Понад століття тому у Слов’янську поляки та місцеві виробляли з місцевої сировини кольорову плитку. Нею вимощували підлоги суспільних та приватних будівель на всьому українському сході. Слов’янський журналіст та краєзнавець Дмитро Журавльов викупив кольоровий каталог підприємства.
Знайти вдалось каталог фірми “Дзевульський і Лянге”.
“Я не зміг пропустити цю можливість: цей каталог – нечаста річ на таких аукціонах, тому що їх і залишилося не так вже й багато. Мені цікавий будь-який документ, який відображає історію Слов’янська. Тим більш історію, пов’язану з європейцями та європейською індустріалізацією”, — розповідає Вільному радіо Дмитро Журавльов.
Дмитро зміг викупити на аукціоні артефакт історії рідного краю фактично з окопів на передовій.
Чоловік вже близько пів року служить в українському війську та нині воює у підрозділі аеророзвідки проти російських загарбників.
“З бліндажа робив цю ставку, бо у нас є “Старлінки”. У вільний час між чергуваннями я слідкував за цим лотом та викупив. Зробив ставку та на деякий час забув про неї, а потім прийшло повідомлення, що я виграв”, — уточнює захисник.
Каталог обійшовся йому у 1,5 тис грн. Поки це комерційне видання буде у нього, але колись він хотів би передати його до місцевого музею, залишивши собі сканкопію.
“Звичайно приємно мати каталог у себе, але чесніше, аби він зберігався в належних умовах у музеї. Щоб він належав місту і щоб його побачили більше людей. З коментарями спеціалістів, які багато років досліджують історію керамічного виробництва Слов’янська”, — вважає Дмитро Журавльов.
Співробітник Слов’янського історичного музею Віктор Іванов розповів Вільному радіо більше про цей каталог та історію цього підприємства.
“Це історія, якою слов’янці мають пишатись. У дореволюційних домівках багато де на перших поверхах можна було побачити цю плитку”, — каже Віктор Іванов.
Він багато років колекціонує цеглу, плитку та черепицю сходу України і є експертом в історії цих виробів. Він знаходив екземпляри цієї плитки біля зруйнованих старовинних суспільних будівель — гімназій, лікарень, вокзалів тощо.
“Це рекламний каталог: замовник міг прийти до представництва “Дзевульський і Лянге” у великому місті та обрати номер за каталогом яку б саме плитку він хотів”, — каже дослідник.
“Товариство “Дзевульський і Лянге” заснували у 1895 році з правлінням у Варшаві. Його метою було придбання, утримання та розвиток керамічного заводу в Опочно. Це Радомська губернія в Польщі, яка тоді входила у склад Російської імперії. У 1901 році вони заснували таку ж саму фабрику у Слов’янську. Саме тут, тому що біля Слов’янська дуже якісні глини у селищі Миколаївка”, — каже знавець плитки.
Завод у Слов’янську почав працювати з січня 1902-го. Подібне підприємство барона Беренгейма працювало у Харкові, але конкуренти брали сировину теж у Миколаївці.
Другим конкурентом був ще завод Ковалевського у Часів Ярі.
“Дзевульський і Лянге виготовляли 4-кутну та 8-кутну плитки. В останню в середину вкладали маленьку плиточку. Від залізничного вокзалу у них була прокладена своя гілка”, — каже Віктор Іванов.
Глина у Миколаївці була настільки доброю, що її певний час возили аж до Польщі, каже Віктор Іванов. Він пояснює тонкощі виробництва.
“У них в одному з корпусів були преса для пресування плитки. На другому поверсі стояли 10 барабанних млинів для перероблювання фарб та чотири “бегуна” для їхнього перемелювання. І під час пресування фарбу накладали шаром завтовшки 2 мм. Після пресування вона мала просушитись на повітрі”, — розповідає про технологію співрозмовник.
В іншому корпусі були 12 круглих пічок з 8 топками. Там і виготовляли якісну плитку. Працювали в основному місцеві мешканці, але були й поляки.
“В кожну пічку вміщувалося 15 тис плиток — вони їх завантажували в обжиг та виходила плитка. І такий шар фарби не стирався й за сто років. І за формою вона ідеально рівненька. В радянські часи на цьому ж обладнанні теж робили плитку, але вона була тонша сама по собі, і шар фарби був теж тонший”, — каже Віктор Іванов.
Власники підприємства ретельно слідкували за технологічним процесом, тому, ймовірно, мали мало браку, каже він. Тож справи у нового підприємства йшли непогано.
“Вони мали представництва у великих містах, у Катеринославі (нині Дніпрі, — ред.), Петербурзі тощо. Знаходимо цю плитку й у Харкові, й у Дніпрі, й у Києві, але більше — у нашому краї. Окрім плитки вони виробляли кислототривку, фактично “вічну” цеглу для підприємств, яка не розкладається та не міняє форми”, — розповідає знавець плитки.
Цим матеріалом оздоблювали й підвіконня. Цю плитку Віктор Іванов, наприклад, бачив у
старовинній будівлі лікарні у Лисичанську, яку побудували на початку ХХ століття бельгійці.
Плитка зі Слов’янська упізнавана за клеймом.
“Вони клеймили свою плитку — 6-кутною зіркою Давіда, посеред якої була або літера “О” (Опочно), або “С” (Слов’янськ)”, — каже працівник музею.
Фабрика “Дзевульський і Лянге” знаходилася неподалік від залізничного вокзалу. Нині збереглася одна з будівель заводу, побудована приблизно незадовго до 1917 року.
“Очевидно там був магазин готової продукції плитки “Дзевульський і Лянге”. Цей корпус без даху вже давно стоїть. Напроти стоїть ще одна їхня будівля”, — розповідає Віктор Іванов.
Після більшовицького перевороту “червоні” націоналізували підприємство, відібравши його у колишніх власників.
“Це стало керамічним заводом імені Крупської. Специфіку зберегли — плитку виготовляли. Потім це був керамкомбінат — досить потужне підприємство, виготовляли плитку, умивальники, унітази. У 1990-х все поступово прийшло в упадок. У 1990-х якість плитки була вже поганою — то вигнута, то з якимись плямами”, — каже працівник музею.
Ця будівля зафіксована в переліку пам’яток архітектури місцевого значення, зазначає Дмитро Журавльов.
“Це так звана контора “Дзевульського і Лянге”, вона в аварійному стані. Кілька років тому група активістів у Слов’янську хотіла знайти кошти, аби реконструювати її та зробити там культурний центр. Навели контакти з заводом в Опочно, але тоді ця будівля була у приватній власності”, — розповідає краєзнавець.
Наприкінці січня 2020 цю будівлю планували подати до Державного реєстру нерухомих пам’яток культури національного значення. Документи на них вже затвердили на обласному рівні, і мали розглянути в Міністерстві культури України. Проте станом на кінець травня цього року цієї будівлі у національному переліку немає.
А історичні малюнки з плитки колись можна буде використати для місцевих сувенірів, вважає Дмитро Журавльов.
“Можна буде зробити і ілюстративний альбом, який можна використовувати в музеї, і елементи експозиції по керамічних виробах Слов’янська. Листівки, будь-яку сувенірну продукцію”, — міркує на майбутнє чоловік.
***
Краєзнавець з Донеччини показав добірку кольорових світлин зі Слов’янська понад столітньої давнини. На старовинних поштових листівках та фотографіях це місто не упізнати. Будинки вишуканої архітектури, ошатний центр міста, річка Торець з живою природою на берегах та гора Карачун, щоправда, під іншою назвою. Більше про це читайте в матеріалі “Станції, мости, ріка, вулиці: як виглядав Слов’янськ на початку ХХ століття (історичні фото)”.