Цьогоріч деякі діти, які народилися вже після того, як Росія напала на Україну, відсвяткували свій 10-річний ювілей. Для багатьох із них мир і спокій — це те, що було до лютого 2022-го, бо іншого життя вони й не бачили. Ми поговорили з двома родинами з Донеччини, аби з’ясувати, чим живе малеча, якій довелося стати ровесниками війни.
“Невже ми щось погане зробили? Або… він [президент країни-агресорки] так подумав?”, — питає 9-річна бахмутянка Катя, яка не може зрозуміти, чому усе її життя триває війна.
“Росіяни подумали: чому вони почали добре жити? Ану давайте на них нападемо”, — висуває свою версію того, чому в Україні почалася війна, 11-річний Захарій зі Званівки.
Цей текст, присвячений 10 річниці початку війни на сході України, ми підготували в рамках спільного проєкту з регіональними редакціями інших регіонів. Разом із колегами з різних куточків країни ми поговорили з дітьми-ровесниками війни та їхніми батьками, щоб побачити це покоління глибше. Посилання на тексти наших колег шукайте внизу.
Фортепіано, вокал та K-pop — це захоплення, які перераховує бахмутянка Катя. Дівчинка виступає на сцені з трьох років. Раніше вона відвідувала гуртки у рідному місті, нині продовжує займатися онлайн та співає у Дніпрі — туди родина евакуювалася навесні 2022-го.
“Я займаюся в хорі оперного театру. Ми співаємо і для спектаклів, і для рок-концертів. Вчимо пісні італійською, англійською, французькою мовами”, — ділиться Катерина.
Катруся народилася в серпні 2014 року. Це — за місяць після того, як тоді ще Артемівськ звільнили від російських окупантів.
З 12 квітня по 5 липня 2014-го Бахмут контролювали проросійські бойовики. Вони захопили контроль над будівлею міської ради: вони чергували зі зброєю всередині, забарикадувавши вікна мішками з піском, а ззовні обклали будівлю по периметру шинами. З фасаду зняли Державний Прапор, збили Герб України й сині та жовті декоративні смужки. Злочинні угруповання також захопили будівлю прокуратури, у підвалах якої утримували викрадених заручників.
6 липня 2014 року бійці батальйону спеціального призначення увійшли в місто та підняли Державний Прапор України.
Мама Каті Альона Акулова ділиться: у 2014-му їй вагітній довелося тимчасово поїхати в інше спокійніше місто, та після звільнення Бахмута вона повернулася.
У рідному місті родина жила до початку повномасштабного вторгнення. Попри гібридну війну, яка весь цей час тривала в області, намагалися жити звичним життям та не зосереджуватись на тому, що відбувається неподалік. Важливо було зберегти психіку дитини, каже жінка.
“Найбільше питань з’явилося у 22-му році. Чому ми повинні їхати з дому? Чому ми переїхали у Дніпро? До цього ми не хотіли, щоб дитина зайвий раз чула слово “війна”. Ми і зараз радіємо, що в Катрусі гарний сон і вона може не чути “прильотів” вночі. А зранку просто намагаємось не загострювати на цьому свою увагу. Вона і так бачить новини, дивиться тік-ток. Вона не має бути дитиною війни. Наші діти і так вже багато побачили, почули, і зайвий раз цим травмувати не хочеться”, — говорить Альона.
Сама ж Катя називає життя до 2022-го звичним. Тож для неї мир в Україні — це те, що було до відкритої війни.
“Хочеться, щоб все повернулося, як було. Сумую за своїм домом та ДК, де я займалася”, — коментує Катя.
Захарію Тимчаку 11 років. Хлопчик народився у Званівці, але останні декілька років живе з родиною в Івано-Франківську. Він, як і бахмутянка Катя, також знав про війну, що триває все його життя. Бойові дії проходили за 50 кілометрів від його домівки.
“Ніхто про це майже не хвилювався. Ми не чули цього, тож ходили у школу, все було нормально”, — говорить Захарій.
Більше початок війни у 2014-му вплинув на батьків хлопчика — Юлію та Андрія, який зараз служить у ЗСУ. Окрім Захарія, родина виховує ще двох дітей: 14-річного Артура та Варю, якій 8. Юлія очолила громадську організацію у рідному селі, коли Росія напала на схід України. У такий спосіб жінка намагалася забезпечити дітям гідне майбутнє та прищепити патріотичні цінності.
Діти у родині Тимчаків з народження дивилися виключно україномовні мультики та читали книжки рідною мовою, вивчали українські традиції — такого, пояснює Юлія, у її дитинстві не було.
А от про те, що у рідному регіоні тривають бойові дії, батькам розповідати було складно.
“Намагалися їх берегти, бо пояснити малій дитині [про війну та її причини] дуже складно. Ми раніше щороку їздили на Азовське море у Маріуполь через Донецьк. Коли ці дороги були перерізані, у дітей було питання, чому. І отут починаєш фантазувати і пояснювати, що нашу територію загарбали чужі поганці. За допомогою коміксів, метафоричних образів”, — розповідає Юлія Тимчак.
“У 2014-му ми, як завжди, влітку поїхали відпочивати. Просто цього разу не на море, а в Карпати, в гори. Ця подія запам’яталася як щось позитивне. Знаю, що була окупація, але я її не пам’ятаю. Повернулися у свій будинок, він був цілий і неушкоджений”, — згадує 14-річний Артур Тимчак.
Попри те, що Катруся і Захарій зараз живуть в умовно безпечних українських містах, їхні батьки відзначають, що війна проникла усюди: у думки, хобі та прагнення дітлахів.
“Навіть лічилки у них зараз такі: щось там про огиду на Путіна, окопи”, — розповідає Альона Акулова.
Сама ж 9-річна бахмутянка на фестивалях та конкурсах виступає з композиціями про любов до рідної країни та майбутню перемогу. А незабаром хоче заспівати на сцені про рідний Бахмут.
“Хочу заспівати про Бахмут, тому що я там жила і він дуже гарний був”, — ділиться планами Катя.
А 11-річний Захарій Тимчак захоплюється малюванням. На папір він переносить свої думки про війну.
“Малюю танки. З мультиків всяких, і російські з українськими — як наші розбивають їхні”, — коментує Захарій.
Пов’язані з війною і мрії дітлахів — в обох родинах малеча передусім прагне перемоги й повернення додому.
“Я думаю, що Бахмут відбудують і ми туди повернемось”, — говорить 9-річна Катя Акулова.
“Ми поїдемо додому і будемо відбудовувати хату. Це будуть найкращі місяці мого життя — класти ці цеглинки”, — мріє 11-річний Захарій Тимчак.
“Війна закінчиться, ми переможемо і поїдемо додому. У нас у селі дуже добре”, — доповнює його 8-річна сестричка Варвара.
А от 14-річний Артур Тимчак мрій про завершення війни не має.
“Я не люблю мріяти. Це марна надія на щось”, — пояснює Артур.
Водночас підліток уже замислюється про майбутню професію. Один із варіантів також пов’язаний з війною.
“Я вагаюсь: бути або бізнесменом, або інженером якоїсь космічної компанії. Може, буду будувати автомобілі, може, заводи або ракети. Спочатку щоб вони летіли в космос, а звідти на ворога — так їх буде важче збити”, — ділиться хлопець.
Із дітьми, яким довелося стати ровесниками війни в Україні, поговорили й наші колеги з редакцій інших регіонів. Ці історії можна прочитати за посиланнями нижче: