Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Валерій Кабачок із Полтавщини. Хлопець з дитинства мріяв про військову службу, хоча мав і творчі захоплення: писав вірші, грав на гітарі та любив виступати на сцені. Навіть після тяжкої травми хребта він не відмовився від своєї мети й восени 2025 року став оператором безпілотників у прикордонному підрозділі “Фенікс”. 11 лютого 2026 року Валерій загинув під час артилерійського обстрілу на Харківщині. Того дня йому виповнилося 23 роки.
Історію життя і загибелі Валерія журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Софія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Валерій Кабачок народився 11 лютого 2003 року в Кременчуці Полтавської області. Там минула частина його дитинства, а згодом родина переїхала до села Горошине.
Ще в Кременчуці хлопець захопився велоспортом і тхеквондо. Брав участь у змаганнях, здобував нагороди та перемагав. Особливо йому подобався велосипедний спорт.
Після переїзду до Горошиного Валерій знайшов для себе ще одне захоплення — виступи на сцені. Разом із командою він брав участь у КВК та гумористичних конкурсах.
Хлопець любив жартувати й веселити інших. За словами молодшої сестри Софії, таким він залишався і в дорослому житті — життєрадісним, активним і товариським.
“Він завжди був веселуном. Дуже рідко, максимально рідко його можна було побачити сумним. Навіть якщо в нього все погано, у нього не може бути все погано — у нього все добре. Він постійно був у русі, щось робив, розвивався, хотів досягати більшого”, — згадує Софія.
Водночас Валерій мав загострене почуття справедливості й особливо дбав про близьких. Із дитинства захищав сестру та матір Людмилу, яка працювала в школі викладачкою.
“Тільки хтось на мене косо подивиться — він уже готовий заступатися, тому що сестру ображати не можна. Так само й маму. Якщо хтось у школі щось їй не так скаже, Валєра одразу йшов розбиратися. Ніхто не буде чіпати його дівчат. Він у нас завжди був захисником”, — розповідає сестра.
Софія говорить, що вони з братом були найкращими друзями. Могли годинами розмовляти, ділитися переживаннями та просити одне в одного поради. Навіть живучи в різних містах, намагалися підтримувати звʼязок, а Валерій завжди підбадьорював сестру в тяжкі моменти.
“Він мені казав: «Сонечка, так не можна, носа вище. Ти в мене молодець, ти найкраща, все в тебе буде добре». Я йому завжди все довіряла, бо знала, що він мене зрозуміє”, — пригадує Софія.
Одного разу, коли дівчина почувалася пригніченою, вона зателефонувала братові, який тоді працював у Києві. Почувши, що сестра плаче, Валерій запропонував їй зібрати речі та приїхати до нього. Наступного ранку Софія вирушила в Київ, де вони змогли спокійно поговорити про все, що її турбувало.
Є в Софії й особливий спогад із дитинства. Близько десяти років тому Валерій привіз їй із навчання маленького плюшевого ведмедика.
“Коли я поїхала в Полтаву на навчання, забрала цього ведмедика із собою. І коли вже почала там жити, завжди з ним спала. Він досі зі мною”, — розповідає сестра.
Після девʼятого класу Валерій вступив до Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де навчався у 2018–2020 роках. Софія говорить, що брат із дитинства цікавився військовою справою. Навчання в ліцеї лише зміцнило його бажання повʼязати життя з армією.
“Йому дуже подобалося все військове. У нього прямо горіли очі. Він дуже хотів стати військовим”, — згадує вона.
Після ліцею Валерій вступив до закладу освіти в Києві, однак не завершив навчання, оскільки обраний напрям йому не підійшов. Певний час хлопець працював охоронцем у Кременчуці. Згодом переїхав до Києва, де його робота була повʼязана з допомогою військовим.
Попри прагнення служити, Валерій мав й інші таланти. Він писав вірші та пісні, грав на гітарі, любив виступати перед людьми. Софія згадує, що брат навіть розглядав можливість стати артистом.
Особливо часто він присвячував свої твори мамі й сестрі. Міг надіслати їм вірш до свята або просто так, у звичайний день.
