Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника Миколу Степанюка, який захоплювався футболом, гирьовим спортом та туризмом. Був поліцейським, а у 2023 році приєднався до полку “Цунамі”. Микола загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Про Миколу Степанюка Вільному радіо розповіла його сестра Анастасія.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Микола Степанюк народився 19 травня 1998 року в селі Великі Кутища на Вінниччині. Через декілька років сім’я переїхала до села Молотківців, де хлопець пішов до школи. З дитинства він мріяв стати поліцейським, тож, здобувши середню освіту, вступив до Національної академії внутрішніх справ. Після її закінчення почав працювати оперуповноваженим у Козятині Вінницької області. Мав звання старшого лейтенанта.
З дитинства Микола захоплювався трьома видами спорту, які стали частиною його життя і супроводжували його до війни — футболом, туризмом та гирьовим спортом.
“Він був надзвичайно енергійним. Ніколи не сидів на місці, ми жартували, що в нього “шило в одному місці”. З ранніх років грав у футбол, любив подорожі, а згодом захопився гирьовим спортом. Брав участь у численних змаганнях і часто перемагав”, — згадує рідна сестра Миколи.
У юні роки Микола представляв свою школу на змаганнях з важкої атлетики. В академії також виступав за свій заклад, а після початку роботи — за райвідділ. У гирьовому спорті він неодноразово здобував призові місця на обласному та всеукраїнському рівнях.
“Важка атлетика завжди була поруч із ним, починаючи з юнацьких років і аж до роботи”, — ділиться сестра. Й додає, що так само його супутниками з дитинства були футбол і туризм.
Коли почалася відкрита війна, Микола був вдома. З перших днів масштабного російського вторгнення він був у складі охорони громадського порядку. Микола без вихідних контролював ситуацію у 26 населених пунктах району.
Відділ відправляв військового на зачистки до Харківщини, де він перебував у жовтні, листопаді та грудні 2022 року. Побачивши наслідки боїв, Микола вирішив відправитись на фронт.
“Він казав: “Я бачу, як там страждають люди, я не можу стояти осторонь. Я не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься над моєю дружиною, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Я мушу йти, щоб їх захистити”, — переповідає слова брата Анастасія.
Тож після створення штурмового полку “Цунамі” бригади Нацполіції “Лють” Микола подав документи на вступ до підрозділу. Там він був мінометником.
У полку Микола мав позивний “Сімба”.
“Він сказав своєму командирові: “Я буду король лев, бо я хоробрий і мужній”. А командир відповів з посмішкою: “До короля ще трохи не дотягуєш, будеш Сімба — син короля”. Так це ім’я закріпилося за ним у підрозділі”, — розповідає сестра захисника.
Для Анастасії її брат завжди був захистом і опорою. “Я знала, якщо у мене буде проблема, Коля її вирішить, він мене захистить”, — розповідає дівчина.
У чоловіка була дружина та син Марк. Сестра ділиться, що Микола дуже чекав на дитину і вважав її своїм стимулом до життя.
“Його найбільша мрія була — бути прикладом для сина. Він завжди казав, що має зробити все, щоб бути гордістю для свого сина. Микола казав, що “мій синулька — це єдине найрідніше, заради чого я можу вмерти”, — згадує зі сльозами на очах Анастасія.
За заслуги перед Батьківщиною Миколу Степанюка представили на орден “За мужність”. Однак отримати нагороду захисник не встиг — його життя обірвалося 8 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Анастасія пригадує, як за декілька місяців до смерті брата вони разом їхали на кладовище в Безіменне, щоб поховати спільного друга, який загинув на війні.
“Це був останній раз, коли Коля був вдома. Він пообіцяв, що наступного разу приїде й ми разом підемо до могили Ігоря. На жаль, наступного разу він приїхав уже мертвим, і його поховали поруч з Ігорем”, — каже Анастасія.
Зараз рідні Миколи створили петицію з проханням надати йому звання Героя України.
Світла пам’ять військовому.