“Щастя, коли чуєш гімн після виступу”: інтерв’ю з паралімпійським тренером Віктором Лисом про перемоги, поразки та емоції

Віктор Лис родом з Одещини, але вже давно живе у Бахмуті. Тут він виховав не одне покоління легкоатлетів, тренував паралімпійську збірну. А тепер готує до змагань чотирьох чемпіонів. Один із них — Микола Жабняк — завоював на цій Паралімпіаді “срібло”. Про цьогорічні змагання, враження від них та досвід тренування паралімпійців Віктор Лис розповів в інтерв’ю.

 

— Коли Ви визначилися, що хочете пов’язати майбутнє зі спортом?

Я почав займатися спортом з дитячого віку, десь з 10 років. Займався різними видами спорту: боротьбою, боксом і легкою атлетикою. Був чемпіоном-призером обласних та всеукраїнських змагань у різних видах спорту. А на час вступу до інституту я вже повністю сформувався як легкоатлет. Тоді почав займатися багатоборством. Потім виконав нормативи, й мені надали звання майстра спорту СРСР з багатоборства.

— А чому саме легка атлетика?

В мене були здібності до багатьох видів спорту, але я дуже любив багатоборства. В мене виходило добре стрибати у довжину, у висоту, метання, штовхання. Це як раз ці напрямки, в яких я вже був чемпіоном у багатьох змаганнях. І коли я вступив до інституту, в мене була спеціалізація “легка атлетика”. Тоді я вже остаточно визначився з цим видом спорту. Тому що він різноманітний, він не потребує якихось екстремальних умов. Легка атлетика — це свіже повітря, це бігові доріжки.

— Як Ви пройшли шлях від підопічного до тренера? Хто вас надихав?

Мені, можливо, дуже пощастило в житті, тому так і склалась кар’єра тренерська. Я тренувався у таких великих та відомих тренерів, які свого часу підготували олімпійських чемпіонів. Це Борис Михайлович Робулець, який підготував олімпійського чемпіона Авдєєнка (українського стрибуна Геннадія Авдєєнка, — ред.), потім я тренувався у Володимира Яковича Касмана, якого, на жаль, вже немає з нами. Він підготував Миколу Авілова, олімпійського чемпіона з багатоборств. І я в них вчився, можливо, навіть більше, ніж в інституті. Кожну фразу, кожен рух, кожний план тренування я намагався дізнаватися, питав. І завдяки ним досяг певних знань, які дали потім змогу працювати.

— Чи є “рецепт” як стати тренером?

Перш за все, треба любити дітей. По-друге, треба постійно вчитися. На жаль, я бачу таких тренерів, які свого часу здобули якісь знання і на цьому зупинилися — немає розвитку. А на сьогодні стільки змін є і в технологіях, і в методиці підготовки спортсменів. І якщо ти не будеш постійно рухатись, постійно вивчати й працювати над собою, то результатів не буде.

Чому я сказав, що треба дуже любити свою роботу? Це потрібно для того, що зараз не така вже й велика зарплата у тренерів, і багато молодих здатних спеціалістів закінчують навчання і йдуть на інші спеціальності. На жаль, ми дуже багато на цьому етапі втрачаємо тренерів, які могли б досягти гарних результатів.

Тому основне — це любити роботу. А результати прийдуть, там вже і категорія вище, і зарплата більша. Але деякий час треба перетерпіти.

— Яка роль тренера для спортсмена? Що входить у його задачі?

Я почав роботу з бази спортивної школи №5. Упродовж 11 років тренерства я там був батьком для своїх дітей. Адже жодний вихідний я не відпочивав. Я їх возив у басейн, возив у ліс, ми смажили картоплю. Літом табором їздили з наметами на Оскол, і вони досі це пам’ятають. Треба жити життям своїх учнів, їхніми інтересами, має бути обов’язковий контакт з батьками.

Тренер має надихати спортсмена, казати, що він здібний, що він може досягти результатів. Він має не ображати своїх спортсменів, підтримувати їх, коли в них не виходить або результат зірвався. Адже часто буває, коли у спортсменів руки опускаються.

Ну і тренер має розуміти, яке у спортсмена життя, які у нього умови проживання, які вдома проблеми. Тут все в комплексі. Не можна так: тренування провів і пішов до себе додому, спортсмен — до себе, і ви більше ніде не перетинаєтесь окрім тренування.

— В яких роках і в яких амплуа Ви були тренером упродовж своєї кар’єри? 

Протягом 15 років я тренував дітей дитячо-юнацької спортивної школи. А потім я зустрівся зі спортсменом-паралімпійцем, який звернувся до мене з проханням, щоб я допоміг йому тренуватися. Мені це було цікаво, адже цей спортсмен був досить дорослого віку, а я займався з дітьми. І я до нього міг застосувати всі свої знання, які в мене на той час були. І так сталося, що цей спортсмен, Олександр Мохир, став багаторазовим чемпіоном Європи, світу, двократним паралімпійським чемпіоном, срібним призером. Йому одному з перших в СРСР надали звання заслуженого майстра спорту СРСР. Це дуже талановита людина. Ми понад 15 років працювали як тренер-спортсмен, поки за віковими показниками він не вийшов зі спорту.

Потім був Василь Ліщинський — це перший спортсмен незалежної України, який став чемпіоном Паралімпійських ігор ще в Атланті. Він став багаторазовим чемпіоном Паралімпійських ігор, чемпіоном світу, Європи, рекордсменом. І багато ще таких спортсменів, з якими я працював і ми досягали результатів.

Майже 19 років я пропрацював головним тренером національної паралімпійської збірної. Тобто, на шести Паралімпійських іграх я готував спортсменів, відповідав за них. І збірна команда з легкої атлетики досягала дуже високих результатів

Ну а потім я вже просто не встигав. Роботи багато, мене обрали президентом Федерації легкої атлетики Донецької області, і мені було вже дуже важко все це тягнути. Тому я зупинився на тренерській підтримці спортсменів, яких я готую, і роботі начальником управління (з питань фізичної культури та спорту Бахмутської міськради, — ред.).

— При слові “тренер” дехто одразу уявляє суворого чоловіка чи жінку, який/яка кричить на своїх вихованців. Чи суворий Ви тренер? Доводиться кричати на спортсменів?

Знаєте, тренувальний процес — це дуже така тонка матерія. Тут не зовсім правильно пестити й казати: “Який ти молодець, нічого страшного”. Тому педагогічна майстерність тренера полягає в тому, щоб знайти оптимальний варіант відносин зі спортсменом. Бувають і емоції, і крики якісь там, особливо коли спортсмен підводить регулярно. Це звичайні такі людські емоції, і нікуди від них не дітися. Але я вже про це говорив, найголовніше — поважати спортсмена. І він це відчуває. Тренер не повинен ображати свого учня, бо тоді в них ніколи не буде ніяких відносин, і тандем не складеться.

Навіть якщо спортсмен не стає чемпіоном чи рекордсменом, він людина перш за все. Для мене це дуже важливий критерій.

— А чи ображаються спортсмени, коли Ви на них гримаєте?

Вони люди, тому, звичайно ж, ображаються. Особливо тоді, коли не зовсім винуваті. Буває таке, що, як говорять, тренер “наїхав” на спортсмена, а причина поганих результатів — у чомусь іншому. Причини ж різні бувають.

— А до самого себе Ви такий самий вимогливий?

До себе я дуже вимогливий. Для мене робота — це 14-15 годин на добу. Це і робота керівника, і робота тренера. І не важливо: вихідні, не вихідні, святкові чи не святкові дні — все одно робота. Через це страждає родина, діти, онуки. Тому що батько та дід не приділяв їм так багато уваги, як своїм спортсменам.

— Як виховати чемпіона?

Ну, по-перше, потрібні знання. По-друге, повинна бути мотивація, перш за все — у спортсмена. Тренер має надихнути на цю мотивацію, надихнути на віру, що спортсмен може досягти результатів. Це ось такі найважливіші фактори. Ну і повинні бути умови для тренувань. І звичайно — це режим. Режим життя: що спортсмен їсть, як він відновлюється. Все це комплексно. Лише так можна досягти хорошого результату.

— Скільки у вас підопічних загалом? Розкажіть про них.

На сьогодні я працюю тільки зі спортсменами-паралімпійцями. В мене їх 4. Це Микола Жабняк, який став срібним призером і посів 4 місце у штовханні ядра. Володимир Пономаренко, який, на жаль, програв на кілька сантиметрів третьому місцю (у штовханні ядра на Паралімпійських іграх 2020, — ред.). Дмитро Ібрагімов, цьому спортсмену багато років. Він багаторазовий чемпіон Європи, рекордсмен світу, срібний призер кількох Чемпіонатів світу. Зараз із ним вирішуємо, буде він далі тренуватися чи ні. Принаймні, в нього є бажання. І Гордова Анна, вона майстер спорту України, багаторазова чемпіонка України. Ще молода спортсменка.

Більше не беру. Багато охочих, але через роботу просто не встигаю.

— Який підхід має бути до спортсмена з інвалідністю? З ним можна бути жорстким тренером?

Знаєте, я до спортсменів-паралімпійців ставлюся як до звичайних людей. З ними немає ніяких “сюсюкань”, є нормальні ділові стосунки, і це правильно, так і має бути. Я думаю, якби  по-іншому було, то ці спортсмени просто відчували б себе не зовсім у своїй тарілці.

— Поговоримо детальніше про Вашу кар’єру як паралімпійського тренера. Ви пам’ятаєте свою першу Паралімпіаду, на якій Ви побували? Що Ви найбільше тоді запам’ятали?

Це була Паралімпіада в Сеулі. Тоді мій підопічний Олександр Мохир став першим паралімпійським чемпіоном з України.

— В ролі паралімпійського тренера Ви об’їздили ледь не весь світ: ігри були у Сеулі, Атланті, Сіднеї, Афінах, Пекіні, Лондоні, Ріо-де-Жанейро й Токіо. Але які Паралімпійські ігри Вам запам’яталися найбільше?

Запам’яталась мені найбільше Паралімпіада в Сіднеї, Австралії. По-перше, це дуже така екзотична країна, дуже красива природа і все решта. І саме проведення змагань, умови проведення, обстановка якась була незвична, “на підйомі” така. Тим паче я був у ролі головного тренера з командою. Ці паралімпійські ігри на все життя запам’яталися. Тоді була австралійська весна. В цей час був дуже сприятливий клімат, хоча там зазвичай дуже спекотно

— Олімпіада-2020 проходила в Токіо. Розкажіть, як японці підійшли до організації. Чи можна сказати, що все було бездоганно, або ж траплялися ексцеси?

Японія ж належить до супердержав. І ми насправді це відчули з перших кроків в аеропорту. Все дуже чітко, дуже добре організовано у зв’язку з коронавірусом. Я знаю, що японці були проти проведення Олімпіади та Паралімпіади, тому вони стільки заходів впровадили. В аеропорту ми тільки близько 4 годин заповнювали різні бланки, здавали аналізи,  чекали на результати, і тільки потім нас випустили в олімпійське селище. Відчувалося, що це дуже культурна нація. Коли ми в автобусах їздили на змагання, японці зупинялися посеред вулиці й махали нам.

А в плані організації самого проживання, харчування, на тренувальних базах — все було настільки чітко і пунктуально. Тому що нам раніше доводилося стикатися з різними ситуаціями: транспорт може запізнитись, інвентаря якогось немає. А тут все було дуже чітко. Ми навіть не відчули того, що вони боялися коронавірусу. Ми відчували, що вони раді нам, хоча може і було не зовсім так.

— А якими були обмеження під час Паралімпіади через COVID-19?

Жили ми в олімпійському селищі, для якого побудували новий житловий квартал. Були спеціальні зупинки, автобуси опечатували, коли ми виїжджали та приїжджали. Щодня рано вранці ми здавали тести на COVID-19, і так було впродовж усіх змагань. Нас занесли у спеціальну електронну базу, і за телефонами відслідковували хто з ким спілкується. В місто нас не випускали, хоч і дуже хотілося подивитись. Це вперше за всі Олімпіади, коли ми не змогли побувати в місті. У цьому  плані все було жорстко.

— Через обмеження спортсмени виступали без глядачів. Наскільки це демотивувало?

Не можна сказати, що це демотивує. Але глядачі, безумовно, впливають не результати. Якщо ви подивитесь змагання спортсменів, ви можете побачити, що інколи спортсмен перед спробою просить глядачів, щоб вони поаплодували йому. А є такі спортсмени, які навпаки просять, щоб була тиша. Але в більшості спортсмени просять, щоб їх підтримали. Тут, на жаль, такого в нас не було.

— Коли Ви їздите за кордон, спілкуєтеся з іншими тренерами? Берете від них, від їхньої методики щось корисне для себе? Що саме?

Скільки років я беру участь у різних закордонних змаганнях, безумовно, в мене є дуже багато товаришів з різних країн. І ми з ними зустрічаємось, радіємо. На жаль, на цій Паралімпіаді ми були обмежені.

Але я все життя вчився і продовжую вчитися. Якась вправа, якась методика, новий рух, новий тренажер. Постійно підглядаю, фотографую все. Це необхідно. Якщо ми не будемо вчитися, не будемо розвиватися, то перспективи ніякої не буде.

— На цьогорічній Олімпіаді ми бачили випадки, коли спортсменів відправляли виступати без їхніх тренерів. Подеколи ці конфлікти бувають досить емоційними. Розкажіть, чому так відбувається. Чому присутність тренера така важлива?

По-перше, немає можливості, щоб кожний тренер супроводжував свого спортсмена. Це дуже великі кошти. Коли я працював головним тренером, у мене була така методика, щоб тренери в однакових напрямках контактували один з одним і ми закріпляли спортсменів за певними тренерами, які можуть підказати, допомогти.

Як було зі спортсменкою, яка звинуватила усіх, що вона не стала чемпіонкою тільки тому, що не було тренера — це емоції. Насправді спортсмен повинен бути готовий виступати в будь-яких умовах.

— А чи міг би Вас, наприклад, під час виступу Миколи Жабняка замінити інший тренер? Якщо так, то як би це могло позначитися на результатах спортсмена?

Ви знаєте, замінити хтось міг би, але, враховуючи специфіку даних спортсменів, там важлива психологія. Тому що, наприклад, Жабняк після першої невдачі, коли посів 4 місце, був у такому стані, що я його десь за тиждень ледь “зібрав докупи”.

Добре, що в нас були виступи наприкінці серпня і 3 вересня. Ми, в принципі, були готові на світовий рекорд і перше місце з метання диску за показниками та підготовкою. Але, по-перше, був невдалий старт, і спортсмен перегорів. А ще був сильний дощ, було слизько. І це не дало можливості реалізувати себе. А потім, на жаль, прийшли на друге місце

— Поговорімо про інший бік спорту. Відомо, що паралімпійські спортсмени за свої перемоги отримують грошові винагороди. Тренерів теж винагороджують. Наприклад, за перемогу Жабняка Ви отримали  281 тис. грн. Що для Вас ці гроші?

На сьогодні я працівник бюджетної сфери. В нас не така й велика зарплата. А якщо говорити про пенсію, то я не знаю скільки ще років я буду працювати, і що на мене далі чекає. Якщо раніше я отримував якісь премії, то міг дозволити собі машину купити, наприклад. Зараз я думаю по-іншому.

Тепер це допомога своїм дітям, і, по-друге, думаєш про старість. Коли в тебе немає бізнесу і ти працюєш і живеш роботою, то настає час про це подумати.

— Ці гроші, які Ви отримали за перемогу підопічного, платять тренеру особисто чи дають на якусь конкретну мету на кшталт “на ремонт у спортивній залі, закупівлю обладнання”?

Оці кошти дають безпосередньо тренеру і спортсмену. А куди він витрачає ці кошти — це вже його справа.

— Ви працюєте начальником Управління з питань фізичної культури та спорту Бахмутської міськради та отримуєте там зарплату. А чи платять Вам ще і як тренеру?

Я працюю наразі зі спортсменами за сумісництвом і отримую за це гроші.

— Наскільки вдається поєднувати роботу у міськраді й тренерство? Чи важко це?

В мене ж специфіка роботи — спорт. Я весь час знаходжусь на спортивній базі. Якщо я проводжу тренування, то це у спеціально відведений час, я все одно знаходжусь на роботі. Подекуди важко, десь доводиться жертвувати особистим часом. Але це така справа, якщо ти взявся, то треба тягнути далі.

— Чи сварите Ви спортсменів, якщо вони не забрали медалі? Чи Ви ображаєтесь на них або відчуваєте, що десь “не підтягнули”?

Сваритись я не сварюсь, бо розумію, що людина є людина зі своїм характером, своєю психологією. Буває дуже шкода, що виходить не те, що планував. І розумієш, що ставиш космічні плани, а реально спортсмен не показує таких результатів — це закономірність. Якщо спортсмен готовий був, і на відповідальних змаганнях зірвався, звісно, шкода. Трішки побурчимо, посваримось трохи та й годі. Але це життя.

— Ну й останнє питання. Коли спортсмени забирають призові місця на змаганнях, що відчуває тренер?

Ви знаєте, це таке складне почуття. Звичайно, це радість. Радість за те, що робота не пішла “коту під хвіст”, що важка праця перетворилася на високий результат. Велике щастя, коли спортсмен посідає перше місце, ти бачиш, як підіймається український прапор і грає гімн України, коли весь стадіон встає, і десятки тисяч людей рукоплещуть. І заради цього хочеться далі працювати, і досягати результатів.