Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо лейтенанта поліції Дениса Лозового з Харкова. Із 2015 року він служив у поліції, брав участь в АТО, а після початку повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на Харківщині. 14 листопада 2025 року Денис загинув поблизу Липців, коли російський FPV-дрон влучив в автомобіль, в якому їхали поліцейські.
Про життєвий шлях та службу Дениса Вільному Радіо розповіла його мати Олена.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Денис Лозовий народився 26 квітня 1995 року в Харкові. Тут минули його дитинство й юність. Після дев’ятого класу він вступив до транспортного технікуму, де здобув фах механіка. Згодом працював слюсарем у Харківському трамвайному депо, а у 2020 році заочно закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю “Право” та отримав офіцерське звання.
У дитинстві Денис грав у футбол у дитячо-юнацькій школі “Металіст”. За словами матері, він завжди був на зв’язку з рідними, цікавився їхнім життям і знаходив час поспілкуватися.
“Він був відповідальним, дуже добрим хлопчиком. Іноді дуже сором’язливий. Любив бабусю та дідуся, мене і молодшу сестру Софію. Постійно всім телефонував, цікавився, як справи, підтримував. Виховували його бабуся, дідусь і я”, — розповідає жінка.
У 2015 році чоловік вступив на службу до поліції. Спочатку працював у районному підрозділі, пізніше — у спецпідрозділі “Харків-1”, який згодом реорганізували у полк поліції особливого призначення Харківської області.
У складі підрозділу він брав участь в антитерористичній операції на Донеччині та Луганщині. Побував у службових відрядженнях у Волновасі, Маріуполі та Селидовому.
Після початку повномасштабного вторгнення Денис разом із побратимами працював переважно на Куп’янському напрямку. Поліцейські допомагали евакуйовувати цивільних, виїжджали до Липців, Веселого та інших населених пунктів, працювали у групах швидкого реагування, проводили слідчі дії й забезпечували громадський порядок у Харкові.
За словами матері, він завжди ретельно готувався до кожного виїзду.
“Якщо розуміли, що потрібно йти на завдання, він завчасно передивлявся всі матеріали, брав усе необхідне. Готувався не тільки сам, а й готував команду, яка йшла разом із ним”, — згадує Олена.
Чоловік мріяв про закінчення війни, але хотів, аби вона завершилася перемогою України.
Про службу Денис удома майже не розповідав. Під час коротких телефонних розмов повторював, що в нього все гаразд.
“Він ніколи не ділився деталями бойових виїздів. Завжди казав: «Усе добре». Ми коротко спілкувалися, і він мене заспокоював. Ще часто жартував: «У мене, як у кішки — дев’ять життів»”, — розповідає мати.
Через постійні відрядження рідним бачитися вдавалося нечасто — приблизно раз на пів року. Коли Денис повертався до Харкова, насамперед їхав до бабусі. Не забував і про молодшу сестру.
“Він телефонував Софійці, питав: «Як справи? Маму слухаєшся? Як навчання?». Хотілося, щоб ми бачилися частіше, але не виходило”, — говорить жінка.
14 листопада 2025 року Денис разом із побратимами-поліцейськими вирушив на чергове бойове завдання. Поблизу Липців на Харківщині російський FPV-дрон влучив у їхній автомобіль.
У машині перебували четверо поліцейських. Денис сидів на передньому сидінні зліва, тоді як кермо було розташоване праворуч.
“Вони їхали вчотирьох. Денис сидів попереду зліва, і весь удар прийшовся на нього. Один із побратимів потім сказав на прощанні, що Денис своїм тілом закрив хлопців. Вони вижили, хоча були поранені”, — розповідає Олена.
За кілька місяців до загибелі чоловік отримав звання лейтенанта. За словами матері, він був людиною, яка не боялася відповідальності й першою приходила на допомогу.
“Як завжди, десь щось — Денис перший. Я казала: «Дениска, треба себе берегти». А моя мама, Пелагія Петрівна, завжди просила: «Дениска, не спіши». Але вийшло, що Дениска раніше за нас усіх пішов”, — говорить жінка.
Про загибель Дениса його друг і побратим Артур Погорєлов дізнався дорогою на командно-спостережний пункт у Куп’янському районі.
“Я не міг повірити, що це трапилося саме з ним. Питав, може, все не так, може, ця інформація неправдива. Мені було дуже важко прийти до тями після цієї звістки”, — згадує Артур.
Денис був не лише побратимом, а й найближчим другом. Перед виїздами вони разом обговорювали завдання, радилися й допомагали одне одному.
“Він був моїм кращим товаришем, якого я добре знав і на якого міг покластися. Будь-яке завдання ми часто обговорювали разом. Тепер їду кудись машиною, і в голові виникають думки: що б Денис сказав у тій чи іншій ситуації”, — говорить побратим.
За роки служби Денис Лозовий отримав низку нагород. Серед них — відзнаки Президента України “За участь в антитерористичній операції” та “За оборону України”, медалі “За оборону Маріуполя”, “За оборону України”, а також нагороди Міністерства внутрішніх справ і Національної поліції.
17 листопада 2025 року чоловіка поховали на Алеї Слави у Харкові.
Рідні Дениса Лозового закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Світла пам’ять.