Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Коли рідна людина зникає безвісти, її близькі опиняються в невизначеності — без звʼязку з рідним і в очікуванні бодай якоїсь звістки. Дорослі намагаються впоратися з власним станом, а поруч — діти, які помічають зміни й можуть почати домислювати своє. Іноді правду вони дізнаються не від близьких, а від однокласників або із соцмереж.
Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з дитячою психологинею та практичною психологинею ГО “Вільний Вибір” Тамарою Придатко про те, як говорити з дітьми про зникнення рідної людини, яких слів краще уникати, як відповідати на запитання без відповіді та коли варто звернутися по допомогу.
Уявімо конкретну ситуацію: жінка дізналася, що її чоловік вважається безвісти зниклим. Вона не спить, не їсть, відчуває себе розбитою — і все це бачать її діти. З чого починається ця ситуація для дорослого? Що відбувається всередині людини, коли вона опиняється між власним болем, невизначеністю і необхідністю поговорити з дитиною?
Якщо людина вважається безвісти зниклою, це зазвичай означає, що війна вже давно торкнулася цієї родини. Вони жили з відчуттям небезпеки і думками про неї. Це важкий і тривожний стан. Діти теж розуміють, що мама чи тато на війні, і мають своє уявлення про це.
Коли мама перебуває в такому стані, це помічають усі. І з дітьми потрібно говорити. Але ми завжди звертаємо увагу на їхній вік. Якщо це маленька дитина, вона бачить, що щось не так, але ще не до кінця розуміє, що саме це означає для неї.
Безвісти зниклий — це життя в невідомості, і для дитини така ситуація передусім є втратою зв’язку: людина зникає з її звичного світу, і цей стосунок обривається. Водночас маленькі діти усвідомлюють це поступово — минає місяць, другий, пів року, і лише з часом приходить розуміння.
Тому як тільки жінка знайде бодай маленьку опору в собі, варто сказати дітям про те, що в їхній сімʼї відбуваються зміни. Що їй як дорослій зараз дуже важко. І саме тому важливо насамперед піклуватися про себе, а за потреби шукати підтримку і для дітей. Це можуть бути спеціалісти, друзі, просто ті люди, які можуть побути поруч. Особливо якщо сімʼя переїхала або залишилася без рідних і переживає все це наодинці.
А чи можна говорити з дитиною, коли сам ще не впорався зі своїм станом? Треба спочатку прийти до тями чи все ж одразу пояснити все дитині, якщо вона вже бачить або відчуває, що щось не так?
Впоратися зі своїм станом — це досить тривала історія. Але якщо минула хоча б година чи дві, і з’являється бодай мінімальне розуміння того, що сталося, з дитиною вже варто говорити. Бо вона все одно відчуває зміни.
Думка, що це можна приховати, зазвичай є помилковою. Люди реагують по-різному: хтось відкрито проживає емоції, плаче, не може повірити в те, що сталося. А хтось навпаки стримується і намагається не показувати свої переживання. Але незалежно від цього діти помічають, що щось змінилося, і можуть відчувати нещирість.
Тому якщо дитина поруч, або якщо дорослий розуміє, що вже не може приховувати свій стан, важливо сказати, що сталося. Не обов’язково одразу підбирати ідеальні слова — їх може й не бути. Це може бути непроста розмова: з емоціями, сльозами, різними реакціями. Але вона необхідна. Тому що реальність уже змінилася, і дитині важливо прожити її поруч із тим, кому вона довіряє.
Що робити, якщо батьки вже відтермінували цю розмову? І чи може власна фантазія дитини виявитися страшнішою за правду?
Фантазії найчастіше справді страшніші за реальність. Але діти до підліткового віку і підлітки реагують по-різному. Підлітки схильні брати все на свій рахунок, думати, що те, що відбувається, якось повʼязано з ними. Менші діти більше уявляють, що їх не люблять, відштовхують, щось від них приховують.
До того ж сьогодні дитина може дізнатися про те, що сталося, не від близьких, а ззовні — від однокласників, у соціальних мережах або випадково від сторонніх людей. Це болісний досвід, який підриває довіру. У дитини зʼявляються запитання: чому мені не сказали? Чи не приховують від мене ще щось? І часто вона починає брати на себе більше, ніж може витримати.
Якщо щось було сказано не так або не сказано взагалі, завжди можна підійти і сказати чесно: “Знаєш, мені було страшно знайти слова. Але я розумію, що маю поговорити з тобою, бо це важливо для нас обох. Я не знаю, скільки мені знадобиться часу, щоб із цим впоратися, але я як мама залишаюся поруч. І якщо тобі важко, ми будемо про це говорити”.
Сльози діти сприймають по-різному. Одні приєднуються: мені теж хочеться плакати, давай разом сумуватимемо. Інші просять: будь ласка, не плач. Бо маленька дитина може боятися, що мама не витримає, що вона її якимось чином втратить. Тому важливо пояснювати, що це за сльози. Що це про сум, про зміни в сімʼї, про те, що хочеться повернути той час, який був.
Коли дитина чує: “Мені болить, і тобі, мабуть, теж болить, але це не означає, що я люблю тебе менше”, їй стає легше. Вона розуміє: ми просто переживаємо по-різному. А про це ми часто забуваємо нагадувати.
З маленькими дітьми може бути ще один виклик. Їм складно утримати цю тему всередині. Вони можуть почути, кивнути та вже за хвилину перемикнутися на щось інше. Тому дорослому доведеться повертатися до розмови знову і знову, поступово, без тиску, стільки разів, скільки буде потрібно.
Які слова і фрази краще не використовувати в розмові з дитиною та чому вони можуть нашкодити?
Про це зараз говорять багато, і це важливо. Ми не знецінюємо. Не кажемо “не плач”, “все буде добре”, коли самі не знаємо, як воно буде. Не говоримо “ти ще маленький, це не про тебе”. Інколи батьки кажуть дитині: “Твоє завдання зараз — добре вчитися”. Це теж не допомагає. Бо дитина переживає втрату так само як і дорослий, і ми не маємо права це ігнорувати чи знецінювати.
“Не плач”, “тобі не сумно”, “треба триматися” — ці слова обрізають зв’язок. Вони не дають дитині змоги переживати свої почуття, залишатися поруч із вами, думати про людину, якої зараз немає поряд. Натомість дитина замикається всередині себе. А це може бути дуже шкідливим, бо все одно вона це проживає — просто одна. Іноді хвилями: зараз легше, потім радісніше, потім знову сум. Іноді довгими затяжними періодами.
Слова справді дуже сильно впливають. Але якщо десь помилилися, завжди можна повернутися і сказати: “Знаєш, я мала на увазі ось що…” І це може стати для дитини справжньою підтримкою.
А що робити, якщо мати (чи будь-хто з рідних) сказала дитині неправду — що тато у відрядженні або що скоро повернеться? Вона сама не могла тоді знайти слів, але згодом дитина сама дізналася правду. Як повернути довіру і чи варто пояснювати, чому так сталося?
Тут дуже важливо розуміти вік дитини. Коли мама говорить щось не до кінця правдиве маленькій дитині, це часто про захист. Вона просто не знає, як пояснити так, щоб не налякати. З дітьми старшого віку це теж може бути материнський захист і така внутрішня віра: я зараз буду за двох, я тебе вбережу від цього болю.
Тому тут немає сенсу когось засуджувати. Але якщо згодом дитина дізналася правду і виникла образа й запитання “чому ти мені не сказала”, ми маємо розуміти весь контекст. Який був стан мами, який був стан дитини, скільки часу минуло, що відбувалося в сімʼї навколо. Бо спочатку це вибиває землю з-під ніг, і з часом ми починаємо краще розуміти себе і те, що сталося.
У будь-якому разі ми маємо бути чесними. Говорити: “Я не знала, як тоді тобі сказати. Мені дуже прикро. Я сама досі не можу з цим повністю впоратися. Тоді я була в такому стані, що не могла дібрати правильних слів”.
Інколи діти сприймають це з теплом. Розуміють, що їх хотіли захистити. Але буває й образа, особливо в підлітковому віці, коли вона може виражатися дуже відкрито, через протест і відстороненість. І тут важливо залишатися поруч, чути дитину, бути на її боці й казати: “Так, це було в наших стосунках. Я розумію твій біль”.
Якщо образа не минає з часом, це вже сигнал, що потрібна допомога спеціаліста. Бо деякі речі складно пережити самотужки.
Що робити, коли дитина ставить запитання, на яке у дорослого немає відповіді? Тато повернеться? Він живий? Як сказати “я не знаю” так, щоб це не звучало як кінець світу, а давало якусь точку опори?
Просте “я не знаю” краще не говорити. Бо дитина сприймає це як завершення розмови та відштовхування. Раз ти не знаєш, то і я не знаю, ніхто не знає, світ ненадійний.
Тому замість цього можна говорити інакше:
Бо найчастіше за таким запитанням стоїть не бажання почути точну відповідь. За ним стоїть сум і бажання бути поруч, відчуття втрати, страх перед майбутнім і запитання про те, як ми будемо справлятися далі.
З меншими дітьми можна запропонувати щось конкретне і просте: намалювати малюнок для тата, запалити свічку, разом згадати щось хороше. Це ритуали, які дають дитині відчуття, що вона щось може робити, що зв’язок не обірвався повністю.
Головне — не відкладати. Не казати “потім поговоримо”. Можна просто погладити дитину і сказати: “Я теж за ним сумую, але відповіді в мене поки немає”. Це вже буде набагато більшою підтримкою, ніж будь-яке мовчання.
Поговорімо про конкретний вік. Дитина 3-5 років ще не все розуміє. Як пояснити їй, що тата немає і невідомо, коли він буде? Що дитина здатна сприйняти у цьому віці?
Ми не обманюємо, але говоримо мʼяко і лише стільки, скільки дитина може зрозуміти. Наприклад: “Ти знаєш, що тато був на війні, він нас захищав. Зараз з ним немає звʼязку, і ми поки що не знаємо, коли він зʼявиться. Але я залишаюся з тобою, ми разом чекаємо, ми продовжуємо ходити в садочок і жити далі”.
Маленьким дітям ми даємо інформацію потроху, тільки відповідаючи на те, про що вони питають. Більше говоримо про їхній сум, про те, що їм хочеться побачити тата, що їм потрібен цей звʼязок. Ми живемо в час війни, де навіть малі діти чують повітряні тривоги, бачать новини, можуть помітити якісь наслідки навколо. Тому правду не приховуємо, але подаємо її обережно.
А якщо дитина старша, десь 6-10 років? І, наприклад, однокласники сказали їй прямо: якщо батько безвісти зниклий, то він, мабуть, помер. Дитина приходить додому в розпачі. Як мамі підтримати її в цей момент?
Ми не кажемо дитині “не слухай інших” або “вони нічого не розуміють”. Це не допоможе, бо це люди, з якими вона щодня стикається. Чим ближче до підліткового віку, тим більше діти орієнтуються на однолітків, а не на батьків. Це звичайний розвиток.
Натомість ми пояснюємо дитині, що насправді відбувається. Безвісти зниклий — це не те саме, що загиблий. Інколи люди зʼявляються пізніше, інколи стає відомо, що вони в полоні. Ми чекаємо офіційної інформації та поки що не можемо знати напевне. Важливо дати дитині розуміння, щоб вона могла спертися на щось конкретне, а не конкурувати з однокласниками, хто більше знає.
Якщо дитина приходить з таким болем, це означає, що вона дуже боїться втратити рідну людину. І цей страх треба визнати. Дитина може злитися — і це нормально. Нам не треба сприймати її як кінець світу.
Підліток 12-16 років хоче бути незалежним, замикається, відштовхує. Як говорити з ним про такі речі, щоб він не відчув тиску і не залишився сам на сам із цим?
Якщо підліток не пускає до себе, ми не можемо увійти силою. Але ми можемо залишатися поруч. Якщо він не хоче говорити про тата, можна говорити про щось зовсім інше. Про футбол, про музику, про будь-що. Головне — зберегти якийсь живий зв’язок, про що можна розмовляти.
Підліткам взагалі важко говорити напряму. Їм потрібен простір, щоб відчути себе в безпеці. Іноді він просто прийде і мовчки притулиться до плеча. Або скаже: “Не чіпай мене”. І це вже великий крок довіри, якщо він залишився поруч.
Але якщо ви бачите, що підліток перестав їсти, не спить до четвертої ранку, повністю закрився від усіх — це вже сигнал, що потрібна пряма допомога. А якщо він просто не хоче говорити про це зараз, ми не наполягаємо. Захоче — скаже. Прямо або якось інакше. Ми просто залишаємося на своєму місці.
І дуже важливо зберігати якісь спільні ритуали в сімʼї. Можна переживати, можна бути нестабільною емоційно. Але якщо кожної неділі ви все одно йдете разом у парк і купуєте морозиво, для підлітка це стає тим стабільним острівком, за який можна триматися.
Якщо в родині кілька дітей різного віку, говорити краще з усіма разом чи окремо? Як пояснити одне й те саме і старшій дитині, і молодшій одночасно?
З усіма дітьми говоримо разом. Розповідаємо базову історію, яка зрозуміла навіть найменшому. Старша дитина зрозуміє більше, і якщо в неї виникнуть додаткові запитання, вона прийде потім окремо. Тоді можна пояснити докладніше. Наприклад, що те, що тато зник, не означає, що тепер вона старша в родині й мусить усе тягнути на собі. Це важливо сказати прямо.
Підлітки найчастіше вже знають, що таке безвісти зниклий. Вони читають новини, дивляться канали. Тому з ними ми просто звіряємося: ось що ми знаємо, ось як ми розуміємо ситуацію. Щоб усі в родині були в однаковому інформаційному просторі.
Звичайно, спільна розмова може піти не так, як уявлялося. Можуть бути сльози, злість, якісь різкі слова. Але якщо це вже сказано разом, значить, це можна пережити разом. Ніхто не знає цю родину краще, ніж вона сама.
Розмова відбулася. Дитина вислухала і пішла гратися або дивитися мультик. Жодної реакції. Що це означає?
Це може бути цілком нормально. У дітей дуже сильний інстинкт самозбереження. Якби вони сумували безперервно, вони просто не змогли б функціонувати. Тому вони йдуть гратися. Можливо, вони вже посумували поряд із мамою, поки вона говорила. Залишилася мама як надійна людина поруч, залишилася звична рутина, садочок, школа, друзі.
Буває так, що дитина грає, потім підходить і каже: “Я сумую за татом, хочу його обійняти, чому він не дзвонить?” А потім знову йде гратися. І це теж нормально.
Але якщо дитина взагалі ніяк не реагує і здається, що вона навмисно не помічає того, що сталося, варто звертати на це увагу. Іноді це може бути захисна реакція: якщо я не думаю про це, мені менше болить. Тоді ми просто спостерігаємо і м’яко повертаємося до теми час від часу.
А якщо навпаки — дитина відреагувала дуже гостро: кричить, плаче, бʼє подушку? Як дорослому залишатися поруч? Дати вихід емоціям чи одразу заспокоювати?
Така активна реакція насправді більш безпечна, ніж мовчання. Коли ми бачимо, що дитина проявляє емоції, ми розуміємо: вона з цим справляється, вона не замикається. Це добре.
Бити подушку можна. Кидати мʼякі речі можна. Але руйнувати дім, бити маму, ламати предмети — ні. Якщо дитина виходить за ці межі, ми її зупиняємо. З маленькою дитиною це означає фізично взяти за руку або обійняти, бо голосом маленьких зупинити важко. І говоримо: я чую, що тобі зараз дуже погано і ти дуже сердишся. Але я не можу дозволити руйнувати наш дім або битися. Знайдімо інший спосіб це відчути.
Ми даємо простір для емоцій, але залишаємося поруч і тримаємо межі. Це і є підтримка.
Як часто повертатися до цієї теми після першої розмови? Варто ініціювати продовження самому чи чекати, поки дитина сама захоче говорити?
Такі розмови найчастіше зʼявляються самі. Хтось заплаче, хтось щось згадає, вдома знайдуться речі, які нагадають. Ця тема нікуди не зникає. Питання в тому, чи дорослий сам говоритиме про те, що сумує за татом, чи чекатиме, поки дитина прийде першою. Але так чи інакше — вони будуть зʼявлятися.
Якщо ви говорите про це, а дитина ігнорує, варто звернути на це увагу. Зазвичай діти якось реагують: стають тихішими, або, навпаки, хочуть щось розповісти, щось згадати. Щоб зʼявилася можливість говорити з теплом і навіть із якоюсь вдячністю про людину, якої немає поруч, має пройти певний час. Це природно.
Окрім розмов, що ще може допомогти дитині в цей період? Чи варто зберігати звичний розпорядок дня, школу, гуртки? Або іноді краще дати паузу?
Все, що дитина робить і що їй подобається, може допомагати. Спілкування з друзями, відвідування садочка чи школи, гуртки, малювання, музика, спорт. Все це дає тілу і голові можливість звільнятися від важких переживань.
Дуже важливою є ритмічність. Коли дитина розуміє, що щось залишається незмінним, що життя продовжується, це формує відчуття безпеки всередині. Навіть застелене вранці ліжко несе більше, ніж здається на перший погляд. Це маленький сигнал: світ тримається, я можу впоратися. Не треба одразу записувати дитину на всі гуртки поспіль. Але якщо вона відвідувала щось до цього або сама виявляє інтерес, це варто продовжувати. Бо для дитини важливо відчувати, що десь її приймають і на неї чекають.
Інколи кілька днів вдома разом — це хороша ідея. Важкі новини наче розбивають на шматки, і коли сімʼя залишається разом, легше відчути, що ви все одно єдине ціле. Але надмірні пропуски можуть стати першим кроком до ізоляції. Одна справа в перші дні плакати, побачивши чужого тата на вулиці. Інша — якщо це триває тижнями. Тому варто давати простір для болю, але поступово повертатися до ритму.
Наскільки важливий тактильний контакт? І що робити, якщо підліток відштовхує?
Для когось тілесна близькість є справжньою потребою. Обійми, погладжування, просто побути поруч. Для підлітків це може бути інакше, бо їхнє тіло і відчуття себе вже змінюються, і материнські ніжності можуть сприйматися не так, як раніше.
Але тактильний контакт важливий і з іншої причини: він допомагає дитині не губитися всередині себе. Тому навіть легке торкання, жарт, якийсь дотик мимохідь може бути важливим.
Якщо підліток не хоче, щоб його торкалися, але іноді сам підходить і притуляється, це вже багато значить. Ми просто приймаємо це і не наполягаємо на більшому.
Чи можна дозволити дитині малювати малюнки для тата, писати листи, навіть якщо невідомо, чи вони до нього дійдуть?
Звичайно. Будь-які малюнки, листи, вироби — це все дуже важливо. Для дитини це емоційне розвантаження і водночас спосіб підтримувати звʼязок.
Те, що людина не виходить на звʼязок, не означає, що стосунок обірвався. У пам’яті й далі живуть слова цієї людини, спільні моменти з нею. І дитині треба кудись дівати цю любов і цей сум. Малюнок, пісня, виріб, маленька вистава — все це має місце.
Особливо важливо це для малих дітей, які майже не памʼятають тата. Інколи вони думають, що тато їх покинув, що не хотів бути поруч. Тому їм треба пояснити: він не зміг залишитися, бо йде війна. Він думав про тебе. І ти можеш думати про нього. Це сумно, але дуже підтримує дитину зсередини.
Якщо дитині не допомогти зараз, що може статися через рік, пʼять, десять років?
Багато людей переживають травматичний досвід і згодом будують здорове повноцінне життя. Це важливо розуміти, щоб не лякатися наперед. Але якщо горе залишається непережитим, воно може проявитися по-різному.
Порушення привʼязаності, страх близькості або навпаки надмірне чіпляння за стосунки зі страху їх втратити. Відчуття, що нічого не варто будувати, бо все одно закінчиться. Труднощі з радістю, відчуття, що щось назавжди вкрадено. Бажання все контролювати, щоб більше нічого не відібрали. Депресивні стани, соціальна замкненість.
Ми вже зараз бачимо, що досвід війни впливає на дітей глибоко. Наскільки масштабними будуть наслідки, стане зрозуміло лише з часом. Тому підтримка зараз — це не надмірна обережність, а просто турбота про майбутнє дитини.
Як зрозуміти, що час звернутися до психолога? Які ознаки є чітким сигналом — і для дорослого, і для дитини?
Для дорослого це може бути:
Чим довше це триває, тим більше часу потрібно потім, щоб повернутися до себе.
Щодо тривожних ознак у дітей — це порушення сну і харчування, постійна дратівливість або навпаки повна замкненість, часті істерики, зникнення інтересу до всього, що раніше подобалося. Якщо зʼявляється самоушкодження — порізи, розчісування себе, удари, це вже серйозний сигнал, який не можна ігнорувати. Такі запити, на жаль, стають дедалі частішими, і вік дітей, у яких це трапляється, стає молодшим. Тут потрібна допомога фахівця.
Інколи дитина сама каже, що хоче до психолога. І це треба почути. Навіть восьмирічні діти так можуть говорити. Іноді дитина просто хоче захистити маму від додаткового навантаження і шукає когось, з ким можна говорити безпечно.
Якщо не знаєте, чи потрібна допомога, можна просто прийти на одну зустріч. Фахівець подивиться і скаже, чи є з чим працювати.
Раніше ми вже збирали добірку організацій в Україні, які надають психологічну підтримку дітям, підліткам та їхнім батькам чи опікунам. В Україні працюють десятки проєктів і фондів, що допомагають впоратися зі стресом, переживаннями та наслідками війни.