Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. 25-річний Тарас Дмитренко з Житомирщини — один із них. Чоловік обороняв країну з першого дня відкритої війни та загинув під час штурму позицій росіян під Бахмутом.
Про смерть військового повідомив його побратим Данило Возний.
Тарас Дмитренко народився у селі Забране, що на Житомирщині. Вчився у Луківській школі, згодом вступив до Київського вищого професійного училища залізничного транспорту. Незадовго до початку відкритої війни працював в одній з піцерій у Києві.
Чоловік цікавився археологією, а також любив рибалити й подорожувати.
З дитинства Тарас мав травму руки, але приховав це, аби долучитися до української армії. У перший день відкритої війни чоловік пішов у військкомат і вступив до лав тероборони.
“Врешті командир побачив, що він не так носить снаряди, і все — його відправили на операцію. Йому сказали: ти нам такий не потрібен. Але його це ще більше змотивувало, і він відповів: “Ні, я повернуся до вас”, — розповіла “Суспільному” одна з сестер Тараса Рада.
Після операції Тарас знову відправився на фронт.
Згодом Тарас Дмитренко перевівся з тероборони до третьої штурмової бригади. Разом із побратимами брав участь у боях на Херсонщині, Донеччині та у Запорізькій області.
У лютому цього року захисника нагородили відзнакою Головнокомандувача ЗСУ — почесним нагрудним знаком “Сталевий Хрест”.
Життя Тараса обірвалось 8 травня під час штурму російських позицій поблизу Бахмута. Осколок снаряда влучив військовому в голову.
“Тара був добровольцем, що став до захисту Батьківщини у перший день повномасштабного вторгнення. Війна проти мордви (російських загарбників, — ред.) стала сенсом його Життя. Живий — назавжди живий і назавжди в строю! Честь лицарю!” — написав побратим загиблого Данило Возний.
Брат Тараса Віктор теж військовий та продовжує захищати країну. Каже: готовий помститися за полеглого брата.
“У дитинстві я, як найстарший, доглядав за малим — вся відповідальність за нього була на мені. А як він підріс — разом рибалити ходили, разом їздили до школи грати у волейбол, всі друзі у нас спільні були. За своє рвеш, як ні за кого, тож, поки я військовий, поки призваний, то робитиму все, що в моїх силах”, — говорить “Суспільному” брат загиблого.
Поховали захисника у рідному селі.
Вдома на Тараса Дмитренка чекали батьки, брати та сестри.
Світла пам’ять загиблому.