Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Сергій Марченко. Чоловік усе життя присвятив службі у морській піхоті. Після 2014 року боронив Донеччину та Луганщину, а з 2023 року виконував завдання у Чорному морі. Він разом з підлеглими ходив на всі завдання. Коли йому пропонували перейти до ГУР, відмовлявся, щоб не покидати побратимів.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Юлія Марченко.
Сергій народився 31 січня 1989 року в селі Рубанівка Херсонської області. Після того, як він закінчив сільську школу, вступив до Херсонського державного університету, де здобув фах вчителя фізичної культури. Втім, у цій сфері він так і не попрацював, бо все життя присвятив службі в армії.
“Після інституту він одразу, без строкової служби, підписав контракт із ЗСУ та почав служити у Криму. Він став матросом фрегату “Гетьман Сагайдачний” та ходив на ньому в Африку. З того, що він розповідав, — бував в Омані та сусідніх країнах”, — розповідає дружина.
У вільний час Сергій любив займатися спортом.
“У нього були гантелі, турнік, і він любив ходити до школи тренуватися”, — додає дружина.
Та найбільшим захопленням чоловіка був футбол.
“Він дуже полюбляв футбол. Грати у футбол почав ще у школі в Рубанівці. Потім на службі вони у своєму загоні сформували команду та постійно грали. Завжди старалися знаходити на це час та орендували поле для гри. Він до самої смерті грав у футбол”, — говорить Юлія.
Близьким він запам’ятався як чесна та справедлива людина.
“Він ніколи не користався своїм званням, щоб, наприклад, перевестися та служити у тилу. Коли вони йшли на завдання, він завжди сідав у катер до слабшої групи, щоб підтримувати їх. Йому якось пропонували перейти до ГУР, але він відмовився, бо сказав: “На кого я залишу своїх хлопців?”, — переказує дружина.
Коли у 2014 році почалася війна на сході України, військовий боронив державу на Донеччині та Луганщині. Під час служби чоловік став командиром розвідувального взводу 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти та разом з побратимами виконував бойові завдання.
З Юлією Сергій познайомився у 2015 році.
“Він тоді якраз повернувся з АТО до Херсона, а я на той час жила там, бо евакуювалася з Луганської області. Там ми познайомилися і почали зустрічатися”, — ділиться дружина.
У 2017 році Юлія завагітніла, і у пари народилася донька. Згодом жінка теж стала військовою, і пара служила разом у морській піхоті.
“У серпні 2021 року ми були у районі Сіверськодонецька — у Пурдівці та поблизу Станиці Луганської”, — згадує дружина.
Саме на цьому напрямку пара й зустріла повномасштабну війну, яка їх розділила.
“Мене тоді разом з іншими дівчатами перевели у Дніпропетровську область, а він залишився і більше ніколи не казав мені, де він конкретно бував, та я і не питала”, — говорить Юлія.
Відомо, що Сергій боронив Донеччину та Луганщину до 2023 року. Потім його перевели до Одеси, де він продовжив служити на фрегаті “Гетьман Сагайдачний”.
Через деякий час йому запропонували перейти до загону 801 Центру боротьби з підводно-диверсійними силами та засобами ВМС України. Спочатку він був заступником командира, а потім і сам очолив загін.
За словами дружини, для сім’ї період повномасштабної війни став важким випробуванням. Бо за понад три роки великої війни Сергій лише раз пішов у відпустку на два тижні — коли у пари у 2024 році народилася друга дитина. Тоді Юлія взяла декретну відпустку, а Сергій після відпочинку продовжив боронити державу.
Незадовго до загибелі захисник говорив, що хотів вступити на заочне навчання до військового вишу.
“Він жив армією і тому хотів вступити у Києві, щоб далі отримувати підвищення”, — уточнює Юлія.
13 серпня 2025 року захисник загинув. Трагедія сталася під час виконання бойового завдання на території Чорного моря.
“Знаю, що тоді загинув мій чоловік і ще двоє людей. Наскільки я знаю, стався вибух, і він ще п’ять годин боровся за життя. Його відвезли до лікарні, але лікарі не змогли його врятувати. На третій день після загибелі тіло привезли до моргу в Одесу, і я поїхала на впізнання. Він був дуже покалічений — нога та рука відірвані, весь в осколках”, — додає дружина.
Поховали захисника на Алеї героїв в Одесі. Чоловіку було 36 років. У нього залишилися дружина, 8-річна донька та 2-річний син.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.