Багато українців, які виїхали від російських бомбардувань у Європу, захоплюються закордонним рівнем життя та соцзахисту. Проте розповідають і про те, що “Укрзалізниця” пунктуальніша, ніж “Дойчебан”, а вітчизняний доступ до медпослуг та українські бьюті-майстрині кращі, ніж у ЄС. Троє жінок з Донеччини поділилися думками, що з європейського досвіду воліли б побачити у себе вдома, а що ні.
Ми розпитали про їхній досвід, і він може відрізнятись від того, що побачили чи пережили у Європі інші.
“Мені подобається, що тут я можу швидко пересуватись країною, але тут бувають непунктуальні рейси: затримки, скасування. І я тільки вивчаю мову, тому, якщо я в дорозі, то доводиться вирішувати це через нерви, втрату коштів. З Україною різниця в якості, звісно, є, але щодо пунктуальності “Укрзалізниця” дає фору”, — розповідає Ольга Крилова з Бахмута, яка зараз мешкає у містечку Гальстенбек.
Гальстенбек знаходиться неподалік від Гамбурга у Німеччині. Ольга приїхала сюди торік у квітні, до того жила у Києві. Тож відома “німецька пунктуальність”, на її думку, більше пасує “Укрзалізниці”, ніж “Дойчебану”.
Бахмутянка каже, що у Німеччині часто стикається з ремонтними роботами на залізниці. Їхній вплив на мешканців вона порівнює з перекриттям в українській столиці гілки метро на кілька тижнів.
“Тобі перекривають якийсь рейс, і шлях з цього маленького містечка до великого сусіднього — треба шукати інших можливостей дістатись. Буває, що надовго перекривають лінію, яка [за важливістю], наприклад, як метро у Києві. Це так само якби у столиці на декілька тижнів в одному з районів зупинили метро”, — каже вона.
Поподорожувавши Німеччиною, Ольга відзначає рівномірний розвиток транспорту та країни загалом. Цього в Україні не бачила, зазначає вона.
“В Україні розвинені обласні центри, столиця, а маленькі міста чомусь не так фінансуються, розвиваються — чому? Не розумію. І це реально бісить. Тут усюди однаково зроблені дороги, будинки, транспорт — всі однаково гарні та чисті. З Бахмута їздили у сусіднє село — якийсь старенький автобус, який розвалюється на ходу. Тут немає такого, щоб ти їхала кудись якимсь “інакшим потягом”, — каже співрозмовниця.
А з найбільших плюсів, яких хотілося б забрати з собою в Україну — соціальний захист. У Німеччині, на її думку, держава реалістично підраховує, скільки коштів потрібно людині, аби вона тут повноцінно жила.
“Це більш “людяні” підрахунки: враховують, у якому житлі ти живеш, які витрати маєш на харчування та побут. Ми пішли вивчати мову, так ті, хто користується суспільним транспортом, отримують компенсацію за проїзд! А у нас соцдопомога більше нагадує те, як дають собаці кістку, щоб вона не померла під парканом”, — порівнює жінка не на користь України.
Ще вона відзначає менше перепон на шляху до навчання та хотіла б, аби таке було й в Україні.
“Як іноземці, можливо, є якісь додаткові правила вступу. Але я побачила, щоб мені десь навчатись, потрібен мотиваційний лист. Не якісь результати ЗНО, не якісь бали зі школи! Я можу в будь-якому віці прийти та перевчитись. А у нас як школу закінчують, переживають, що треба якісь бали набрати, а от я не потрапляю по тих балах, які маю. І я не йду навчатись у виш на художника, як мріяла (бо мене якась математика підвела)”, — розповідає вона.
А от високі ціни на електрику — це мінус у Німеччині, вважає жінка.
“Тут набагато вищі ціни сплачувати за комунальні послуги, ніж в Україні! У нас дешевша електрика, ніж тут. Хоча у Європі й зарплатня набагато більша, але співвідношення, скільки коштує тут електрика та вдома в нас — це небо й земля. Якби я працювала десь онлайн, я б тут забезпечувати себе не змогла, мені було б дуже дорого”, — каже Ольга.
Ася Батуріна приїхала до французької Тулузи зі Світлодарська, містечка у Бахмутському районі. Тут, на сумнозвісній Світлодарській дузі, з 2014-го точилися бої між ЗСУ і росіянами та їхніми найманцями. З травня минулого року Світлодарськ окупований російськими загарбниками.
“Мені сподобалась французька ввічливість та чарівність: я у захваті від атмосфери, дуже добра енергетика та поведінка. Я б хотіла це запозичити”, — каже вона.
Вона також відзначає високий рівень соцзахисту у Франції: тут допомагають усім, хто хотів би, аби йому допомогли.
“Наприклад, на вулицях Тулузи багато жебраків, з дітьми. Але ці люди дуже недисципліновані та невідповідальні. Насправді французький уряд допомагає людям, які не захищені. І для цього треба піти на рандеву (домовитись про зустріч та прийти на неї, — ред.) А ті сидять жебракують — вони просто звикли “плисти за течією”, — стверджує вона.
