Майже щодня з України вирушають евакуаційні потяги, якими люди тікають від війни. За понад рік повномасштабного вторгнення тисячі українців уже виїхали за кордон та облаштовують життя з чистого аркуша. 20 червня у Всесвітній день біженців ми розповідаємо декілька історій тих, кому вдалося знайти прихисток в інших країнах.
Двічі втратила дім, пережила щільні російські обстріли Маріуполя та змогла виїхали через Росію до Естонії — це історія Наталії Логозинської з Широкиного.
З рідного села через війну жінка була змушена переїхати до Маріуполя. Там її родина облаштувала життя наново — відкрили свій бізнес. Та росіяни вигнали їх знову.
“З 2 березня ми були у сховищі Лівобережного пологового. Ми з чоловіком готували на багатті для 170 людей. Від прильоту туди отримала контузію, мене відкрапали. І далі “в бій”. Готувала, годувала, займалася з дітьми малюванням, навіть з підручних продуктів проводила майстер-класи із приготування страв, організовувала вітання на дні народження, для мам на 8 березня. Так легше було сприймати звуки постійних обстрілів. Дуже страшно було чути звук літаків. Тоді просто молились”, — згадує жінка.
У квітні Наталя з чоловіком наважилися покинути пекло, на яке російська армія перетворила Маріуполь. Звідти єдиний шлях тоді був через Росію. Родина пережила багатогодинні фільтрації та опинилася в Естонії.
“Зранку поїхали далі “методом тику”. Опинились в маленькому містечку Валга на кордоні з Латвією. Був вечір. Ми не розуміли, куди далі. Вокзали на ніч зачиняють. Надворі ще морозно й холодно. Раптом до нас підійшов чоловік. Запитав, чи ми не біженці. Він відвіз нас на власному авто на ночівлю до жінки Терези. Ми зараз живемо у неї. Тут вже була сім’я з Маріуполя”, — згадує біженка.
У новій країні Наталія почала волонтерити разом із Терезою та ще однією біженкою Любою: зустрічають потяги та пропонують перепочинок українцям, які теж тікають від війни.
“Годуємо, даємо відпочинок, допомагаємо визначитись із подальшою країною, і допомагаємо дістатися бажаної кінцевої точки. Там на місці зустрічають вже інші координатори. Дуже важливо тим, хто планує евакуацію, не тягнути з рішенням. Ні про що не шкодувати, переступити через страх. Нічого не боятись, бо в житті і в дорозі можна виправити все, крім смерті”, — додає Наталія Логозинська.
Життя під артилерійськими атаками у харківському метро, автоматні черги під будинком і голод — з цим на початку відкритої війни зіштовхнулися 20-річний Григорій Іванов і його дівчина у Харкові.
“На станції в нас почалися проблеми з їжею. Але нам вдалося прогодувати себе, поки не запрацювали банкомати. Були у метро люди, яким доводилось красти їжу в магазинах, щоб не померти тепер з голоду. Волонтери, звісно, приходили, але всю їжу віддавали дітям та літнім людям. А на станції було під тисячу людей, черги до нас просто не доходили. Окрім проблем з їжею були і інші. Атмосфера була вкрай напружена. Були і сварки, і бійки на пероні, а коли почали на ніч закривати гермоворота в метро, стало ще нервовіше. Нам вкрай набридло таке існування, тож ми вирішили піти додому”, — пригадує хлопець.
Пара не могла платити далі за оренду квартири, тож вирішила евакуюватися за кордон.
“У Лейпцигу нас нагодували та розмістили на ніч у таборі для біженців. Зранку ми дізналися, що вся Німеччина вже “забита під зав’язку” і реєстрація йтиме десь 2 місяці. Все б нічого, але до кінця реєстрації нас би селили у наметові містечка, а тоді все ще було дуже холодно. Добре все обміркувавши, ми вирішили їхати у Данію, де у моєї мами вже давно мешкали друзі. Перед тим як вирушати, ми зв’язалися з ними, все підтвердили та знову сіли у потяг”, — каже Григорій.
Тепер пара тимчасово облаштовує своє життя за кордоном.
На початку відкритого вторгнення російської армії Валерій з Іловайська місяцями майже не виходив з дому, ховаючись від російського “призову”.
