Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо сержанта Олександра Тишкула — військового 95 окремої десантно-штурмової бригади. Чоловік двічі ставав на захист держави та найбільше мріяв про те, щоб його донька жила у мирній країні.
Історією життя захисника поділилася його дружина Вікторія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 13 січня 1986 року в селищі Вороновиця на Вінниччині. Виріс у великій родині, мав брата й сестру. Був найстаршим серед дітей, тому змалку відчував відповідальність за близьких і звик допомагати молодшим.
Навчався Олександр у Вороновицькій загальноосвітній школі №2, а згодом вступив до професійного училища №14, де здобув кілька робітничих спеціальностей.
“Саша був прямолінійним, чесним і справедливим. Не терпів брехні, завжди говорив те, що думає, але водночас мав добре серце. Допомагав іншим, не ховався ні від роботи, ні від труднощів. Був таким чоловіком, якому можна довіритися”, — згадує дружина Вікторія.
Після навчання Олександр влаштувався фасадником у Вінниці: займався утепленням та оздобленням будинків. Саме тоді він і познайомився з майбутньою дружиною Вікторією, тоді ще студенткою. Їхнє знайомство сталося випадково.
“Я просто одного разу помахала йому рукою. А потім він мені написав. Із такого маленького жесту почалося наше щастя”, — згадує жінка.
Спершу вони зустрічалися у Вінниці, гуляли містом, проводили разом вільний час. Згодом Олександр запропонував коханій переїхати до нього у Вороновицю. Разом подружжя прожило 14 років. У них народилася донька Діана, яка стала центром світу Олександра.
“Вони з донечкою були ніби одним цілим. Коли вона народилася, він від неї не відходив. Це була його вимріяна дитина. Він нею жив. Для нього найважливішою була дитина. Він завжди думав про неї більше, ніж про себе”, — розповідає дружина.
Родина любила проводити час разом: їздили на природу, збиралися з друзями, відпочивали біля води.
Олександр проходив строкову службу, тому у 2015 році його мобілізували. Після завершення служби чоловік повернувся додому.
Останніми роками він працював із бетоном — виготовляв декоративні фігури та вироби для подвір’їв. Йому подобалося створювати щось власноруч і бачити результат своєї праці.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, чоловік не чекав повістки й наступного ж дня став до лав Збройних сил України.
“Він сказав, що має йти захищати Україну. Для нього це навіть не обговорювалося. Просто знав, що мусить”, — згадує дружина.
Спочатку Олександр служив у частині у Вороновиці, а наприкінці січня 2025-го його перевели до 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
Востаннє Вікторія спілкувалася з чоловіком 23 лютого 2025 року, а потім зв’язок із ним обірвався. Невдовзі родина отримала сповіщення, що військовий вважається зниклим безвісти.
“Я чекала щодня. Не вірила в найгірше. Думала: ось зараз подзвонить, ось зараз напише. Якщо чесно, то сподіваюсь і зараз, що він ще напише, що, можливо, сталася помилка”, — ділиться Вікторія.
Вісім місяців родина провела у невіданні, а згодом їм повідомили, що Олександр загинув 2 березня 2025 року поблизу населеного пункту Мала Локня Суджанського району Курської області під час виконання бойового завдання.
Щоб підтвердити особу, проводили ДНК-експертизи.
“Коли прийшло страшне сповіщення, я не змогла одразу повірити. Була одна експертиза, потім ще одна. Це були місяці болю і невідомості.Після підтвердження збігу ДНК ми змогли поховати нашого Сашка. Ми змогли провести його в останню путь… Але змиритися з цим неможливо”, — каже дружина.
Олександру було 39 років.
У захисника залишилися дружина, донька, батьки, сестра та рідні.
“Кажуть, що фасадники будують на віки. Мій чоловік побудував для нас світ вірності та любові, в якому я залишаюся йому вірною назавжди. Він пішов захищати нас, але той мій помах руки і його посмішка у відповідь — це те, що назавжди в моєму серці. Світла пам’ять моєму рідному…” — говорить Вікторія.
Рідні Олександра ініціювали петицію до президента України з проханням надати йому звання Героя України. Підтримати ініціативу можна, підписавши петицію за посиланням.