Через відкриту збройну агресію Росії, люди з різних міст України вимушені залишати своє звичне комфортне життя. Залишатися на значній території України небезпечно, тож прямуючи подалі від війни, цілі сім’ї переїжджають. Та безслідно це не проходить. Про це говоримо з психологом.
Про страхи та проблеми, з якими стикаються вимушені переселенці, Вільному радіо розповіла практичний психолог та психотерапевт з Тернополя, яка працює з переселенцями — Ліна Горбунова.
З якими проблемами зіштовхуються вимушено переміщені люди?
З переселенцями я працюю з перших днів війни, тобто з перших хвиль переселень. Найперше, за що люди бояться, — це за власне життя.
Це найбільший страх для кожної людини — страх смерті. І тут він дуже активний в усіх, з ким я працювала. Саме він гнав куди-небудь, аби подалі від того пекла, в якому знаходились люди.
Зараз з початку війни вже минуло понад 2 місяці. В людей почали активуватися наслідки тієї гострої психологічної травми, яка відбулася напочатку. Коли люди чули вибухи, коли руйнувалися їхні будинки, коли вони втрачали рідних. Ця гостра фаза минула, і зараз починається така активна фаза розуміння і усвідомлення того, що з ними відбулося.
Дехто в такі моменти зневірюється, дехто не знає, як йому далі жити, дехто в розпачі, а хтось у відчаї. Як раз з цим ми зараз і працюємо.
А чи є у людей страх перед невідомістю?
Цей страх також притаманний людям і часом трапляється. Та в моїй практиці і на моєму досвіді він залишається трішки менше вираженим.
Частіше люди, у яких не має проблем з психікою, адаптовуються. Вони розуміють що, якщо вони живі, то зможуть і на іншому місці відбудуватися, знайти роботу. Тобто вони розуміють — головне, що збереглося життя.
А люди у яких були психологічні проблеми, або травматичний досвід до цього, — то цим людям звісно важче. Вони справді не знають за що хапатись.
І якщо зараз вже трохи налагоджена робота з переселенцями, вже є номери телефонів, вони можуть прийти в конкретні служби тощо. То на самому початку війни це вводило навіть у паніку. Люди не розуміли куди бігти та до кого звертатися.
Як ці проблеми відбиваються на побуті людей?
Навіть у тому, щоб ухвалити рішення в яке місто переїжджати. Або, як приклад, людей евакуюють в якесь місто, а по приїзду вони просто не можуть вирішити: залишатися їм у цьому місті чи шукати якесь інше місто, чи взагалі може їхати за кордон. Тобто у людей всередині відбувається свого роду сумбур.
Спочатку ми приходимо до внутрішнього спокою, наскільки це зараз можливо. Потім психологічними практиками ми допомагаємо вирішити переселенцям, що робити далі. Наприклад, людина починає шукати плюси та мінуси цього переїзду. Чого це їх позбавить та що це їм дасть натомість. Тоді людям стає трохи легше прийняти рішення.
Ви працюєте тільки з дорослими чи з дітьми також?
Я працюю з підлітками та дорослими. Якщо я беру неповнолітніх, то я завжди прошу і батьків проходити психотерапевтичний, психологічний процес. Бо я розумію що є проблема в сім’ї, і надавати допомогу тільки дитині, при цьому не надаючи її батькам — не дасть того результату, якого ми хочемо досягти.
Як відрізняються психологічні проблеми переселенців підлітків від дорослих?
Дуже часто саме в підлітків спостерігається замикання. Це замикання в собі, не бажання взагалі нічого говорити, ні з ким спілкуватись.
Дорослі навпаки хочуть все проговорити, хочуть вилити все, що пережили. Їм кортить з різних сторін розповісти про те, що відбувалося.
Як ви з цим боретесь?
Є певні психологічні “трюки”, скажемо так, коли ми даємо можливість і помовчати. Ми мовчимо разом із ними певний період, після чого помаленьку відкритими запитаннями пробуємо навести контакт.
Наразі нам це вдається. Буває звісно і таке що не одразу, не з першої консультації людина йде на контакт. У будь-якому психотерапевтичному спілкуванні дуже важливо щоб людина почала довіряти психологу, який з ним працює.
Скільки часу може піти на те, щоб людина вам довірилась?
В більшості це 1-3 консультації, і ми розуміємо чи можемо ми далі працювати, чи ні. Але, в більшості випадків, вже є той контакт у якому певну частинку роботи ми можемо пропрацювати.
Є вже люди, які більше не потребують консультацій?
Так. Кризове консультування, воно надається без терапевтичної глибини. Тобто ми не чіпаємо попередній травматичний досвід, намагаємось взагалі не заглиблюватися у минуле.
Ми намагаємось надати можливість прожити цю стресову ситуацію, яка виникла. Переважно це 3-5 консультацій на стабілізацію, а далі людина вже вирішує, чи хоче вона продовжити консультації і пропрацювати ще щось.
Було багато, особливо на початку війни, що на першій консультації ти бачиш людину вперше і востаннє в житті. Тобто ти допоміг знайти ниточку, за яку можна було вхопитися, і людина вже з цією ниточкою переїжджає, або далі кудись їде.
Що ви можете порадити людям, які не наважуються звернутися за психологічною допомогою?
Перш за все — не бійтеся, психологи такі ж самі люди, як і ви. Вони теж розуміють і переживають неймовірно великий спектр емоцій.
Добре ділити щастя, і добре ділити горе. Бо щастя — примножується, коли нас багато, а горе — ділиться і стає менше. Тому треба звертатись до психологів. Ми ті, хто вислухає, хто не осудить, ті хто з усіх сил буде намагатися допомогти.
Читайте також: