Краматорський фотограф Олександр Пархоменко роками робив знімки у соляних шахтах та на виробничих об’єктах ДП “Артемсіль” у Соледарі. Нині чоловік мешкає у французькому містечку. До річниці відкритого вторгнення він показав європейцям фотовиставку “Соледар. Сіль. Війна”. У ній він поєднав свої світлини з мирного міста з фото захисників Донеччини з 93-ї ОМБр “Холодний Яр” пресофіцерки Ірини Рибакової.
Про виставку, присвячену Соледару, фотохудожник Олександр Пархоменко розповів Вільному радіо.
Експозицію відкрили у французькому містечку Ажен 24 лютого, на річницю повномасштабної війни.
На фото — моменти з життя міста до та після відкритого вторгнення росіян. Це і підземні соляні галереї “Артемсолі”, і українські бійці в повній екіпіровці на території солерудників, і макросвітлини прозорих кристалів солі, й понівечена військова техніка, вищерблені стіни та знищені оселі містян.
Свою частину фотовиставки Олександр Пархоменко зняв на ДП “Артемсіль”, там він робив світлини для рекламної продукції підприємства.
“Місяці три у шахти як на роботу спускався. Потім кілька разів приїжджав на відкриття храму, музею скульптур, на розширену екскурсію з художниками, з братами Славою та Олександром Гутирями. Шахти не змінювалися, як і люди, — як були, так і залишалися привітними, готовими допомогти”, — розповідає Вільному радіо фотограф.
Другу частину експозиції відзняла пресофіцерка 93-ї бригади “Холодний Яр” Ірина Рибакова. Її фотографії захисників Соледара стали дуже відомими під час героїчної оборони міста.
Знайти вільний майданчик для виставки не вийшло, адже всі вони зайняті на багато місяців уперед. Тому фото Соледара розвісили у фойє клубного кінотеатру.
Роботу у соляних шахтах Соледара Олександр Пархоменко згадує з теплотою.
“Я полюбив Сіль та ці фантастичні простори у шахтах. Знімав зі штативом, світлом. Кожний кадр будували, іноді довго, на кадр до зміни уходило. Жив і знімав там насолоду. Так щільно, як я працював, там не працював ніхто”, — згадує фотограф.
І галереї кам’яної солі віддячували.
“Фотографічно це дуже благодатне середовище, та й знімати такий матеріал я вмію. Відсоток гарних кадрів був великий, 80-90%. Чистити техніку доводилося щодня”, — каже чоловік.
А “на хвостах” (тобто наприкінці плівок, вже після того, як відзняв замовлені ракурси) Олександр фотографував кристал солі.
“Макрозйомка — це вже монокристал, який я теж знімав протягом років п’яти. Він на фотографіях один, до речі. Спочатку нешліфований, а потім у різному світлі, найчастіше природному. Я просто виносив його на балкон майстерні, і яка погода була тлом, те й знімав”, — розповідає він.
Виставку в Ажені Олександр Пархоменко бачить як пробну.
“Десь у березні там буде рекламована виставка, ми вже домовилися з мером. Я можу показувати її у Франції, якщо у когось буде бажання її прийняти”, — каже фотограф.
А у травні хочуть показати вже масштабнішу виставку у старовинному соборі містечка Муаракс.
Киянці Ірині Рибаковій 38 років, за фахом вона журналістка, працювала у різних українських виданнях, а також була менеджеркою з комунікацій в антикорупційній організації Transparency International в Україні.
З 2015 року вона волонтерила у добровольчому підрозділі “Карпатська Січ”, а з кінця 2017-го служить у Збройних силах України.
Олександр почав займатись фотографією рівно пів століття тому, 1973-го. За ці роки працював фотографом, лаборантом, фотокореспондентом у різних виданнях та у платформі культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ. Викладав у Київській Школі Фотографії. Олександр — член Національної спілки фотохудожників України, автор персональних виставок.
“Війна вирвала мою сім’ю, разом із кішкою, з рідних місць. Гостинна Франція дала нам притулок, за що ми дуже вдячні країні та людям, новим друзям, яких ми тут зустріли”, — каже фотограф.
Сам він родом зі Спаська-Дальнього Приморського краю, але зв’язки з російською ріднею зійшли нанівець.
“З родичами років 7 як не спілкуюся, мабуть, пішли спільні теми. Хоча є дорогі мені люди, які зберегли здоровий глузд. Знаю точно: перемога буде за нами, вірю в ЗСУ та Залужного”, — каже чоловік.
Соледарська громада опинилась під вогнем російських окупантів однією з перших, ще навесні 2022-го. Вже у квітні внаслідок обстрілів зупинилось ДП “Артемсіль”, яке працювало у Соледарі, забезпечуючи усю країну сіллю та продаючи її на експорт. В середині травня у Соледарі зникла електрика і поступово усі блага цивілізації.
У червні у місті почались випадки мародерства. Усі місяці після початку відкритого вторгнення Росії місцевих закликали евакуюватись у безпечніші регіони, з селищ Соледарської громади людей доводилось вивозити подекуди броньованим спецтранспортом.
Вже наприкінці травня декілька сіл Соледарської ТГ були у “сірій зоні”, і є дані, що людей звідти депортували до Росії. 10 липня росіяни під час нічного обстрілу зруйнували будівлю міської адміністрації.
Влітку Бахмут і Соледар стали називати найімовірнішими напрямками російського наступу. Окупанти захопили територію німецького підприємства Knauf на околиці Соледара. В середині серпня з Соледарської громади місцева влада евакуювала по кількадесят людей на день.
Наприкінці жовтня Донецький напрямок, зокрема Соледар, у Міноборони називали епіцентром бойових дій з окупантами: бійці ЗСУ відбивали там десятки атак на день. За місяць бої з російськими загарбниками вже перемістилися в зону солерудників.
На початку січня російські підрозділи прорвали оборону та значно просунулися у Соледарі, хоча офіційно Міноборони це не визнавало. 6 січня там зникли двоє британських волонтерів під час спроби евакуювати місцевих, пізніше їхні родини визнали їх загиблими.
25 січня речник східного угруповання Збройних Сил України Сергій Череватий заявив, що ЗСУ відступили від Соледара, аби зберегти життя бійців.
Читайте також: