Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника Миколу Степанюка, який захоплювався футболом, гирьовим спортом та туризмом. Був поліцейським, а у 2023 році приєднався до полку “Цунамі”. Микола загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Про Миколу Степанюка Вільному радіо розповіла його сестра Анастасія.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Микола Степанюк народився 19 травня 1998 року в селі Великі Кутища на Вінниччині. Через декілька років сім’я переїхала до села Молотківців, де хлопець пішов до школи. З дитинства він мріяв стати поліцейським, тож, здобувши середню освіту, вступив до Національної академії внутрішніх справ. Після її закінчення почав працювати оперуповноваженим у Козятині Вінницької області. Мав звання старшого лейтенанта.
З дитинства Микола захоплювався трьома видами спорту, які стали частиною його життя і супроводжували його до війни — футболом, туризмом та гирьовим спортом.
“Він був надзвичайно енергійним. Ніколи не сидів на місці, ми жартували, що в нього “шило в одному місці”. З ранніх років грав у футбол, любив подорожі, а згодом захопився гирьовим спортом. Брав участь у численних змаганнях і часто перемагав”, — згадує рідна сестра Миколи.
У юні роки Микола представляв свою школу на змаганнях з важкої атлетики. В академії також виступав за свій заклад, а після початку роботи — за райвідділ. У гирьовому спорті він неодноразово здобував призові місця на обласному та всеукраїнському рівнях.
“Важка атлетика завжди була поруч із ним, починаючи з юнацьких років і аж до роботи”, — ділиться сестра. Й додає, що так само його супутниками з дитинства були футбол і туризм.
Коли почалася відкрита війна, Микола був вдома. З перших днів масштабного російського вторгнення він був у складі охорони громадського порядку. Микола без вихідних контролював ситуацію у 26 населених пунктах району.
Відділ відправляв військового на зачистки до Харківщини, де він перебував у жовтні, листопаді та грудні 2022 року. Побачивши наслідки боїв, Микола вирішив відправитись на фронт.
“Він казав: “Я бачу, як там страждають люди, я не можу стояти осторонь. Я не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься над моєю дружиною, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Я мушу йти, щоб їх захистити”, — переповідає слова брата Анастасія.
Тож після створення штурмового полку “Цунамі” бригади Нацполіції “Лють” Микола подав документи на вступ до підрозділу. Там він був мінометником.
У полку Микола мав позивний “Сімба”.
“Він сказав своєму командирові: “Я буду король лев, бо я хоробрий і мужній”. А командир відповів з посмішкою: “До короля ще трохи не дотягуєш, будеш Сімба — син короля”. Так це ім’я закріпилося за ним у підрозділі”, — розповідає сестра захисника.
Для Анастасії її брат завжди був захистом і опорою. “Я знала, якщо у мене буде проблема, Коля її вирішить, він мене захистить”, — розповідає дівчина.
У чоловіка була дружина та син Марк. Сестра ділиться, що Микола дуже чекав на дитину і вважав її своїм стимулом до життя.
“Його найбільша мрія була — бути прикладом для сина. Він завжди казав, що має зробити все, щоб бути гордістю для свого сина. Микола казав, що “мій синулька — це єдине найрідніше, заради чого я можу вмерти”, — згадує зі сльозами на очах Анастасія.
За заслуги перед Батьківщиною Миколу Степанюка представили на орден “За мужність”. Однак отримати нагороду захисник не встиг — його життя обірвалося 8 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Анастасія пригадує, як за декілька місяців до смерті брата вони разом їхали на кладовище в Безіменне, щоб поховати спільного друга, який загинув на війні.
“Це був останній раз, коли Коля був вдома. Він пообіцяв, що наступного разу приїде й ми разом підемо до могили Ігоря. На жаль, наступного разу він приїхав уже мертвим, і його поховали поруч з Ігорем”, — каже Анастасія.
Зараз рідні Миколи створили петицію з проханням надати йому звання Героя України.
Світла пам’ять військовому.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