“Він дуже багато присвятив віршів мені й мамі. Постійно на якісь свята і просто так, у будь-який день, скидав нам вірші. Це було так приємно, так гріло душу”, — говорить Софія.
Гітару Валерій узяв у сестри. Колись вона сама збирала гроші, щоб придбати інструмент, але згодом брат попросив дозволу забрати його собі. Софія погодилася, і Валерій почав грати.
У вільний час він також грав у компʼютерні ігри, подорожував, гуляв і намагався побачити щось нове. Його любов до гумору, пісень і виступів згодом відобразилася у військовому позивному — Артіст.
“Він, мабуть, з усієї їхньої команди був найартистичнішим. Усіх підбадьорював, то жарти розповідав, то анекдоти, то співав. Так він і отримав позивний”, — пояснює сестра.
Шлях Валерія до військової служби був непростим. Одного літа, коли родина відпочивала біля річки, хлопець стрибнув у воду й пошкодив шийний хребець. Спочатку тяжкість травми не встановили. Валерію призначили шийний бандаж, однак біль не минав.
Згодом мати повезла його на обстеження до Полтави. Там лікарі виявили серйозний перелом і попередили, що рухатися з таким ушкодженням було небезпечно.
“Лікарі одразу посадили його в колісне крісло, сказали, що йому не можна ходити. Ми всі дуже переживали. Потім його з мамою направили до Києва, де зробили складну операцію”, — згадує Софія.
Після операції в шиї Валерія залишилася металева пластина. Крім того, він мав проблеми з коліном, через які також переніс хірургічне втручання. За словами сестри, наслідки травм стали однією з причин, через які Валерій не зміг продовжити військову освіту. Але бажання служити не зникло.
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, хлопець хотів долучитися до захисту України. Проте через молодий вік і стан здоровʼя його тоді не прийняли.
У 2023 році родина пережила ще одну втрату — на війні загинув Віталій Іванович Кабачок. Він був дядьком матері Валерія, але в родині його називали дідусем. Софія розповідає, що після цієї загибелі брат ще більше прагнув піти до війська.
Щоб здійснити задумане, Валерій проходив реабілітацію, займався відновленням здоровʼя. Зрештою зміг підписати контракт.
25 жовтня 2025 року Валерій Кабачок долучився до Державної прикордонної служби України. Він служив молодшим сержантом, оператором безпілотних авіаційних комплексів у Головному відділі безпілотних авіаційних систем “Фенікс”.
Софія згадує, що брат хотів працювати саме з безпілотниками й радів, коли отримав таку можливість.
Перед підписанням контракту наприкінці жовтня 2025 року Валерій попрощався з рідними. Відтоді вони більше не бачилися особисто, проте спілкувалися майже щодня.
У Валерія, його мами та сестри був спільний чат. Зазвичай хлопець телефонував увечері, ближче до шостої чи сьомої години. Вони розповідали одне одному про свої справи, обмінювалися фотографіями, відео з Instagram і TikTok.
“Він завжди скидав нам із мамою відео про те, які ми хороші, найкращі. Постійно писав, телефонував. У нас це було стабільно. Він ще так боявся втратити оцей вогник, який треба зберігати у переписці в TikTok, тому кожен день щось надсилав”, — згадує Софія.
Про службу Валерій здебільшого говорив коротко: запевняв, що в нього все добре, що йому подобається робота й побратими. Сестра пояснює, що він свідомо приховував від матері небезпечні моменти, аби вона менше хвилювалася.
Іноді, коли вони розмовляли вдвох, Валерій ділився тим, що пережив на позиціях. Одного разу розповів, як під час обстрілу бліндаж, у якому він перебував, повністю зруйнували. Незадовго до влучання хлопець відійшов від свого спального місця.
Того дня він дістав легкої контузії. До того ж давалися взнаки наслідки попередньої травми: після операції Валерія часто турбували болі в голові, шиї та спині.
Та навіть у таких умовах хлопець намагався залишатися оптимістом.
“Він розповідав, що бліндаж розбили, і одразу радісно додавав: «Оце пощастило! Слава Богу, я живий!» Він не хотів, щоб мама переживала”, — говорить Софія.
Сестра також намагалася підтримувати Валерія. Під час його військового навчання готувала й надсилала домашню їжу. Причому порції робила великими, аби брат міг поділитися з іншими хлопцями.
До посилок Софія вкладала невеликі записки зі словами любові та підтримки від родини. Тоді вона ще не знала, наскільки важливою для Валерія стане одна з них.
10 лютого 2026 року, напередодні дня народження Валерія, родина, як зазвичай, спілкувалася телефоном. Близько шостої вечора вони поговорили про буденні справи. Наприкінці розмови Валерій знову сказав матері й сестрі, що любить їх.
“Він нам завжди казав: «Я вас люблю, ви в мене найкращі, обіймаю». І того вечора ми так само поговорили. Усе було добре”, — пригадує Софія.
Після дзвінка вони ще обмінювалися повідомленнями та відео в родинному чаті. За спогадами сестри, останнє повідомлення від Валерія надійшло приблизно о 18:21.
Пізніше того вечора Софія надіслала в чат фотографію розлитого вдома йогурту — звичайну побутову дрібницю, якою хотіла поділитися з братом і мамою. Але Валерій уже не відповів.
Спочатку дівчина не надала цьому значення. Думала, що брат зайнятий або відпочиває після служби.
Опівночі, коли настало 11 лютого, вона привітала Валерія з 23-річчям. Знову не отримала відповіді. Спробувала зателефонувати, але він не взяв слухавку.
“Я думала, може, спить. Вони ж там дуже втомлюються. А зранку прокинулася, мені потрібно було збиратися на практику, дзвоню йому — не відповідає”, — розповідає Софія.
Згодом їй зателефонувала тітка Юлія, але не сказала, що сталося. Пізніше до Софії прийшла подруга, яка вже знала про загибель Валерія. Саме від неї дівчина почула страшну звістку.
Валерій Кабачок загинув 11 лютого 2026 року, у день свого 23-річчя, поблизу населеного пункту Катеринівка Харківської області.
За інформацією родини, під час виконання бойового завдання позицію військових обстріляла російська артилерія. Софія розповідає, що після влучання в бліндажі виникла пожежа. За відомими їй обставинами, Валерій загинув, надихавшись продуктів горіння.
“Ми просто сподіваємося, що він не мучився, що хоча б не розумів, що це станеться”, — говорить сестра.
Із Валерієм попрощалися в селі Горошине Кременчуцького району Полтавської області.
Після загибелі Валерія рідним повернули його особисті речі. Серед них була куртка, в якій він перебував на бойовому завданні. У кишені Софія знайшла записку, яку колись поклала до посилки з домашньою їжею.
“Я писала, що ми його дуже сильно любимо, що його родина чекає. І коли нам привезли його речі, ця записочка лежала у внутрішній кишені куртки, в якій він був на завданні”, — розповідає дівчина.
Під чохлом телефона Валерій також завжди носив спільну фотографію з мамою та сестрою.
Софія згадує, що брат умів піклуватися не лише про близьких. Якщо бачив людину, якій потрібна допомога, намагався підтримати її, не чекаючи нічого навзаєм. Міг купити продукти літнім людям або допомогти тим, хто мав фінансові труднощі.
“Він допомагав просто так. Йому було байдуже, чи хтось за це віддячить. Якщо бачив, що людині потрібна допомога, значить, треба допомогти”, — говорить сестра.
Для Софії Валерій назавжди залишиться старшим братом, якому можна було розповісти все, попросити поради або просто зателефонувати, коли сумно.
“Мій брат — це мій найкращий друг, моя кровиночка, моя душа. Він завжди знаходив спосіб зробити нас щасливими. Я хочу, щоб люди запамʼятали його веселим, добрим і щирим”, — каже Софія.
Після загибелі рідні створили петицію з проханням надати йому звання Героя України посмертно.
Світла памʼять захисникові.