Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віктор Вавринюк. Чоловік більшу частину життя працював на будівництві. Він любив гуляти лісом, ремонтувати мотоцикли, готувати смажену картоплю та деруни. Після повномасштабного вторгнення у лавах ЗСУ боронив Харківщину як оператор безпілотників. Водночас він зустрічався з дівчиною та мріяв про власний будинок і родину.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його мати Ірина Вавринюк.
Віктор народився 26 червня 1992 року в селі Верба Володимирського району Волинської області. У юності він закінчив школу у рідному селі, а потім вступив до Оваднівського професійного ліцею, де вивчився на механіка-водія трактора. Але за фахом чоловік працювати не пішов, а вирішив спочатку відслужити строкову службу в армії.
“Він спочатку пішов на строкову службу, але його так захопило це, що він через два місяці вже підписав контракт із 14 бригадою ЗСУ на три роки. Перші пів року він був у Десні на навчанні, а потім служив у Яворі Львівської області та місті Володимир, де служив до кінця контракту”, — розповідає мати.
Після закінчення контракту Віктор повернувся додому та працював на цивільних роботах. Спочатку був водієм в Оваднівському хлібзаводі та розвозив хліб, а потім ще раз змінив сферу діяльності та перейшов у будівельну сферу.
“Він робив ремонти та працював на будівництвах. І на великих об’єктах працював, і ремонти людям робив, шабашки різні. Причина проста — це більш важка робота, але за неї краще платять”, — пояснює Ірина.
Іноді Віктор їздив на заробітки до Польщі.
“Він там змінами по кілька місяців працював на металургійному заводі — якісь рейки там робив”, — уточнює мати.
Та після чергової зміни чоловік повертався до рідного села і продовжував працювати на будівництвах. Цій сфері він присвятив більшу частину свого життя.
У вільний від роботи час чоловік полюбляв ходити на рибалку та збирати гриби.
“Він дуже любив ходити на природу, а найбільшою його пристрастю були мотоцикли. Він скупляв вживані мотоцикли та ремонтував, перебирав їх постійно. У нього була ціла колекція їх, яка так і залишилася вдома”, — ділиться мати.
Для близьких він залишився у пам’яті як добрий син, який завжди допомагав усім.
“Він і їсти завжди міг наготувати, і посуд помити. Найбільше він полюбляв готувати смажену картоплю та деруни”, — додає Ірина.
Після початку повномасштабного вторгнення Віктор ще півтора року працював на будівництві.
9 листопада 2023 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ.
“Він з самого початку рвався піти на службу добровольцем, але я йому забороняла та не пускала. Але коли йому прислали повістку, він вже безвідмовно пішов до військкомату”, — ділиться мати.
Чоловіка зарахували до лав 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, в якій він колись уже служив за контрактом. У званні солдата він офіційно служив на посаді радіотелефоніста-планшетиста. Втім, як зауважує мати, насправді він був оператором БПЛА, але про саму службу ніколи матері не розповідав.
“Ні разу нічого не розповів мені. Він розмовляв зі мною на такі теми, аби я не хвилювалася за нього. Знаю лише, що він друзям зізнавався, що насправді йому було дуже важко. Мені ж завжди казав, що “все добре”, — говорить Ірина.
За час служби Віктор отримав дві відзнаки — медаль “Ветеран війни” та статус учасника бойових дій.
“Він дістав травму під час служби — ногу вивихнув. У нього було дві операції на нозі, пів року тривала реабілітація, і через це він став обмежено придатним. Після лікування він міг залишитися у тилу, але не захотів і прагнув повернутися до побратимів. Я про це все навіть і не знала тоді”, — ділиться мати.
Зазначимо, в Україні після 2024 року більше не існує статусу для військовозобов’язаних та військових як “обмежено придатні”. Тепер є три статуси:
Зазвичай другу категорію за звичкою й називають “обмежено придатний”.
Майже всі три роки служби Віктор разом зі своїми побратимами боронив Харківщину.
“Їхня 14 бригада закріплена за цією територією, і тому їх ніколи не перекидали в інші області. З того, що я знаю, — він був у районах Шевченкового та Чугуєва (Куп’янський напрямок, — ред.)”, — додає мати.
Дружини та дітей у Віктора не було, але він зустрічався з дівчиною Людмилою. Вони були разом 13 років. Пара мріяла про власну оселю та родину.
“У чоловіка була хата в сусідньому селі, яка вже належала сину. Вона була вже старенька, тому він планував після війни знести її та побудувати нову. Але не судилося”, — сумує мати.
25 лютого 2026 року Віктор загинув. Трагедія сталася в районі села Осинове Куп’янського району Харківської області.
“Мені зателефонував хлопчина, з яким син виходив із “нуля”, та сказав, що ваш син герой! Вони виїжджали на машині з позиції тоді, і їх почав атакувати безпілотник. Він ударив у машину, і всі з неї вискочили у різні сторони. Вітя тоді ледве втік, бо його двері заклинило. Вони виходили далі, але вже пішки, і знову почалась атака дронами. Всі розбіглися ховатися, і коли був удар, Вітя прикрив собою іншого хлопця. Коли вони підбігли — там і збирати не було чого. Пряме влучання — його просто розірвало. Мені привезли лише третину сина”, — з трудом говорить мати.
Родині рештки тіла повернули через три дні. Віктора поховали на кладовищі у рідному селі Верба. Захиснику було 33 роки.
У чоловіка залишилися мати, батько, рідний брат та кохана дівчина.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.