“Буду захищати своє, буду чинити опір”: розповідь ветерана, який воював в Афганістані за СРСР і на Донбасі ㅡ за Україну
Валерій Павлович Козярський ㅡ випускник Вищої школи КДБ СРСР. Під час війни в Афганістані керував розвідгрупою прикордонників. Під час війни на Донбасі у 2014 році у складі “Альфи” СБУ захищав Україну. Про Афганістан, Донбас та те, як лінія фронту сучасної російсько-української війни розділила колишніх побратимів
Ви пам’ятаєте той день, коли дізнались, що відправляєтесь в Афганістан? Як дізнались про це, як відреагували?
Звісно, я добре пам’ятаю ті події і спробую їх відтворити.
Я ㅡ випускник вищої школи КДБ. В 1978 році закінчив Вищу Краснознаменну школу КДБ імені Дзержинського і потрапив на службу в розвідпідрозділ прикордонних військ. Оскільки я був спеціалістом зі знанням китайської мови, то потрапив на службу на китайський кордон.
Під час навчання у нас були різні напрямки ㅡ вивчали китайську, арабську, мови різних країн та народів. Були люди, які вивчали дарі, урду ㅡ ці мови були поширені в Афганістані.
Ми підтримували дружні стосунки, і через це я знав, що в Афганістані дуже непроста ситуація. Події відбувались дуже динамічно ㅡ один переворот за другим, у країні почалась громадянська війна.
25 грудня 1979 року стався черговий переворот, і наші підрозділи ступили на територію Афганістану. Пізніше захопили палац Аміна в Кабулі. Там брали участь наші хлопці. Тоді загинув мій друг і одногрупник, він був у складі групи, яка штурмувала палац. Тому я добре пам’ятаю ці події, хоча сам тоді займайся дещо іншими справами.
Їхати в Афганістан погодились одразу
З кожним місяцем події в Афганістані ставали більш знаковими, і це позначалось, як я розумію, на охороні державного кордону між СРСР і Афганістаном. Тому, коли КДБ задіяли прикордонні війська, для мене це не було несподіванкою. Я був в Афганістані двічі: з 1979 до 1980 року та з 1982 до 1983. Загалом прослужив там трохи більш ніж 3 роки.
Коли мені як офіцеру запропонували поїхати в Республіку Афганістан, я ухвалив позитивне рішення. Ці питання вирішувались добровільно, нікого не примушували.
Ми ㅡ молоді офіцери, повні енергії та ентузіазму, одразу погодились. Близько тижня ми проходили медичну перевірку, а потім ㅡ відправились в Афганістан і приступили до виконання бойових завдань. Як офіцери-розвідники працювали в районі Ваханського коридору, де проходила межа Радянського Союзу, Китаю та Афганістану.
Умови служби були суворими. Але було й багато цікавого, що розбурхувало молоду уяву офіцера. Дуже специфічний район, дуже своєрідна культура. Пам’ятаю, що наші бойові точки базувались у фортецях, які свого часу побудували солдати Олександра Македонського. Побудовані із каменю, дуже добре збереглись.
“Не було відбою від добровольців”
Коли формували нашу мотоманеврену групу, то дуже багато солдат строкової служби підходили до мене і просили взяти їх в розвідпідрозділ. Хоч там дуже важко, дуже небезпечно, та, з іншого боку, найцікавіше.
Щоби хтось відмовлявся чи не хотів їхати ㅡ я такого не пам’ятаю. Були лише 2 офіцери, які написали рапорти, що не можуть через сімейні обставини виконувати, як тоді казали, інтернаціональний обов’язок на території Демократичної Республіки Афганістан.
Навпаки, приходили до мене ображені й питали: чому мене не беруть, чому беруть цього, я ж так добре служу. Відбою від добровольців не було. Було багато хлопців з України, з Курської області, були з Таджикистану.
Є якась історія, яку хотілось чи навпаки, не хотілось би згадувати через стільки років?
Історій і всеможливих військових пригод було доволі багато. Хоча мені ніколи в голову не приходило, що на мою долю випаде участь в бойових діях.
Я ㅡ син офіцера, мій батько пройшов Другу світову війну. Він мені розповідав, і я його часто розпитував, що і як було. Мені здавалось, що зрозуміти те, що випало на долю наших дідів і батьків, можна лише з кіно чи книг.
На війні вдихнув на повні груди
Я писав курсові роботи про партизанські методи ведення війни, проведення спеціальних операцій в тилу ворога. Для мене це було щось абстрактне, чисто теоретичні міркування. Тому, коли я приїхав в Афганістан, наче вдихнув на повні груди. До цього ж ніхто з тим не стикався.
