Підтверджені випадки COVID-19 на 02.07.2020:

45 887

В Україні
(1185 померли, 20053 одужали)

571

На підконтрольній Донеччині
(9 померли, 219 одужали)

1194

На непідконтрольній Донеччині
(73 помер, 507 одужали)
*неофіційно, дані бойовиків

СПЕЦТЕМА
image

“Слава Україні” на Донбасі віталися ще за часів Другої світової війни (інтерв’ю)

|
07 Травня 2019

До днів пам’яті Другої світової війни історик та дослідниця національно-визвольного руху Аліна Понипаляк розповіла Вільному радіо про рух українських націоналістів на сході України в 1939-1945 рр, їхню роль в ті часи та “бандерівські” погляди частини місцевих.  Що з історії Донбасу майже стерла радянська пропаганда читайте або слухайте в матеріалі.

 

 

Анна Сердюк: Сьогоднішній запис не із студії, а з музею історії України в Києві. Працюю для вас я, Анна Сердюк і ми поспілкуємося з істориком та дослідницею національно-визвольного руху Аліною Понипаляк.

Я звернулась до вас саме зараз, на початку травня не випадково. Адже 9 травня ми святкуємо День перемоги у 2 Світовій війні і згадуємо події кінця 30- початку 40 років ХХ століття. Ви досліджуєте національно-визвольний рух, тож цікаво розпитати про те, яким він був на Донеччині. Але для початку розкажіть, будь ласка, про те в яких умовах це все розвивалося? Що ми можемо сказати про загальну картину тоді?  

Аліна Понипаляк:  На сам перед, як у всьому Радянському Союзі, там панував комуністичний режим. Але звичайні люди, які опинилися під комуністичною владою (і селяни, і містяни, і робітники, які бачили масштаб репресій 20-30-х років), розуміли, що Друга світова війна, яка розпочалася на той момент у всьому світі, але не торкнулася на той момент ще території Донбасу, не торкнулася ще територій східного регіону,

вони розуміли, що це буде новим шансом. Щоб використати цю подію в майбутньому, як шанс вийти з-під радянського панування.

 

Анна Сердюк: Які можна описати ключові моменти за час Другої світової війни переламні? Зміна статусів цих людей, більше долучились людей, притоки/відтоки по роках?

Аліна Понипаляк: Найбільший пік перебування людей як раз в підпіллі ОУН на Донбасі під час Другої світової війни — це 1942 рік. І взагалі, під час цих подій, близько 3 тисяч людей на Донбасі пройшли через визвольний рух. Це за офіційними документами, за офіційними даними, статистикою. Ми не рахуємо прихильників, які були в кожному селі, в містечку, в селищі. І найважливіше те, що велика кількість людей, які були залучені до визвольного руху ОУН на Донбасі, якраз це були місцеві жителі. Величезне підпілля було в Горлівці. Величезне підпілля було в самому Донецьку. Величезне підпілля, крайовий провід ОУН на південно-східних землях знаходився в місті Дніпропетровську, у Дніпрі. І оцю всю інформацію про чисельність людей ми дізнаємося з архівів ГДА СБУ (галузевий державний архів Служби безпеки України, — ред.), і також з Дніпропетровської області. Якраз є списки тих людей, тої кількості людей, які пройшли через лави організації ОУН на території Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської, Херсонської  областей. На території Криму діяла організація українських націоналістів під час Другої світової війни. І ба більше, навіть на Кубані.

Анна Сердюк: Коли у нас дата старту національно-визвольного руху на східній Україні?

Аліна Понипаляк:  Ми можемо вважати з середини 30-х років. Коли західна Україна в 1939 році приєдналася до СРСР і велику кількість “східняків” відправляють служити на Галичину. І велика кількість місцевих хлопців з Донбасу, які їхали туди, на західну Україну, вони переймалися цими вже ідеями. Червоноармієць приходив з іншою свідомістю. Тому що, борючись проти тих націоналісті, вони дуже часто переймалися тою ідеєю, яка вкладалася в ОУН. Читали газети, читали листівки. Зрозуміло, що свідомість зчесати отою сталінською пропагандою не всім могли. І через це ось такі зародки і паростки ми можемо вважати ще з кінця 30 – початку 40-х років.Також, дуже велика кількість місцевого населення, які їхали туди з метою відбудов або ж щоб міста наповнити новою робітничою силою, там також переймалися цим. Тому що вони не жили у вакуумі, вони спілкувалися з місцевими жителями, їхні діти ходили в українські школи. І коли вони поверталися знову додому, вони вже були іншими людьми.

Оце розповсюдження української свідомості, української ментальності, ми чомусь вважаємо, що є тільки для західної України. Але пардон! Ідеї українського націоналізму якраз зароджують на території східної України. Той самий Дмитро Донцов, який був уродженцем Мелітополя. Той самий Міхновський, який також походив з наддніпрянської України. Український націоналізм на велике переконання моє, ми повинні вчити історію і розуміти, що він іде якраз з території наддніпрянської України. А вже на західній частині України в 1929 році зароджується ОУН через те, що використовуються ці ідеї, які йдуть зі східної України.

 

Анна Сердюк: Хто створив Організацію українських націоналістів на Сході та що ми знаємо про цю людину?

Аліна Понипаляк:  Це був Василь Кук, який очолив організацію українських націоналістів на південних і на східних землях. Він знаходився в місті Дніпрі, з його координації відбувалися різні акції проти нацистської адміністрації потім. І найважливіше: Василь Кук був тим рушієм,  місцеве населення він залучав і скріплював.

Це була людина з простої родини: він був син робітника (батько був робітник на залізниці), мати звичайна селянка. І він, коли з’явився на території східної України, він якомога більше читав прокомуністичної агітаційної літератури. Він хотів зрозуміти чому люди підтримують цей режим. І чому люди записуються в комуністичну партію. І чому це все так відбувається. Адже організація українських націоналістів, а також українська повстанська армія (УПА), вони є якраз тою робітничо-селянською армією. А завжди червоноармійці писали так про себе. Рух ОУН є більш, мені здається, селянським, ніж комуністичний рух на території України.  Василь Кук вважав, що якраз селяни і робітники Донбасу, які бачили ті масштаби репресій, яким були піддані їхні родини (розкуркулені, багато кого посадили, виселили з території України), і ті родичі, які лишились там, вони вже не довіряли тому режиму. Вони хотіли змінити щось. Змінити на те, щоб Україна була незалежною.

 

Анна Сердюк: Що ми можемо сказати про українського націоналіста Донеччини? Який він? Якщо малювати умовний портрет.

Аліна Понипаляк: Це українець, який народився на території Луганської або Донецької області. Це людина, яка розуміла: це моя є земля, я тут народився, тут жили мої батьки, тут жили мої пращури. І ця людина не обов’язково у вишитій сорочці, як ми вважаємо собі, уявляємо. Ця людина з Україною  серці. Це та людина, яка мріяла про те, що його земля не буде ні від кого залежати. Що він на своїй землі буде господарем. Ця людина з українською свідомістю, яка пам’ятає хто він є. Мова — це є складова тої самосвідомості і самоідентичності. Тому що тиск, який був з Москви, він був колосальним. У людей забирали все. У людей забирали ідентичність. Хотіли створити один народ, радянський народ. Що це таке ніхто не розумів.  

Читайте також: Українське життя Донеччини починалося у Бахмуті — історик (інтерв’ю)

Анна Сердюк: За даними істориків, які зараз є, це була одна ідея для всіх? Не було відступів? Або можливо хтось по іншому бачив курс: самостійність або незалежність повна?

Аліна Понипаляк:  Це було дуже просто, тому що на третьому зборі ОУН, який був в 1943 році, це все проговорилося вже детально і чітко. Україна мусить бути самостійна. Незалежно якої ти національності, якщо ти підтримуєш ідею, що Україна має бути самостійна — ти з нами. “Свобода народам! Свобода людині!”. Це одне також з гасел організації українських націоналістів та української повстанської армії. І не секрет, що в лавах ОУН був великий відсоток як росіян, так і вірмен, грузинів, також величезна кількість була єврейського населення. Як на мене, це є прямим свідченням того, що українські націоналісти боролися за незалежність України, але разом з тим зберігали оці демократичні прагнення свободи людини та свободи громадянина. Тому що зараз, під час Другої світової війни, після Другої світової війни, намагалися викривити завжди отой образ українця, який бореться за свою державність. Завжди хотіли намалювати якогось шовініста, який не бачить нічого, крім української ідентичності. Але насправді ці люди боролися за більш демократичні принципи.

Ці люди боролися за свободу вільно говорити, мислити і жити в своїй країні. Мати свою власну державність. Оце була головна мета. Одним із постулатів, і один із гасел ОУН та УПА було “Свобода народам! Свобода людині!”. Також “Не з німцями, не з москалями. Побудуємо свою незалежну країну”. Ну, і головне, вітання в українській повстанській армії, зараз наша українська армія перейняла, це “Слава Україні! Героям слава”.

Читайте також: “Слава Україні” тепер офіційне привітання у військових

Анна Сердюк: Чиї імена ми точно маємо знати, як героїв того часу і чому?

Аліна Понипаляк: Таких героїв, а особливо на території Донбасу є величезна кількість. І якщо ми візьмемо ті ж самі архівні документи і дослідимо долю конкретної людини, то це вражаюча статистика і вражаючі долі. Наприклад, дівчина під псевдо “Марія”, ми навіть не знаємо її точного імені. В 1942 році її будинок в Сталіно (Донецьку), як конспіративну квартиру, було оточено гестапівцями. І для того, щоб не датися їм живою, вона змушена була вкоротити собі віку. Зробила вона це вкрай брутальним методом: вона знаходилася в закритій кімнаті, в яку вже стукали, вона перерізала собі вени, і стікла кров’ю. Таких історій ми знаємо дуже багато. Молоді люди намагалися вкоротити собі життя, намагалися стріляти в себе. І це вражає. Тому що ціна свободи — це завжди ціна людського життя. Ми повинні це розуміти. І те, що ми зараз з вами маємо, власна свобода і незалежність, це також ціна тих поколінь, які віддали своє життя задля цієї свободи.  

Анна Сердюк: Чого досягнув визвольний рух на Донеччині в часи війни?

Аліна Понипаляк: Багато чого. Досягнули українських шкіл, також відкриваються українські читальні, українські театри. Відкривається український допомоговий комітет. Люди починають більш-менш вільно ставитися до всього українського. Під час сталінського режиму, якщо ти відкрито казав, що ти є українець — ти вже дорівнювався до того, що ти є ворогом народу. На тебе треба дивитись через такий собі об’єктив ворога, бо говорити, що ти належиш до якоїсь національності чи якоїсь спільноти — це було небезпечно в ті часи.

Анна Сердюк: Наскільки вагома їхня роль у війні ?

Аліна Понипаляк: Відбувалися атентати (точкові вбивства високопоставлених чиновників, – ред.) на території східної України, також відбувалися повномасштабні акції проти німецьких каральних органів, визволялося просте цивільне населення з гестапо, робилися всілякі аусвайси — підробні документи, аби була можливість переїхати з однієї області в іншу. Також моменти із визволенням молодих людей, яких намагалися відправляти в Німеччину. Не дозволяли, щоб молодь активно вивозили з території Донбасу. Інформували населення. Нацистська пропаганда також добре діяла на території Донбасу і розповідали, що там якраз в Німеччині можна буде собі гарно жити, і будуть гарні господарі, ось їдьте працювати. А якраз ОУН-інівці розповсюджували листівки/брошури, і ходили розповідали, що цього не варто робити. Найефективніша в ті часи були “шептана пропаганда”. Коли ти розповідав своїм товаришам, твій товариш розповість своїм товаришам. Німці це швидко зрозуміли і якраз через це за ними починають активно полювати. Купа є документів. Я нещодавно працювала в Бундес архіві в Берліні (федеральний архів Німеччини, – ред.), а також в Мілітарі архів в Фрайбурзі (архів вермахту, – ред.), і я знаходила документи по Україні. Якраз про те, що на території Донбасу цих “українських бандитів” затримували. Цікаво, що і в радянських документах зустрічається це слово “бандит”, що в нацистських документах. Якраз оці намагання змаргіналізувати цей рух.  

 

Анна Сердюк: Націоналіста з Донбасу того часу зараз би назвали “бандерівцем”?

Аліна Понипаляк: Авжеж він був “бандерівцем”, хоча Степан Бандера не має ніякого відношення до якихось там повномасштабних акцій чи якоїсь великої боротьби. Це радше людина, яка є ідеологом ОУН та УПА. Але націоналіста з Донбасу, і так само націоналіста з півдня України під час Другої світової війни могли б назвати “бандерівцем”. Бо якраз ідеї, які були закладені Степаном Бандерою, вони жили.

Анна Сердюк: Чому так вийшло, що мешканці сходу відхрестилися від цієї частини своєї історії? Можливо було якесь систематичне нав’язування? Тому що саме сьогодні на сході можна почути, що “там, на заході, бандерівці”.

Аліна Понипаляк: Над цим працювала дуже потужна радянська агітаційна машина. І з цим рухом, особливо на сході, працювали величезні сили після того, як радянська армія почала просуватися на територію України. Ті люди, які входили до ОУН, їх починають арештовувати, їх починають привселюдно знищувати, повішення є фотографії навіть. І знову таки перекручування інформації. “Це є не місцеві -, казали тогочасні НКВД-сти. – Це пришлі”. Хоча насправді всі розуміли: наприклад, той хлопець з Краснодону, і ось він знаходився в Донецьку в цей момент, і він боровся за незалежність України.

Розумієте, що зараз, що тоді – була інформаційна війна. І ось в цій інформаційній війні українська ідея на сході України програла. Ми мусимо це визнати.

Через оцей брак і вакуум інформації, якраз в світогляді тогочасних людей. І на сьогодні ми бачимо це уявлення, що бандерівці – це було тільки на заході. А виявляється, що бандерівці були і на сході України. Виявляється, рух ОУН діяв по всій території України. І ба більше, він мав велику прихильність у місцевого населення. На жаль, оці білі плями в історії ми мусимо зараз відкривати. Адже ми, українці, маємо дуже коротку пам’ять.

Анна Сердюк: Можемо сказати, що на заході ОУН-УПА були зі зброєю, а на сході із книжкою та листівкою?

Аліна Понипаляк: Ми можемо сказати так: вони були з книжкою, листівкою, але ще і зі зброєю в кишені обов’язково. Тому що війна, в умовах війни зброю було доволі легко знайти. Там була регулярна армія, а тут були вже такі партизанські бої в місті. Це складніше. Бо якщо УПА діяли ще до 60-х років, то рух опору на території Донеччини, Луганщини, на території півдня України, ми можемо говорити, що він завершився ще під час Другої світової війни. До 1945 року він вже фактично був зруйнований. Подекуди існують історії, що деякі ОУН-івці намагалися під час радянської окупації далі діяти, і щось робити. Але їх сприймали як місцевих якихось вар’ятів, і намагалися ізолювати цих людей, ловити, знищувати, вбивати…  

Анна Сердюк: Які документальні свідчення про ОУН-УПА на сході збереглися до сьогодні?

