча його військова спеціальність була зовсім іншою. Нам не було відомо, на якому він напрямку, що це за бригада та хто командир. З випадків, про які мені відомо, родичі дізнаються про своїх близьких лише тоді, коли вони вважаються зниклими безвісти.
Коли тато зник, ми дізналися всю інформацію, де перебував та служив. Тоді вже знайшлися рідні тих чоловіків, які разом з ним були на позиціях.
Військові розповідали, що їм видають незрозумілі накази, навіть самі командири так говорять. Їх просили “тримати дерева”, де немає укріплень на позиціях. Просто хоча б посидіти три дні й потім їх заберуть. Кидають не підготовлених бійців на штурми та потім не забирають. Бійці говорили, що їм необхідне доукомплектування, але їх не виведуть звідти, поки не знищать до останнього. Тому важливо привернути увагу медіа.
З розмов із військовими, укріплень немає, кидають новачків на штурм одразу, особливо чоловіків старших за 50 років. Батько розповідав, що перший раз був 7 днів на позиції без їжі та води. Хлопці з інших батальйонів казали, що їли жолуді, каштани і траву.
У більшості бригад накази дуже схожі, як, наприклад, у 150-ї, і 100-ї. Інформації про те, де знаходяться військові немає. Якщо людина вперше виходить на завдання і зникає, то приїхавши до частини чуєш відповідь, що ніякої інформації надати не можуть, бо людина не числиться в списках військової частини.
Відношення до людей жахливе, ніхто не хоче відповідати та посилає до когось іншого. І це стосується всіх командирів. Є такі, що спілкуються з рідними та у разі загибелі повідомляють про це, хоча тіло не знайшли.
За словами очевидців, на ділянці фронту, де воював мій батько, неможливо пройти через кількість тіл. Якби командири заявили, що знайшли тіло, вони б мали передати докази слідчим, і тоді б можна було підтвердити смерть та змінити статус зі “зниклий безвісти” на “загиблий”. Проте цього не роблять.
Мій батько офіційно зник 30 серпня 2024 року. Командири казали, що не знають де він, в один момент вимкнулася рація і все. Вони літали дронами, та нікого не знайшли.
У середині вересня до нашої сім’ї через знайомих вийшли два побратими батька. Вони нібито стверджували, що він живий та перебуває у шпиталі з тяжким пораненням ніг, проте це була єдина інформація.
Керівництво стверджувало, що евакуації не було, і якби батько був у шпиталі, то рідних би сповістили. Я питала, які ще є бригади, можливо, він вийшов на іншу, і там була евакуація. У відповідь почула, що такого не буває.
Згодом до мене звернулися троє чоловіків зі 150-ї бригади, які розповіли, як витягували людей, серед яких, ймовірно, був мій батько. Вони були майже впевнені, що це він, оскільки при ньому не було жодних документів. Під час штурмів військові квитки, телефони та документи забирають керівники та командири, і родичам їх потім не повертають. У мене немає батькового військового квитка, тому я після його зникнення намагалася розібратися через 150-ту бригаду. Виявилося, що була плутанина через велику кількість різних бригад, і мого тата евакуювали на бронемашині, яка доправила його на штабний пункт 5-ї штурмової бригади. Військові медики, які мали доставити батька звідти, не зареєстрували жодної людини з тієї машини або з якихось причин не розкривають інформацію.
Потім мені повідомили, що “цей чоловік” (батько Марії, — ред.) точно був у госпіталі імені Мечникова в Дніпрі наступного дня після евакуації, проте з’ясувалося, що його там не було. Волонтери говорили, що не можуть потрапити без спец пропусків на стабпункти, що знаходяться на фронті. За їхніми словами, якщо туди прибуває невідомий військовий, вони одразу викликають поліцію, але ж це фронт — яка там поліція? Я вже говорила з військовими, і вони пояснили, що поранених просто перевозять з машини в машину, а далі — в госпіталь. Проблема в тому, що як хлопці зі 150-ї бригади, так і побратими зі 100-ї бригади говорять про одні й ті самі поранення, але знайти слід батька я досі не можу.
Командування теж не дає чіткої відповіді, кажучи лише, що, можливо, він був у складі іншої бригади. Нам також порадили шукати в списках військовополонених, хоча за два місяці серед тих, хто був узятий в полон зі 100-ї бригади, лише п’ятеро військових, і жоден із них не був із нашої частини. Родичі змушені самі тижнями добиватися хоч якихось відповідей, часто марно.
Щодо умов на фронті, ситуація виглядає сумно. Мій батько розповідав, що на їхньому завданні замість укріплень їм наказали копати “ямки” і ховатися там, хоча ці позиції були вже виявлені дронами. Він відмовився виконати наказ, оскільки це було небезпечно.
Друге завдання, на яке він був направлений, пройшло ще гірше, бо на тих позиціях не було ані окопів, ані захисту.
Мій батько зник після 30 серпня 2024 року, і за цей час додалося ще більше зниклих. Ті, хто має досвід, часто відмовляються йти на небезпечні позиції, а новачки не можуть відмовитися через брак знань і досвіду.
Я публікувала інформацію у львівських і дніпровських пабліках, зверталася до блогерів, щоб поширили фотографію батька. Декілька людей впізнали його, кажучи, що бачили в Дніпрі після ампутації ніг, і що його могли відправити далі потягом, але цей потяг прямує через усю Україну, тому достовірність цієї інформації важко перевірити.
Віталія наприкінці червня направили на військове навчання, після якого його передислокували до Луцька. Пізніше виявилося, що його разом з побратимами повезли східніше, і що перебуває у Костянтинівці на Донеччині.
Зник за невідомих обставин, оскільки командири довго не виходили на зв’язок. Ми (родина безвісти зниклого, — ред.) самі багато чого дізнавалися через знайомих, намагалися знайти контакти командирів. Коли все ж вдалося зв’язатися з керівництвом, нам не сильно відповідали.
Ми зверталися і до центральної прокуратури з листами, а згодом командир сам зателефонував і повідомив, що був стрілецький бій, де брат мого чоловіка отримав легке поранення в руку, і після цього зв’язок з ним обірвався.
Ми знову через знайомих вийшли на військового, який перебував не близько до позицій, але брав участь у завданнях. Усі хлопці, які були з братом чоловіка, зазнали поранень та просили про евакуацію. Волонтери сказали чекати, а командування вимкнуло рацію, і далі їхня доля невідома.
За словами військового, який був неподалік позицій підрозділу Віталія, всі солдати, відправлені на місце, де зник Віталій, були тільки-но після навчання. Ці позиції вже тричі штурмувалися, і коли вони туди прибули, їх вже чекали з протилежного боку, що призвело до оточення росіянами.
Ніхто не повернувся з того місця, за винятком одного бійця, який через два дні вийшов пораненим. Однак, я досі не змогла з ним зв’язатися для подальшого спілкування.
На напрямку, де був Віталій, не було зовсім укріплень. Хлопці, які також там були, розповідали про відсутність навіть окопів, їм видали лише по 2 магазини та 2 гранати.
Віталій, за документами та висновками військово-лікарської комісії, повинен служити в тиловому забезпеченні, але його за 1 день зробили кулеметником та відправили на “нуль”.
Я думаю, що якщо хлопці дійсно загинули або з ними щось трапилося, командири точно знають про це. Дрони все фіксують, тож інформація є. Потрібно говорити родичам правду, а не вводити їх в оману, змушуючи самих шукати відповіді. Зараз така картина, що навіть якщо військові поранені чи загинули, їх часто відправляють до лікарень або моргів і не сповіщають про це рідним, тож сім’ям доводиться шукати самостійно. Я вважаю, що за ці 2,5 роки цю ситуацію можна було б покращити та організувати так, щоб родичам було легше. Обдзвонювати всі лікарні й морги фізично неможливо.
Мобілізували мого чоловіка, Олега Калинюка, в червні цього року у Хмельницькому, фактично витягнули з машини та не дали навіть сказати до побачення батькам, ні з ким не встиг попрощатись перед від’їздом. У військкоматі сказали, щоб не хвилювались, що це лише перевірка документів і його відпустять додому через пів години. Але за 30 хвилин він вийшов з кабінету з бойовою повісткою на відрядження в навчальний центр. Його не відпустили навіть додому, щоб зібрати речі.