“Я хотів виїхати, але не знав, як. Треба було знайти перевізника, який мав би хоч один позитивний відгук, бо розповідали, що траплялися ненадійні люди. Але я розумів, що ніякого рейтингу нелегальних перевізників з “ДНР” не існує. Фінансово я б не витягнув цю поїздку. Але в мене є чудові друзі з Одеси, які сказали, що заплатять, аби я тільки знайшов варіант виїхати. В ніч перед поїздкою я ні хвилини не зміг поспати. Відсипався я вже в потязі в Росії. А поки їхали до кордону, чомусь не хвилювався”, — розповідає чоловік.
На російському кордоні на Валерія чекав допит — щось шукали й у його телефоні. Та зрештою українцю вдалося виїхати в Литву через Росію.
“Я вирішив їхати в Литву, бо там живуть мої старі друзі. Приїхав пізно, вони зустріли мене і знайшли, де переночувати у Вільнюсі. Я оселився у місті Паневежис. У мене є кімната у квартирі, але я можу користуватися чим захочу. Власник квартири — 29-річний хлопець, ми спілкуємося з ним англійською. Він дуже відкритий, щедрий, постійно каже, що хоче, щоб у мене все було. Не просить з мене плати за оренду. Дивовижний чоловік. Він зараз виїхав в санаторій на 2 тижні й залишив мене одного — людину, яку він до цього взагалі не знав”, — ділиться Валерій.
Пізніше чоловік розповів, що знайшов у Паневежисі роботу та переїхав в окрему квартиру.
Олена Гречана — одна з тих, кому вдалося вибратися з окупованого росіянами Маріуполя. Вона виїхала з донькою та мамою.
“Коли оголошували про перші “зелені коридори”, виїхати з Маріуполя було вкрай важко. Не маючі власного транспорту, це було навіть неможливо. Спочатку нам ще радили спати у кімнатах, вікна яких виходять до сторони моря. Але марно — через деякий час обстріли почалися з усіх боків. Ми опинилися поміж молотом та наковальнею… Холод, відсутність опалення і світла ми якось пережили, бо це не так страшно у порівнянні з залпами артилерії та снарядами, які прилітали у наші будинки. Мій чоловік вирішив, що вдома стало дуже небезпечно залишатися”, — згадує жінка.
На початку квітня 2022 року, коли активні вуличні бої перейшли до району, де жила родина Олени, сім’я вирішила рятуватися.
“Фільтрація — це доволі “цікава” процедура. Але без неї ти нікуди не зможеш поїхати. Кожен крок ти маєш показувати свої документи, або документи на дитину. Знімають відбитки пальців. І не так, як під час оформлення біометричного паспорту. Вони “знімають” усі пальці та усі долоні. Відчуваєш себе якимось злочинцем”, — розповідає Олена.
Після фільтрації родині вдалося виїхати до селища Мангуш, а потім — до Запоріжжя. Там родину Гречаних одразу зустріли волонтери. Вони допомогли сім’ї знайти безкоштовне місце для проживання у готелі, забезпечили речами першої потреби, одягом і взуттям.
Та через три дні родина вже вирушила на Буковель, де для маріупольців організували реабілітацію.
“Коли ми виїхали зі східної частини України, нам якось вдалося впоратися зі згадками про обстріли, про березень. Але ми почали відчувати провину за те, що ми вижили, вибралися й перебуваємо у безпеці, а наші рідні все ще там. От з цими моментами психологи намагалися допомогти нашій родині”, — ділиться маріупольчанка.
З Буковеля родина згодом перебралася в Польщу та чекає на перемогу України, аби якнайшвидше повернутись назад.
“Як тільки закінчиться війна, я хочу знову до Маріуполя, хоча і розумію, що там вже нічого не залишилося. Мабуть, це таке бажання повернутися у минуле життя, додому”, — каже Олена.
Нагадаємо, мешканців прифронтових та тимчасово окупованих територій України безкоштовно приймають у великих центрах на південному сході Польщі. Один із таких — у місті Ярослав. Тут біженцям дають притулок до завершення війни.
Також раніше ми розповідали, як українцям виїхати з окупованої території через Грузію, Азербайджан та Казахстан.