Аліна Понипаляк: На жаль, мені дуже боляче про це говорити, адже я знаю, що в Донецьку в архіві СБУ були, і я вже не вірю, що зараз є, ці документи з переліком тих місцевих повстанців, які входили до лав українських націоналістів. А також були справи тих людей, які були якраз уже радянською системою схоплені в полон. Це були величезні томи. Я вважаю, що їх зараз уже напевно немає там. Ну, а також нам пощастило, що в Дніпрі, який був крайовим проводом ОУН на сході і півдні України, в архіві СБУ зберігається величезна кількість документів. І я, як історик, також довіряю ще усним свідченням очевидців. Я знаю, що також в Донецьку мешкав один ветеран, який був в лавах ОУН. Він активно розповідав про свою діяльність під час Другої світової війни та що вони робили. Наразі доля цього чоловіка не відома, як він пережив окупацію.

Анна Сердюк: Тобто в Київ не перевозили частину документів?

Аліна Понипаляк: Над цим зараз працює, наскільки я знаю, архів СБУ. Адже після цих дій брутальних з 2014 року, головна мета зараз — зібрати всі-всі архіви в одному місці і над цим працюють.

Анна Сердюк: Як вважаєте, як так вийшло, що зі школи ми часто пам’ятаємо ОУН-УПА виключно рухом західної України та зовсім  мало знаємо про нього на сході країни?

Аліна Понипаляк: На жаль, це теж проблема нашої середньої і вищої освіти. Мало хто чув про це навіть в університетах. Проблема в тому, що ми самі погано знаємо свою історію, і ми повинні її зараз вивчати. Просто читати і шукати, замислюватися ким ми є. Зараз створено багато наших досліджень, і величезна кількість книжок вийшла під час нашої незалежності. Ми можемо і повинні самі цим цікавитися. Що стосується вчителів і шкільної освіти, є така тенденція, що вчителі, які були виховані в Радянському союзі, вони не хочуть акцентувати на цьому увагу, або ж самі не вірять що це було.

Анна Сердюк: Чи є серед героїв України хтось з учасників визвольного руху з Донеччини?

Аліна Понипаляк: Таких людей немає, і це не дуже добре. По-перше, такої пропозиції чи петиції не було, а по-друге, люди, які брали в цьому участь, їх уже немає в живих зараз. Як ми знаємо, статус Герой України надається тільки живим. Ми знаємо того ж Василя Симчича, який є ветераном УПА, і тільки в цьому році йому було надано статус Героя України. І це вже також є показником лояльності держави.

Анна Сердюк: Якісь знаки вшанування таким людям є?

Аліна Понипаляк: На території Донбасу і півдня України я знаю що немає. Це проблема політики пам’яті нашої. Над якою ми повинні працювати. І ми всі, українці, маємо працювати над цією політикою пам’яті, тому що дійсно — це імена, які варто зберегти не тільки в назвах вулиць, а й нагадуваннями.

Анна Сердюк: А назви вулиць є?

Аліна Понипаляк: На скільки я знаю так, ініціюють. І, якщо ми візьмемо південь України, наприклад, то тут це активно підтримують.

Анна Сердюк: Скільки років може знадобитися для відновлення втраченого?

Аліна Понипаляк: Я розумію про що ви, ті документи, які знаходяться в Донецьку. Знаю, що частина мала копії, і частина збереглися у нас в ГДА СБУ. Але той масив документів, які ми вже навряд колись побачимо, вони або знищені місцевими окупантами там, і їх “владою”, або ж вивезені в Москву, або спалені. Знищені. Але я вірю в те, що в майбутньому, коли Донецьк і Луганськ вийдуть з окупації, спільними силами ми все відновимо, аби ці події не залишилися білою плямою в історії.

Анна Сердюк:  Дякую за розмову.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: