Життя під артилерійськими атаками у харківському метро, автоматні черги під будинком, голод. З цим зіштовхнувся 20-річний бахмутянин в Харкові. Ми розпитали його про життя у метро, як йому вдалося евакуюватися, і з чим він зіштовхнувся у дорозі.
Про свій життєвий досвід Вільному Радіо розповів бахмутянин Григорій Іванов.
До початку війни я вже близько року мешкав і працював у Харкові. А про напад Росії дізнався взагалі випадково. Тоді я працював у нічну зміну, робити було нічого, тож я просто гортав різні пости у соціальних мережах аж поки не побачив “свіженьке” посилання на звернення (як же хочеться сказати, хто він насправді) Путіна. Вирішив подивитися. Сказати, що я здивувався, — це нічого не сказати.
Майже одразу після закінчення звернення я почув вибухи. Колега намагався запевнити мене, що це гримить метро (бар, у якому ми працювали, знаходиться у підвальному приміщенні). На той момент наша зміна закінчувалась, тож ми спокійно зачинилися і пішли до метро.
На вулиці тим часом вже розгорнувся сильний “ажіотаж”. Доїхавши до своєї станції, я тоді жив на ХТЗ, я закупив необхідної їжі. У той день дуже сильно гатили. Забігши у квартиру, яку ми знімали з моєю дівчиною та другом, ми якомога швидше зібрали речі і сіли у коридорі. У паніці ми навіть не зрозуміли чому саме туди, чи для того, щоб мінімально укритися, чи збиралися виходити.
Згодом, коли вибухи трохи стихли, ми побігли у метро на станцію “Індустріальна”. Там ми провели всю ніч, замерзли просто неймовірно. Скажемо так: “ця вилазка нам не дуже сподобалась”. Тому, коли тривога трохи стихла, ми вирішили повернутися додому. За декілька днів ми повернулися, але тепер не тільки через артилерійські снаряди, а й через близькі автоматні черги. Друге нам довелося затриматися на довше, але ми хоча б взяли з собою ковдри. Спали всі прямо на підлозі, та це ще нічого.
Фото:News Maker
На четвертий день нам повідомили, що нас евакуюють на інші станції, і йти нам до них доведеться пішки. Кажучи відверто — це була одна з найяскравіших моїх “пригод”. Тунелями метрополітену, разом із іншими людьми, ми пройшли 6 кілометрів до станції “Палац Спорту”. На цій станції ми пробули десь півтора тижня.
На цій станції в нас почались проблеми з їжею. Через те що термінали не працювали, зняти гроші було неможливо. Нам пощастило, що ми були втрьох і скинувшись залишками грошей. Нам вдалося прогодувати себе поки не запрацювали банкомати. Та були і ті, кому пощастило менше. Були у метро люди, яким доводилось красти їжу у магазинах, щоб не померти тепер з голоду. Волонтери звісно приходили, але всю їжу віддавали дітям та літнім людям. А на станції було під тисячу людей, черги до нас просто не доходили.
Окрім проблем з їжею були і інші. Атмосфера була вкрай напружена. Були і сварки, і бійки на пероні, а коли почали на ніч закривати гермоворота в метро — стало ще нервовіше. Якихось двох чолов’яг навіть заарештували правоохоронці. Двома словами — всяке траплялося.
Фото: Нацполіція
Нам вкрай набридло таке існування, тож ми вирішили піти додому. Пройти тунелями назад було неможливо, їх до того часу вже перекрили, тож додому ми йшли по поверхні. На щастя, дійшли без пригод. Потім майже нікуди не виходячи сиділи вдома, інколи спускаючись у підвал будинку.
Та за деякий час подзвонила орендодавиця та сказала, що ми повинні їй заплатити або вона нас витурить з квартири. Заплатити їй нам було нічого, тож ми зібрали свої речі і звільнили квартиру. Йти нам було нікуди, тож ми вирішили виїжджати з країни. Більшу частину речей ми відвезли до знайомого, а самі пішли на вокзал.
На вокзалі ми втрьох майже одразу сіли на швидкісний евакуаційний потяг, нам дуже пощастило і потяг був не забитий, навіть були вільні місця. На ньому ми і доїхали до Львова. Далі вирішили їхати в Польщу. У Львові ми купили білет до Пшемисля — це місто одразу біля кордону з Польщею. Доречі, за кожен білет ми заплатили по 300 гривень.
Та коли настав час сідати в потяг мого друга не впустили, сказавши, що в нього немає права на виїзд. В мене таких проблем не виникло, бо в мене третя група інвалідності. Тож далі ми з моєю дівчиною вирушили вдвох.
З Польщі ми планували їхати в Німеччину, в місто Герлиц. Вибір пав саме на це місто, тому що не так давно туди виїхали і вже влаштувалися мої родичі. Тож по прибуттю в Пшемисль волонтери одразу пересадили нас на потяг до Праги, тому що всі прямі потяги до Німеччини були заповненні. У Празі ми пересіли в потяг до Дрездена (південь Німеччини), де нам сказали, що у Герліці реєстрацію біженців вже не проводять, і нам треба їхати у Лейпциг. Треба зазначити, що за кордоном за жодну з поїздок ми не платили. Усі ці потяги для біженців були абсолютно безкоштовними.
Фото: з особистого архіву Григорія Іванова
У Лейпцигу нас нагодували та розмістили на ніч в табір для біженців. Зранку ми дізналися що вся Німеччина вже забита під зав’язку і реєстрація йтиме десь 2 місяці. Все б нічого, але до кінця реєстрації нас би селили у наметові містечка, а тоді все ще було дуже холодно.
Добре все обміркувавши, ми вирішили їхати у Данію, де у моєї мами вже давно мешкали друзі. Перед тим як вирушати, ми зв’язались з ними, все підтвердили, і знову сіли у потяг.
Їхали туди ми достатньо довго, годин 8. Як з’ясувалося у Данії усі волонтери, поліцейські і взагалі всі мешканці неймовірно, приязні та добрі люди. По приїзду ми швидко пройшли подачу документів та розселення у табір біженців, де нам надали окрему кімнату. Усе це зайняло десь пів дня.
Фото: з особистого архіву Григорія Іванова
Та все ж було і те що мене неймовірно засмучувало і дратувало. Як не дивно — це наші люди. Половину дороги і у самому таборі, я чув як час від часу хтось починав “нити”, що начебто “тут все роблять занадто повільно”, або “чому нас розселяють у ці тюремні бараки?”
І це вони казали не дивлячись на те, що волонтери дійсно ставились до нас як до своїх, і допомагали у всьому починаючи з прибуття в країну. А деякі наші ж у відповідь на таку люб’язність за спинами назвали їх “гальмованими”. Радує тільки те, що таких не багато. Більшість все ж поводяться адекватно і намагаються тримати себе хоча б у рамках елементарного такту.
Станом на 16 квітня ми вже майже 2 тижні живемо у Данії. Знаходимось у таборі для біженців і чекаємо на реєстрацію.
Фото: з особистого архіву Григорія Іванова
Виплати як біженцям нам почнуть виплачувати після кінця реєстрації, та без грошей ми також не сидимо: держава нам виділила “кишенькові на їжу”, ось на пів тижня нам дали 430 крон (за курсом це близько 1850 грн, — ред.).
Кількість “кишенькових” розподіляється індивідуально, залежно від віку, наявності дитини, та інших факторів. Цих грошей цілком достатньо аби купити собі поїсти.
Наразі я чекаю на оформлення документів після чого зможу піти на мовні курси. Після них здам мовні іспити і планую влаштуватися на роботу.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
