Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олег Мороз. Він усе життя працював електриком, а у вільний час любив ремонтувати радіо та телевізори. До нього по ремонт електрики зверталися всі односельці. Після повномасштабного вторгнення Росії він долучився до армії та боронив спочатку Бахмут, а потім Очеретине на Покровському напрямку.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його донька Вікторія Слинько.
Олег народився 29 вересня 1967 року у Павлодарі, у Казахстані. Там він закінчив дитячий садок, місцеву школу, а потім здобув фах електрика у технікумі. Завершивши навчання, пішов на строкову службу, а вже після неї родина переїхала в Україну та оселилася в селі Кошаринці Гайсинського району Вінницької області.
На Вінниччині чоловік створював власну родину — одружився, і в пари народилося двоє дітей — син та донька.
Працював усе життя за фахом — електриком. Близькі кажуть, що для нього це було справжнім покликанням.
“Односельці неодноразово зверталися до нього, знаючи, що він завжди знайде час, щоб допомогти з будь-якими питаннями, пов’язаними з електрикою чи домашнім господарством”, — говорить Вікторія.
Оскільки Олег проживав у селі — вільного часу у нього майже не було.
“Він завжди мав дуже багато справ по господарству. Крім цього, він добре знався на будівництві — міг сам побудувати грубу, стінки, умів зварювати і міг виготовити сівалку або плуг. Тому до нього часто зверталися односельці”, — згадує Вікторія.
Але коли все ж був вільний час — присвячував його радіолюбительству.
“У нього було багато книжок та енциклопедій про радіо, мікросхеми, як їх робити й так далі. Він дуже любив паяти різні деталі — тому до нього завжди зверталися люди, щоб він ремонтував техніку. Це були радіоприймачі, телевізори і багато іншого. Через це в нас завжди вдома були цілі купи різних мікросхем, з яких він випаював деталі та ремонтував техніку”, — ділиться донька.
Для близьких він запам’ятався добрим, відкритим та комунікабельним.
“Він був дуже неконфліктним та навіть піддатливим. Наприклад, мама казала, що це фіолетове, а він — синє, а потім казав: “Добре, хай буде фіолетове”. Аби не сваритися. В селі, як додому йшов із роботи, до нього постійно підходили: в одного розетка зламалася, а в іншого — лампочка. Він завжди всім приходив допомогти”, — додає Вікторія.
Олег пішов по повістці у ТЦК, де його офіційно мобілізували з березня 2022 року. Чоловіка зарахували солдатом у 120 окрему бригаду територіальної оборони. Згодом його перевели до гранатометників.
“Він був дуже емоційно та радикально налаштований, адже я тоді була змушена тікати з Миколаївської області, бо моє місто було в окупації. Він бачив мій пригнічений стан та лише маленький портфель з речами. Коли я з ним зустрілася, він сказав: “Дочурка, не хвилюйся, я буду стояти до останнього та мститися за всі сльози”, — згадує Вікторія.
Пізніше бригаду перекинули на Донеччину. Побратими розповідали близьким, що під час битви за Бахмут у 2023 році Олег з іншими захисниками опинилися у важкій ситуації.
“Вони були під безперервним ворожим обстрілом. У тому бою загинуло чимало захисників, та, попри небезпеку, батько не думав лише про власне життя. Він взяв радіостанцію та вирушив обстежувати територію навколо будівлі, де були позиції ЗСУ, щоб знайти безпечний шлях та укриття для побратимів. Під час обходу він виявив ворожого солдата. Своєчасне виявлення врятувало тоді його та побратимів”, — розповідає Вікторія.
Після завершення активної фази боїв за Бахмут чоловіка перекинули на північ країни, де він продовжив службу на кордоні з Білоруссю у районі Чорнобильської зони.
За словами доньки, Олег у 2024 році мав можливість уже звільнитися з армії на пенсію за вислугою років, але він прагнув боронити державу, тому залишився з побратимами.
Того ж 2024 року бригаду військового знову перекинули на Донеччину — цього разу на Покровський напрямок.
11 травня 2024 року захисник вирушив на завдання та зник. Це сталося в районі селища Очеретине. З того часу його почали вважати зниклим безвісти.
“Їх тоді на позиції було троє. Вони заступили на позиції і так склалося, що їх різко стали атакувати російські військові і зайшли в їхній бліндаж. Всім трьом родинам тоді й відправили сповіщення, що вони зникли безвісти”, — переказує слова побратимів донька.
Родина десять місяців чекала звісток про військового й після однієї з процедур репатріації виявили тіло, з яким за ДНК встановили збіг із даними близьких. Після підтвердження похорон провели у рідному селі Кошаринці. Прощання пройшло у березні 2025 року.
На момент загибелі Олегу було 56 років. У нього залишилася дружина, донька з сином та троє онуків — Даша від доньки та Рома і Соломія (яка народилася вже після загибелі військового) від сина.
Вже після поховання військового відзначили за успіхи на службі орденом “За мужність” III ступеня.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.