Коли лунає тривога, вони не ховаються в укриття, а вирушають на місце удару. За 8 кілометрів до лінії фронту костянтинівські вогнеборці продовжують щодня виїжджати на обстріли та пожежі. Попри постійну небезпеку вони розбирають завали й допомагають постраждалим.
П’ятеро рятувальників розповіли Вільному Радіо про свої найважчі виклики та про те, що допомагає їм зберігати спокій в умовах війни.
Євген Солнцев — рятувальник 41-ї Державної пожежно-рятувальної частини. У Костянтинівці він працює з 2014 року. Про цю професію мріяв ще зі шкільних років, хоча й уявити не міг, що колись працюватиме під обстрілами.
“Найнебезпечніше зараз — це “прильот” повторки (повторного удару, — ред.). Не так давно була пожежа на [вулиці] Громова. Там стався обстріл, 40 частина вже працювала, і ми приїхали на допомогу. Коли ми вночі діставали людину з-під завалів, поряд почали лягати “Смерчі” (ракети з РСЗВ, — ред.). Ми були в руїнах, лунають вибухи, а плити будинку ходуном ходять. Я ліг зверху на постраждалого. Він кричить: “Ноги, ноги!”, а я йому: “Терпи”, хоча самому страшно теж”, — згадує Євген Солнцев.
Робота вогнеборця тяжка й виснажлива, зізнається Євген. Біль у спині та м’язах може триматися по кілька днів, тож після зміни буквально доводиться змушувати себе встати. Втім, запевняє чоловік, фізичні труднощі його не лякають. Страшнішим для нього є те, що залишилось у спогадах.
“Найбільше відбився у пам’яті обстріл “Хитрого” ринку — ця картина досі стоїть перед очима: загиблі, поранені, кров, усе горить. Йдеш, гасиш полум’я, бачиш — два тіла лежать, горять. Їх також полив — і йдеш далі”, — розповідає Євген.
Притупити болючі спогади поки що допомагає втома, додає він. А після перемоги чоловік мріє про спокійний відпочинок у лісі.
У березні 2025 року за мужність та самовідданість під час служби рятувальник отримав відомчу відзнаку від міністра внутрішніх справ.
Такою ж нагородою відзначили й колегу Євгена — командира відділення 41-ї Державної пожежно-рятувальної частини Дениса Суханова, який має 15-річний стаж у ДСНС. Крім того, за самовіддану роботу під час ліквідації наслідків обстрілу “Хитрого” ринку головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський вручив вогнеборцю нагороду “За особливу службу III ступеня”.
“Ми одразу не виїжджаємо на обстріл, але цього разу — через те, що це було людне місто, ринок — поїхали. Це було вперше в моєму житті, коли я побачив такі масові жертви. Там ще був небезпечний момент, бо була інформація, що в одній з машин лежала міна, і я дуже хвилювався за особовий склад. На цю машину ми всі сили й кинули”, — згадує Денис Суханов.
Інший випадок, який закарбувався в пам’яті рятувальника, — масований обстріл Костянтинівки 12 березня 2025 року. Тоді в різних частинах міста одночасно спалахнули чотири пожежі.
“Орієнтовно прилетіло від 10 до 15 КАБів у райони Гора, Сантуринівка та на вулицю Громова. Ми тоді гасили пожежу на Громова, і якраз стався повторний “прильот”. КАБ влучив у дах дев’ятиповерхівки — загорілися квартири на третьому та п’ятому поверхах. Потім вогонь поширився до восьмого-дев’ятого поверхів. А на найвищому поверсі був заблокований чоловік. Він ризикував загинути не від полум’я, а від температури — бетонні плити розжарились, і утворився ефект, як у мікрохвильовці. Піднятися по під’їзду ми не могли — сходи були зруйновані, тож спускали його по автодрабині. Найважче в таких випадках — не спустити, а переконати людину залізти на драбину. Бо люди дуже бояться висоти”, — ділиться Денис.
Розбираючи руїни розтрощеного будинку, рятувальники потрапили під повторний обстріл і самі опинилися під завалами. Тож колегам довелося допомагати ще й їм. Щоб знайти постраждалих, рятувальникам довелося оголосити “хвилину тиші”. Це момент, коли всі припиняють будь-який рух і глушать техніку, намагаючись почути звуки з-під завалів.
Одну з жительок будинку притисло меблями, які впали на неї під час вибуху. Денис пригадує, як із колегою допомагав їй.
“Диван відкинуло так, що він затиснув жінці ноги. Їй дуже пощастило, що вона вижила і що в неї було повітря. Вона залишалася на дивані, зверху на неї впав сервант зі склом, дзеркалом, посудом, а також плита й уламки бетону. Але попри шок, коли ми звільнили їй одну руку, вона сама почала розгрібати завали та відкопувати себе”, — згадує рятувальник.
“Всі виїзди зараз важкі”, — підсумовує Денис. Повертаючись додому, він, як і його колеги, намагається не думати про роботу, аби пережите поступово вивітрювалося з пам’яті.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців. Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети. Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!Приєднуйтесь до спільноти вотчдогів розвитку Донеччини
З 2015 року в лавах ДСНС служить Ярослав Зайцев, командир 41-ї Державної пожежно-рятувальної частини в Костянтинівці. Своє “бойове хрещення” він пройшов у 2022 році під час російської атаки на супермаркет “Сім’я” та житлову багатоповерхівку.
Зараз, каже Ярослав, особливо складно працювати в селах Костянтинівської громади — до деяких із них рятувальники вже навіть не виїжджають через надмірні ризики.
У самій Костянтинівці можливість працювати ще є, але найважче гасити пожежі на правій стороні міста — там немає води, тому не працюють гідранти.
“В ці райони завжди виїжджає цистерна з водою. У місті є ще команда цивільних пожежників, у яких є водовози, що допомагають. Бо буває, що гасити пожежу треба весь день без зупинки, як, наприклад, коли горів виконком. Однієї заправки машини водою ніколи не вистачає для ліквідації однієї пожежі”, — зазначає Ярослав Зайцев.
На місце події нерідко доводиться виїжджати одразу після обстрілів, хоча регламент забороняє рятувальникам це робити.
“Коли є загроза життю людей, ми їдемо. Вибору немає. Це, звісно, ризик для нашого розрахунку. З повторними обстрілами ми маємо можливість боротися. Є система сповіщення, і нам по рації дають команду: “Відхід”. Якщо часу мало, ми навіть кидаємо все і від’їжджаємо. Навіть коли ми на драбині — в нас є 1-2 хвилини після команди “відхід”, щоб або зняти людину і злізти, або злізти самому і швидко сховатися”, — розповідає Ярослав Зайцев.
Він зазначає, що бувають випадки, коли окупанти цілеспрямовано атакують рятувальників.
“Нещодавно двоє хлопців з нашого караулу повезли воду на Сантуринівку (район Костянтинівки, — ред.), і там їх атакували дрони. Перший удар був по машині, щоб зупинити її, а другий — осколковий, щоб добити. Люди в порядку, один вже працює, а другий ще лікується. У нього сильні опіки обличчя та очей”, — ділиться вогнеборець.
Як мешканець Костянтинівки, Ярослав із сумом спостерігає за руйнуванням рідного міста.
“Зараз у місті легше перерахувати місця, куди не “прилітало”, ніж ті, де було влучання. Нещодавно чоловік розповідав, що бачив, як гарячий осколок залетів через вікно, а через 10 хвилин будинку вже не було. Він навіть не встиг нічого зрозуміти. Боляче дивитися на це. У місті не залишилось жодного освітнього закладу, жодного торговельного центру — місто вимерло, і це страшно”, — зізнається Ярослав Зайцев.
27-річний Євген Пітенко, який служить начальником караулу 40-ї державної пожежно-рятувальної частини у Костянтинівці, з дитинства хотів стати рятувальником. І 10 років тому здійснив цю мрію.
Євген відповідає за протипожежне постачання в районі відповідальності його підрозділу.
“Якщо десь треба відремонтувати гідрант, і ми маємо можливість брати воду звідти — це я ініціюю, щоб водоканал провів ці роботи. А коли немає можливості підключитися — завжди є ставки та річки. Питну воду для гасіння пожежі ми не використовуємо. Наприклад, ми приїжджали гасити пожежу на Сантуринівку, і місцеві підходили та просили набрати води з машини. Ми дозволяли, але попереджали, щоб не пили — тільки полити помідори або покупатися. Хоча для купання цю воду треба скип’ятити”, — пояснює начальник караулу.
Робота підрозділу охоплює не лише Костянтинівку, а й навколишні села. Особливо небезпечними є виїзди до населених пунктів, розташованих за кілька кілометрів від лінії фронту. Так, нещодавно команда Євгена працювала в селах Стінки, Предтечине та Новодмитрівка — від охопленого війною Часового Яру їх відділяють лише 3-5 кілометрів.
“Наприклад, не так давно російський дрон влучив у гуманітарну машину Червоного Хреста — це ми виїжджали та гасили її”, — ділиться вогнеборець.
Попри те, що обстріли Костянтинівки не вщухають, рятувальники виїжджають на виклики цілодобово.
“Люди, буває, зляться, мовляв: “Чого ви так довго їхали?” Але вони не розуміють, що ми були в іншій частині міста і щойно закінчили з ліквідацією наслідків попереднього обстрілу — одразу ж поїхали на інший. А буває, що триває артобстріл, і тоді ми з одного обстрілу їдемо у частину, бо це загроза особовому складу. Ми чекаємо закінчення обстрілу, і потім їдемо на ліквідацію наслідків інших обстрілів”, — пояснює Євген Пітенко.
Старший рятувальник караулу 41-ї Державної пожежно-рятувальної частини Олександр Фісенко був одним із тих, хто виїхав гасити полум’я після першої російського удару по Костянтинівці на початку відкритої війни.
“Це був початок 2022 року, й ударили по місцевому військкомату. Тоді це було дуже несподівано та незрозуміло — обстріл, горіли автівки. Ми тоді ще не мали такого досвіду, і сталося так, що в одній з машин вибухнув балон, і одному зі співробітників ДСНС шматком машини перебило ногу. Ще всі отримали свої перші контузії, але ніякого лікарняного не було. Просто полежали, “поплавали у хмарах”, підвелися та почали гасити”, — пригадує Олександр Фісенко.
Відпочивають рятувальники після таких подій за звичайним графіком — 3 доби, а потім знову вирушають на добову робочу зміну. Олександр каже, що навіть в умовах обстрілів та важких ліквідацій такого відпочинку вистачає “з головою”.
“Загалом до обстрілів ми вже звикли, але страшно працювати в місті через повторні обстріли та удари дронами. Доводиться завжди “слухати небо”, — говорить Олександр Фісенко.
Попри обстріли, багато місцевих і досі не хочуть виїжджати з Костянтинівки й наражають себе на небезпеку, зазначає вогнеборець.
“Після руйнування десь 50% жителів будинку евакуюються, а 50% забивають вікна та живуть далі. Я розумію, що їм нема куди їхати, але якщо хтось є з рідних — краще б їхали. Найважче завжди приїжджати на виклик на знайому адресу, де живуть родичі, друзі, куми та знайомі. У мене був досвід, коли я виїжджав до батька моєї дружини, якого вбило током у підвалі”, — розповідає рятувальник.
Близькі Олександра, хоч і хвилюються, все ж із розумінням ставляться до його роботи в прифронтовій зоні. Головне правило, якого він дотримується, — завжди залишатися на зв’язку з близькими, навіть під час виїздів на завдання.
Раніше Вільне Радіо досліджувало успіхи, виклики та перспективи розмінування сільгоспполів Донеччини. Про це ми поговорили з фермером, сапером ДСНС та посадовицею ДонОВА.