Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Андрія Іванова з Харківщини — чоловіка, батька і добровольця, який у 2014 році став на захист України й наступні одинадцять років провів на передовій. Він пройшов найгарячіші ділянки Донеччини й Луганщини під час АТО та ООС, брав участь в обороні Харківщини, у боях за Бахмут і Часів Яр, на Покровському напрямку та в Курській операції. Вдома ж залишався людиною, яка навіть між боями знаходила час подбати про найдорожчих.
Історією життя і загибелі Андрія Іванова з журналістами Вільного Радіо поділилася його дружина Ірина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій Іванов народився 25 листопада 1979 року в селищі Золочів на Харківщині. Навчався у місцевій гімназії №1, займався легкою атлетикою, футболом і туризмом.
Після школи хлопець пройшов строкову службу, згодом служив в Одесі, а потім працював у Золочівському підрозділі Державної прикордонної служби. Після завершення служби обрав мирну професію — став залізничником.
Андрій працював у Полтавському центрі механізації колійних робіт Укрзалізниці й паралельно навчався заочно в Харківській державній академії залізничного транспорту. Одним із перших на підприємстві він опанував спеціалізовану техніку, пов’язану з обслуговуванням колій. За словами дружини, Андрія цінували на роботі, а його фотографія неодноразово з’являлася на Дошці пошани.
Саме робота на залізниці й привела Андрія до знайомства з майбутньою дружиною.
У 2006 році Ірина щойно закінчила школу й вступила до університету. Перед першим курсом вона проходила практику, тому часто їздила електричкою із Золочева до Харкова. Тією самою електричкою разом із колегами діставався роботи й Андрій.
Хоча вони жили на одній вулиці — Центральній, до того жодного разу не зустрічалися. Андрій був майже на десять років старший, мав сина Ігоря від першого шлюбу. Ірина ж була для постійних пасажирів електрички новенькою і ще не знала, де зазвичай сідають люди, які щодня їздять цим маршрутом.
Одного ранку вона помітила Андрія.
“Чесно, одразу на нього звернула увагу, приглянувся мені. Він такий смуглявий був, симпатичний. Очі зразу побачили його”, — пригадує першу зустріч з майбутнім чоловіком Ірина.
Згодом Андрій розповів, що теж одразу звернув увагу на нову пасажирку й подумав: “А що це за дівчина така гарненька?”. Ірина каже, що тоді між ними відразу виникла “хімія”.
В електричці кожен із постійних пасажирів мав своє звичне місце. Андрій їздив у третьому вагоні. Запам’ятавши це, Ірина почала навмисно сідати саме туди.
“Я вже принципово сідала в третій вагон. Але ні від кого ініціативи так і не було — тільки переглядки”, — усміхається жінка.
Заговорили вони лише пізнього серпневого вечора 2006 року. Ірина прийшла з подругами на дискотеку, а Андрій зі своєю компанією сидів неподалік у кафе. Того вечора вони нарешті зустрілися ближче, почали розмовляти й з’ясували, що живуть на одній вулиці. Відтоді почали листуватися, а невдовзі — зустрічатися.
Разом вони були п’ять років, поки обоє завершували навчання й будували професійне життя. Андрій був справжнім лідером, спокійним, відповідальним і не боявся складної роботи. Ці риси, згадує Ірина, проявлялися всюди, куди б він не приходив.
“Для нього взагалі це було характерно: де б не опинявся — був серед лідерів. Але при цьому і не вихвалявся ніколи”, — розповідає дружина захисника.
Ірина часто повторює одну думку: Андрій не захоплювався війною, але його тягнуло до військової справи. Цей інтерес зʼявився в нього ще в дитинстві. Дідусь Андрія пройшов Другу світову війну, мав чимало нагород і часто розповідав онукові про пережите. Ірина згадує, що чоловік не раз розповідав їй, як маленьким сідав дідові на коліна й годинами слухав його історії.
Не менш важливим був і батько. Він працював мисливцем, часто брав сина із собою на полювання та змалку вчив поводитися зі зброєю.
“Він дуже в цьому розбирався, справжній ас був. Стріляв ще змалечку. Знаєте, є такі бойові хлопчики — оце він такий був”, — каже Ірина Іванова.
Згодом Андрій і сам отримав дозвіл на зброю та став мисливцем. Любов до військової справи проявилася й тоді, коли прийшов час строкової служби. Повістку чоловік отримав символічно — саме 25 листопада, у свій день народження. Родина пропонувала перенести дату явки до військкомату хоча б на день, але Андрій відмовився. Він вважав службу своїм обовʼязком.
Під час служби чоловік швидко здобув авторитет серед товаришів і командирів. Про молодого військовослужбовця навіть написали в армійській газеті. Пізніше його перевели до Одеси, де він продовжив строкову службу, а згодом став прикордонником. Сам Андрій майже не любив говорити про ті роки.
Лише з часом він розповів дружині, що служба була непростою: тодішня армія мала свої проблеми, вистачало й проявів “дідівщини”. Втім, скарг від нього вона майже не чула.
Після завершення служби Андрій повернувся до цивільного життя, працював на залізниці. У листопаді 2011 року Андрій та Ірина одружилися, а через два роки в них народилася донька Каріна. Подружжя мріяло про власне житло й планувало звичайне спільне майбутнє.
“Він не був романтиком у звичайному розумінні слова. Але завжди хотів зробити так, як мені буде добре. Якщо я про щось просила, він підтримував. І весілля я хотіла на красиву дату 11.11.2011. Він сказав, що так і буде”, — розповідає жінка.
Здавалося, життя складалося саме так, як пара і планувала. Але навесні 2014 року Андрій майже одразу сказав дружині, що не залишиться осторонь.
“«Все, я піду. Я не буду вдома сидіти. Я ж багато знаю, я зможу пригодитися»”, — пригадує слова чоловіка Ірина.
Вона додає, що ця впевненість не була бравадою. Андрій багато років самостійно вивчав військову справу, читав спеціалізовану літературу, постійно цікавився озброєнням, тактикою й досвідом різних армій.
“Він мене переконував, що з ним усе буде добре. Бо він усе знає, має досвід. Він справді дуже добре розбирався у військовій справі, багато читав, постійно щось вивчав. Воїн, мабуть, був за покликанням”, — ділиться Ірина Іванова.
І вже за кілька місяців це переконання визначить усе подальше життя їхньої родини.
1 вересня 2014 року Андрій Іванов добровольцем долучився до 22 батальйону територіальної оборони Харківської області. Відтоді війна стала не лише його щоденною реальністю, а й життям усієї родини.
Його бойовий шлях охопив найгарячіші напрямки російсько-української війни. Під час АТО та ООС Андрій воював на Донеччині й Луганщині, а у 2017 році перевівся до 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Саме з нею він пройде більшу частину свого бойового шляху.
За роки служби Андрій не отримав тяжких поранень, хоча майже весь час перебував на передовій.
“Він жодного дня не був штабним. Це не про нього. Йому треба було до справи. Так, не в піхоті, але він був мінометником, працював за три-чотири кілометри від переднього краю. Практично весь час — на фронті”, — розповідає про службу чоловіка Ірина.
У 92 бригаді Андрія цінували так само як колись на залізниці й під час строкової служби. Командир мінометного розрахунку, старший сержант, він мав численні відзнаки, але головне — повагу серед побратимів.
“Він був правдорубом. Ніколи нічого не приховував. Справжній чоловік”, — говорить дружина Ірина.
Іноді Андрій не бував удома по пів року. Найдовший період поза домом тривав вісім місяців. Уже пізніше, коли чоловік служив у Чугуєві, бачитися з близькими вдавалося трохи частіше, але війна все одно постійно забирала його від сім’ї. Коли ж Андрій повертався у відпустку, про себе він майже не розповідав. Натомість говорив про людей, яких бачив на сході.
“Це були страшні роки, ці бої у 2014, 2015. Андрій казав, який там жах, одні руїни. У людей в один день могли все забрати”, — згадує розповіді чоловіка жінка.
Саме від нього Ірина вперше почула, що означає російська окупація не з телевізійних сюжетів, а з історій очевидця. Родина допомагала переселенцям, ділилася домашніми запасами, бо добре розуміла, що ці люди втратили все.
Через кілька років війна прийде й до їхнього дому.
На початку 2022 року бригада Андрія дислокувалася в Чугуєві. Ще до перших російських ударів військових вивели з місця постійного розташування в ліс — командування очікувало атак по військових об’єктах. Звідти Андрій зателефонував дружині. Сказав, що ситуація напружена, запитав, чи готова вона, і попередив, що слід готуватися до найгіршого. Невдовзі почалося повномасштабне вторгнення.
За наполяганням чоловіка Ірина разом із донькою та родичами виїхала на захід України. Сам Андрій залишився на службі. У перші дні, коли російські війська наступали на Харків із кількох напрямків, він телефонував дружині й намагався її заспокоїти.
“Я плакала, бо не було зрозуміло, що відбувається: вони з усіх боків. А він говорив: “Не переживай. Іде війна, але все буде нормально. Я все знаю, я все вмію”, — пригадує лютий 2022 року Ірина Іванова.
Вона каже, що навіть у найтяжчі моменти її чоловік залишався спокійним. У відеоповідомленнях, частина яких збереглася в неї досі, він жартував і переконував, що українські військові виженуть росіян, а родина ще житиме добре.
Про службу Андрій розповідав небагато. Знав, що дружина болісно сприймає такі історії, тому намагався не лякати її подробицями. Лише під час рідкісних зустрічей міг поділитися спогадами про бої на околицях Харкова та згадати побачене на звільнених територіях: пограбовані будинки, знищені села та вбитих цивільних.
Навіть посеред війни він залишався уважним до буденних речей, які були важливими для дружини. Коли Ірина з донькою ще перебувала на Івано-Франківщині, Андрій якось приїхав до їхньої квартири в Харкові. Сусідка побачила озброєного чоловіка в повній амуніції й спочатку злякалася. Та за мить упізнала його.
“Я приїхав Ірині квіточки полити”, — заспокоїв сусідку військовий.
Навесні 2023 року Ірина почала час від часу приїжджати до Харкова, а згодом повернулася до міста. Побачитися з чоловіком усе одно вдавалося рідко. Після боїв на Харківщині його підрозділ знову вирушив на Донеччину. Іноді Андрій заїжджав додому на два-три дні, коли військових відправляли до Харкова по техніку, запчастини чи на ремонт. Так родина знову жила від однієї короткої зустрічі до іншої.
Найтривожнішим періодом усієї служби Андрія Ірина називає операцію в Курській області. До того він брав участь у багатьох боях, однак саме там дружина майже втратила можливість дізнаватися, чи він живий. Ще з вересня 2024 року окремі підрозділи 92 бригади воювали на території Росії. Згодом Андрій повідомив, що туди перекидають і його перший батальйон.
Ірина плакала, Андрій же, за її словами, не виказував страху. Він вважав, що росіяни мають відчути війну на власній території — ту саму війну, яку принесли в українські міста й села.
Раніше подружжя домовилося: навіть якщо поговорити неможливо, Андрій щодня надсилатиме хоча б смайлик або коротке повідомлення. Так Ірина знатиме, що він живий. На Курщині ця домовленість більше не працювала. Через відсутність зв’язку чоловік міг подати знак лише раз на кілька днів, а потім знову зникав.
У цей час російські медіа й телеграм-канали повідомляли про оточення українських військових. Російський президент публічно погрожував, що українських бійців там не братимуть у полон.
Під час одного з рідкісних дзвінків Андрій підтвердив, що їхня група справді опинилася у складному становищі. Запис тієї розмови зберігся в Ірини — зображення розсипається на пікселі, голос постійно переривається.
“Я йому кажу: «Андрію, виходьте звідти, ну все, виходьте». А він відповідає: «Наказу немає. Перед нами ще хлопці, ми їх прикриваємо. Як ми підемо? Ти що таке кажеш? Не вигадуй»”, — розповідає жінка.
Уже після повернення з Курщини Андрій зізнався дружині, що тоді й сам думав, що, можливо, звідти вже не вийде. Коли наказ на відхід усе-таки надійшов, його групі довелося пройти пішки понад 40 кілометрів. Частину цього шляху зняв на телефон побратим Андрія. Через налаштування синхронізації записи автоматично надходили на електронну пошту його дружини, тож згодом родина змогла побачити, як військові виходили.
Вони пересувалися приховано, несли зброю та спорядження. Дорога ставала дедалі важчою. Андрій розповідав, що в якийсь момент бійці почали знімати навіть шкарпетки: здавалося, що кожен зайвий грам одягу не дає йти далі. Додому повернулися не всі.
“Багато хто не вийшов. Дуже багато. А їхня група вийшла вся. Бог так розпорядився”, — тихо каже Ірина Іванова.
Військових забрали вже на території Сумської області. Після виходу Андрію дали три дні відпустки.
“Боже, яке це було щастя. Я не можу передати. Він хоч трохи відпочив удома, а я його смачним годувала”, — згадує жінка.
Після виходу з Курщини підрозділ Андрія певний час перебував на Харківщині, а згодом його знову перекинули на Донеччину. Там, поблизу селища Новий Донбас, 25 жовтня 2025 року військовий зазнав тяжкого поранення внаслідок удару російського дрона.
Ірина добре пам’ятає той день. Була субота. Вранці вона прокинулася рано й збиралася на ринок. Подружжя встигло обмінятися повідомленнями. Андрій написав, що з ним усе гаразд. Після цього Ірина пішла у своїх справах.
Близько п’ятої вечора їй зателефонував побратим чоловіка — молодий військовий із позивним Синок.
“Він тільки сказав: «Тьотя Іра, тут Андрій…» — і в мене все похололо. Потім пояснив, що Андрій поранений, що «тяжкий». Я плакала, але думала: ну поранило — це ж не вбило, ми все витримаємо. Я ще не розуміла, наскільки все серйозно”, — згадує обставини того дня Ірина.
Поранення було надзвичайно тяжким. Попри це, Андрія вдалося евакуювати й доправити до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Ірина називає дивом уже те, що чоловіка змогли вивезти з позиції. На фронті медики змушені діяти в умовах, коли на порятунок кожного пораненого залишається обмаль часу, а можливості евакуації часто обмежені.
Андрію провели складну операцію. У Дніпрі на той момент працював один з нейрохірургів із Польщі. Разом із професором Андрієм Сірком лікарі боролися за життя військового. Шість днів Андрій перебував у комі. Потім прийшов до тями, впізнав близьких, реагував на них і міг говорити.
У лікарні він раз по раз просив дружину про одне: “Іро, забери мене в Харків”. За роки служби це місто стало для чоловіка рідним. Йому подобалося там жити, в ньому він почувався своїм.
Однак згодом стан Андрія почав погіршуватися. Травми були надто тяжкими, організм поступово не витримував.
Під час останньої зустрічі Ірина прийшла до чоловіка в лікарню. Вони трохи поговорили, після чого вона пішла. Невдовзі їй зателефонували й повідомили, що Андрія не стало. Він помер 22 листопада 2025 року — за три дні до свого 46-річчя.
“Мене хоча б трохи заспокоює думка, що він знав, що поруч його рідні. Він був із тими, хто його любив”, — тихо додає дружина.
Після загибелі Андрія Ірина не раз поверталася до думки, що родина ніби звикла вірити в його невразливість. За одинадцять років на війні він не мав тяжких поранень і завжди переконував дружину, що знає, як уберегтися.
“Він казав, що професіонал, що знає, як усе працює. І він справді багато знав. Скільки вони з хлопцями за ці роки позицій нарили, скільки облаштували. Їх переводили з одного населеного пункту в інший — і вони знову копали, пиляли дерева, все будували спочатку”, — розповідає Ірина Іванова.
Вона каже, що ніхто не народжується для війни, однак Андрій на службі ніби опинився на своєму місці. Після його смерті це підтвердили й побратими, які розповіли жінці чимало історій, про які захисник удома мовчав.
У пам’яті дружини він залишився водночас воїном і сім’янином. Через темне волосся та смагляву зовнішність побратими дали йому позивний Іспанець. Ірині ж Андрій нагадував героя фільму “Гладіатор” — сильного чоловіка, для якого поряд із боротьбою найважливішою залишалася родина. Думка про тяглість таких характерів, про людей, які в різні часи стають на захист свого дому, допомагає їй осмислювати втрату.
Тепер своєю місією Ірина називає збереження пам’яті про чоловіка.
Родина створила петицію про надання Андрію Іванову звання Героя України. Необхідну кількість підписів вона набрала доволі швидко. Водночас Ірина розуміє, скільки в Україні родин загиблих військових і скільки таких звернень чекають на розгляд. Тому вона намагається розповідати про Андрія скрізь, де має можливість.
“Я хочу, щоб люди знали, хто їх захищав. Що він віддав цьому одинадцять років служби, а зрештою — своє життя”, — пояснює дружина військового.
Андрій жив мрією про перемогу. Він хотів повернутися до родини, але водночас мав ще один особистий план. Після завершення війни він збирався зустрітися з побратимами, пройтися разом Хрещатиком, а потім відвідати могили полеглих військових.
Цю мрію він не здійснив.
Тепер на Хрещатику встановили вже його меморіальну фотографію — від 92 окремої штурмової бригади. Ще одне пам’ятне фото з’явилося біля будівлі адміністрації в Харкові. Замість того щоб самому відвідувати могили загиблих друзів, Андрій став тим, до кого тепер приходять побратими й рідні.
Історія військового має залишитися й у документальному кіно. Ірина розповідає, що над стрічкою працює американський режисер, який загорівся ідеєю над фільмом про українських медиків і поранених захисників. Одним із його героїв став нейрохірург із Дніпра Андрій Сірко — лікар, який оперував Андрія Іванова.
Автори фільму вирішили поєднати кілька історій через постать кошового отамана Івана Сірка та ідею тяглості боротьби українців. На Дніпропетровщині розташована могила козацького полководця, прізвище Сірко носить лікар, який рятує поранених військових, а Андрій служив у 92 бригаді імені Івана Сірка. На його плечі було й татуювання із зображенням отамана. Тому однією із сюжетних ліній майбутньої стрічки стане історія Андрія Іванова. Ірина також взяла участь у зйомках.
“Він продовжується ще в одній історії”, — додає жінка.
За службу Андрія Іванова нагородили орденом “За мужність” III ступеня, нагрудними знаками “Золотий хрест”, “Знак пошани”, “Учасник АТО”, відзнаками “За зразкову службу”, “10 років сумлінної служби”, “Честь і доблесть” II ступеня, медалями “Івана Сірка” за доблесть, честь і славу, “Захиснику Вітчизни”, “100 років 92-й ОМБр”.
Поховали захисника на Алеї Слави 18 кладовища у Харкові.
Світла памʼять.