На навчанні був місяць в Рівненській області. Під час телефонних розмов мій чоловік неодноразово розповідав, що там вони лише по пів дня сидять, а іншу половину дня перевантажують боєприпаси.
З Рівненського полігону Олега перевели на один день на Яворівський полігон, де його призначили до розрахунку станкового протитанкового гранатомета (СПГ) у 100-ту окрему механізовану бригаду (ОМБр), а потім одразу відправили на Донеччину.
Приїхавши в Донецьку область, мого чоловіка та його побратимів розмістили по закинутих будинках, оскільки місце їхньої дислокації було за 20 кілометрів від самого Торецька.
Навчання, безпосередньо, за спеціальністю ніякого не було. За два дні з моменту приїзду на Донеччину, Олег та побратими один раз “прострілювали” автомати, і їх відразу відправили на бойові завдання до Торецька. Це була середина липня-початок серпня.
Спочатку вони їздили на бойові виходи, де 2 дні працювали та 2 дні відновлювалися, але потім, без відпочинку, без нормального забезпечення харчуванням, водою та боєприпасами їх залишили на позиції на 13 діб. Там вони пробули впритул до росіян, ледь рятуючись від постійних обстрілів КАБами, мінометами та всім іншим “добром”, що є в нашого противника.
Побувши один день, не відпочивши, мого чоловіка Олега, а також ще 2 його побратимів, з якими він був на минулому бойовому завданні, відправили з 3 ріжками до автоматів як піхотинців. Всі хлопці були іншої військової спеціальності й взагалі не мали навіть мінімальної підготовки до крайнього поставленого завдання.
28 червня цього року я чула голос свого чоловіка востаннє… Він просив молитись за нього: “Тут пекло, нас відправляють в один кінець, але я обіцяю повернутись до тебе”.
З 1 вересня 2024 року мій чоловік офіційно рахується безвісти зниклим. В сповіщенні вказано, що він потрапив під мінометний обстріл. Командування 100 ОМБр замовчує всі обставини щодо його зникнення, вся група, яка була з моїм чоловіком на “нулі”, не повернулась.
Командири ігнорують дзвінки, не дають жодної інформації щодо всього цього жаху. Побратими, які на той момент були на позиціях, теж замовчують все, прямо кажучи, що їм заборонено розповідати будь-які деталі, їм погрожують.
Після зникнення мого чоловіка та його товаришів з протитанкового взводу, зникли ще двоє досвідчених бійців. У штабі ніякої інформації отримати неможливо — командування мовчить і не відповідає на звернення від рідних. Вже понад місяць обіцяють відправити дрони для розвідки місця зникнення, але досі жодних новин. Евакуацію чи пошуки не проводили ні в перші дні після зникнення, ні зараз.
По факту зникнення мого чоловіка та його побратимів не проводяться розслідування, що прямо написано в витягах з наказів щодо факту зникнення безвісти, які надсилаються нам, рідним.
Дуже багато болю, питань, на які жоден командир не дає відповіді. Вірю, що мій чоловік живий, молюсь за нього і чекаю. Роблю все можливе і неможливе, щоб дізнатись про долю Олега і повернути його додому. Шкода, що нашій владі всеодно на біль, який відчувають рідні безвісти зниклих героїв.
За даними видання “The Economist”, станом на 20 вересня 2024 року уповноважений МВС України з питань зниклих безвісти Артур Добросердов повідомив, що в списку зниклих безвісти знаходяться 48 138 людей. Після початку повномасштабної війни у 2022 році, відомо про близько 7548 людей, які раніше вважалися зниклими безвісти. Серед них 3632 — українські військовополонені та цивільні в’язні, яких обміняли з росіянами, і 3916 ідентифікованих тіл, деякі з яких також повернули. Впізнання ще 2552 тіл наразі триває.
Як повідомляє видання, за даними військовополонених, які були обміняні, та Червоного Хреста, близько 6 тисяч українців залишаються в російському полоні. Водночас понад 40 000 залишаються зниклими безвісти.