За батьківщиною Ася дуже сумує, каже — на рідній Донеччині до приходу росіян було все для розвитку.
“На Донбасі “зійшлися зірки”: немає землетрусів, є чорноземи, море, ріки, чудова архітектура — це все є у нас”, — каже вона.
Бахмутянка Юлія Бондарєва втекла з сином з-під бомбардувань 27 лютого 2022-го — спочатку до Львова, а потім далі на захід. Жінка стверджує: медицина в Україні набагато краща, і не треба її псувати ніякими реформами.
“У мене був коронавірус, пішла на “швидку” — мене не хотіли приймати, бо штампу в паспорті не було про перетин кордону. Я їм кажу: “Я зараз здохну, ви розумієте це? Мені погано”. А вони кажуть “У вас немає штампа”. Нарешті потрапила до лікарки, вона нічого не назначила: воду пити, горло полоскати, ніс промивати. У них це як турботливе ставлення до здоров’я — вони не будуть усіляку “хімію” призначати”, — розповідає жінка.
Вона додає, що дуже довго можуть тривати очікування обстеження.
“Можна чекати на обстеження рік-два. Якщо в тебе немає грошей на приватну клініку, то можна померти — і це не жарт, безкоштовного ти тут нічого не доб’єшся. Боже збав нам такого, і я боюся, у нас таке саме запроваджують”, — бідкається Юлія.
Банківська система теж неприємно дивує її у Польщі, у порівнянні з українською.
“Платежі тут можуть проходити до двох діб! Я тут дещо купила онлайн, кажу їм: “Відправляйте вже товар!” А вони “Та не пройшов ще платіж”. Думаю, чи надурили мене. А у нас платежі проходять миттєво”, — каже Юлія Бондарева.
А ще, на її думку, в Україні набагато більш розвиненою є бьюті-індустрія.
“Я цим всім не користуюся, нічого собі не “нарощую”. Але бачу, що інші люди пишуть: навіть полячки ходять за бьюті-послугами до наших дівчат! І брівки, й вії, і “ботокси” усілякі — у нас це все зараз стрімко розвивається. Наші майстри набагато професійніші та швидше все роблять”, — каже Юлія.
Її син Назар 14 років зазначає: у місцевих школах майже немає домашніх завдань. Але учні мусять залишатись в школі чи не до 17-ї години вечора.
“З одного боку прикольно, що не навантажують домашніми завданнями. Але те, що з 8-ї ранку до 16:30 уроки в школі — мені здається, це занадто. А у нас в Україні приблизно теж з 8-ї до 16-ї навчання, але й домашніх завдань у 5 разів більше”, — розповідають мама та син.
У школах не можна використовувати смартфони та інтернет.
“Перекласти щось тільки можуть дозволити [за допомогою телефона]. А так якщо побачать, то роблять зауваження. На перервах теж не можна [користуватись телефоном]”, — каже хлопець.
А ось що дійсно краще у Польщі, зізнається Юлія, — це стандарти та якість життя.
“У них зарплата дозволяє і житло зняти, й харчуватись, і вдягатись. А у нас за мінімальну зарплатню ти нічого собі дозволити не можеш. І загалом вони йдуть вулицею якісь спокійні, на своїй хвилі. У них дуже розмірений спосіб життя. А ми — “буйно помішані” у порівнянні з ними: нам треба кудись бігти, сумка на плечі, язик теж”, — каже вона.
Багато людей проводять час у парках та займаючись спортом — це те, що українцям теж варто запозичити, вважає мешканка Донеччини.
“У них парки “забиті” й усі бігають — усім важливий став здоровий спосіб життя, особливо чоловікам. А багато жінок та дітей — на велосипедах. Це те, що мені подобається: я йду та захоплююсь, які ж молодці, що не на лавках сидять з пивом, а бігають. Мабуть, це виховують у них з дитинства”, — розповідає вона.
Але розслабленість поляків відбивається на сервісі, вважає Юлія — в Україні він швидший.
“Ліфт зламався, полагодили лише за місяць. У нас сервіс шустріше, швидше. Тут магазини у неділю не працюють, і мене це страшенно бісить! Думай, коли тут ті свята, щоб не залишитись на 2-3 дні без харчів. Добре, у мене борошно в “заначці” стоїть, хоч хліба є з чого спекти. А ми звикли, що нам по базарах треба лазити щонеділі”, — ділиться жінка.
72-річний художник з Бахмута Сергій Садчиков виїхав з рідного міста на початку квітня 2022-го. Вдома він залишив усі картини, які створив за життя. З менше ніж сотнею євро у кишені приїхав до німецького Кельна, не розмовляючи жодною з іноземних мов. Як йому вдається адаптуватись до нових умов, ми розповідали в матеріалі “Їхав з надією на краще та просив у Бога захисту”. Як 72-річний митець з Бахмута адаптується у Німеччині”.