Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Петра Литвина. У 2017 році чоловік відслужив пів року в зоні АТО. А на другий день після початку відкритої війни він знову опинився в лавах армії.
Про Петра Литвина Вільному Радіо розповіла його дружина Романія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Петро Литвин народився 31 січня 1996 року в селі Дубівці Івано-Франківської області. Хлопець ріс дуже добрим і змалку йшов на допомогу усім, хто просив: міг не тільки рідним, а й сусідам на городі щось викопати, дрова порубати і в будівництві підсобити.
“Але друзів у дитинстві він мав не так уже й багато, бо був дуже спокійний. Любив малювати всілякі картинки. То вже в старшому віці друзі більше зʼявилися”, — розповідає його дружина Романія.
Навчався Петро в Дубовецькому ліцеї, а після його завершення одразу пішов працювати. Аби підтримати матір, хлопець влаштувався різноробочим на будівництві в Івано-Франківську. Саме в той період життя він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
“Ми познайомилися в інтернеті, він перший мені написав. Це було в січні 2015 року, а в лютому на День закоханих ми вперше зустрілися в Тустані, де я тоді жила. Він подарував мені троянду, велику валентинку й шоколадку. Того дня ми почали зустрічатися”, — згадує Романія.
Уже за пʼять місяців закохані побралися й стали жити разом у Дубівцях. Тим часом Петро продовжував їздити на роботу в Івано-Франківськ. Але менш ніж через рік після весілля його призвали на строкову службу.
Служив Петро Литвин у місті Золочів сусідньої Львівської області. Через рік в армії він підписав контракт і на пів року поїхав у зону ведення антитерористичної операції на Луганщині.
“Але ж він нам не сказав! Ми взагалі не знали, що він був в АТО. Я з ним завжди мала звʼязок, коли він був в армії. Він і телефоном дзвонив, і писав в інтернеті. Казав, що в нього все добре. Уже коли приїхав, сам розповів про це. Сказав, що не хотів, аби ми переживали”, — каже жінка.
Повернувшись, Петро пішов працювати в гірничий цех компанії “Івано-Франківськцемент”. І скоро в сімʼї чоловіка відбулася зміна. У 2018 році він уперше став батьком — у них із Романією народився син Макар.
“Він був дуже задоволений. Він і перевдягав його, і суміші дитячі йому готував. За можливості намагався приділяти сину більше часу. Коли приходив з роботи, завжди грався з ним”, — ділиться дружина.
Але коли первістку подружжя ще не виповнилося і чотирьох років, Петро був змушений повернутися на службу — почалася відкрита війна.
Другу у своєму житті повістку Петро Литвин отримав 23 лютого 2022 року. Попри тривожні новини, він до кінця не вірив у повномасштабне вторгнення. Але воно почалося наступного дня, коли чоловік проходив медогляд. А вже 25 лютого у лавах 10 окремої гірсько-штурмової бригади, що нині зветься “Едельвейс”, Петро вирушив захищати Київщину.
Через стриманість чоловіка сімʼї було важко вивідати щось про його участь у боях і навіть дізнатися його місце перебування. Трохи більше, але теж коротко, він міг щось розповісти друзям із села. Петро за можливості тільки попереджав рідних, що може кілька днів бути без звʼязку.
Двічі на рік військовому вдавалося приїздити у відпустки, під час яких намагався побачитися з усіма рідними і якнайбільше часу приділити сімʼї. Та все ж через службу у травні 2022-го він не зміг провести в останню путь батька, а у квітні 2024-го не застав народження другого сина Миколи.
“Він зустрівся із молодшим сином, коли йому було вже майже три місяці, — до цього бачив лише на фотографіях. Петро дуже боявся вперше взяти його на ручки. Обіймав, цьомав його”, — згадує дружина.
Романія розповідає, що загалом не помічала змін у чоловіку протягом служби. На свою останню ротацію він теж виїжджав, як завжди, хоч із початку 2026 року мав виконувати нову для себе роль — замість роботи на самохідній артилерійській установці почав керувати безпілотниками.
Наприкінці лютого Петро попросив надсилати йому якнайбільше фото і відео синів. А вже 5 березня захисник загинув внаслідок удару російського дрона-камікадзе під час виїзду на позицію в районі Рай-Олександрівки на Донеччині.
Поховали військового на Алеї слави в рідних Дубівцях.
За життя, крім інших, Петра нагородили орденом “За мужність” III ступеня, медаллю “За бойову звитягу”, відзнакою Міноборони “Хрест ракетних військ і артилерії”, а також мотиваційними відзнаками “Коїн самохідного артилерійського дивізіону” та “Артилерійська міць”.
Аби вшанувати памʼять військового, рідні також просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.