Одного разу перед Новим роком одна з активних банд ісламістів захопила велику групу наших радянських спеціалістів. Це були цивільні, інженери, вони займались питанням газопроводів. Вони їхали автобусом, загалом 20-30 людей, в тому числі декілька жінок. Жінок, на жаль, одразу вбили. Потрібно було багато іти, вони б фізично не витримали.
Це було як грім серед ясного неба. Було дуже багато спроб знайти, відбити. Коли ми отримали інформацію, що вони перебувають в бойових таборах Пакистану, вирішили спробувати обміняти наших спеціалістів на захоплених в полон моджахедів. Щоби провести такий обмін, потрібно було взяти в полон цінних кадрів, щоб зацікавити керівництво опозиції.
Цінні кадри на “роль” полонених
Ми почали отримувати інформацію про те, що в крупні бандформування із-за кордону прибувають іноземні спеціалісти. Вони переходять із банди в банду і проводять навчання. Це спеціалісти з медицини, тактичної підготовки, роботи важкого озброєння, великокаліберних кулеметів, мінометів, ПЗРК. В основному це були офіцери спецслужб США, французи, англійці. І навіть декілька із Саудівської Аравії.
Ми підтримували зв’язок з одним із командирів бандформування. Він сказав: “Мене викликали, сказали, щоб я готувався. До мене в банду також мають прибути ці спеціалісти”.
Ми почали розробляти план операції. Але як це зробити?
Ця банда знаходилась далеко від нашого бойового табору, а місцева народна влада простягалась не далі, ніж досягала кулеметна черга — за 300-400 метрів від табору вже хазяйнували бандити. Тому певних вільних зон не було. Навколо все було дуже ворожим, і планувати такий вихід було неможливо. Та й підставляти свої джерела також не хотілось. Тому ми спланували таку операцію.
Оця група інструкторів побуде в банді, а далі командир банди мав завести спеціалістів до наступного бандформування і передати іншому командиру. Якраз під час переходу, коли група вже відійде, ми планували захопити цих іноземних спеціалістів і взяти в полон. Ми не знали, хто це, скільки їх, але знали, що вони є.
Кров і запах свіжоспеченого хліба
Ми переодягнулись в одяг афганських бандгруп, нічим не відрізнялись від звичайних моджахедів. Висунулись на місце, але, на жаль, спізнились. Довелось переміщатися лише вночі, скритно, щоб нас не помітили.
Планували налетіти на групу в ущелині, але не встигли. Залишалось кілька кілометрів до передових постів. Тому ми вирішили напасти з ножами, щоб не було чутно пострілів. В крайньому разі ㅡ використовувати пістолети, в них постріл слабший.
Одна справа це все обговорювати, а інша ㅡ коли проти тебе величезні дядьки, обвішані зброєю. А в тебе ㅡ молоді хлопці. Розраховувати на те, що ми одразу всіх переможемо ㅡ справа ризикована. Але в нас не було виходу. Нерви тоді були на межі.
Нам вдалось ліквідувати охорону і взяти в полон іноземних спеціалістів. Ми зайшли у кишлак. Було близько 5 години ранку, кишлак прокидався лише. Жінки пекли коржі, над кишлаком стояв чудовий запах свіжоспеченого хліба.
Ми зайшли під виглядом бандитів, які мали привести цих іноземців. Спершу ніхто навіть не зрозумів, хто це і що відбувається. Ми зайняли один дім, там був великий сад і огорожа. Почали викликати свої вертольоти. За замислом, мали прилетіти наші, розбомбити це угруповання, а ми — сіли на літак і полетіли.
Рішення залежить від начальника, а він рибалить
Але завжди є фактор раптовості. Задув “афганець”. Це такий вітер з піском і пилом. Авіація тоді не працює. Нам сказали, що обставини змінились, авіація нас підтримати не зможе і група на підтримку також прийти не зможе, бо почались різні блокування і бої. Ми залишились одні. Нас було 15 людей і ще невелика кількість афганців із ХАДа. ХАД ㅡ це такий місцевий органі безпеки, який нам допомагав.
Місцеві бандити трохи озирнулись. Зрозуміли, що нас небагато, та почали стягуватись. Вони нас оточили, між нами почались перестрілки. Боєприпаси в нас швидко закінчувалися.
Я вів переговори зі своїми, переконував, що нам потрібна допомога. Але у військових дуже розвинута бюрократія, дуже заскорузлий, важкий апарат ухвалення рішень. Аби нам на підмогу вийшла група, треба повідомити в Душанбе (столиця Таджикистану, ㅡ ред.), з Душанбе ㅡ в Москву.
Багато питань вирішувались так: тут іде бій, а рішення ухвалює якийсь начальник у Москві, який в цей час в лазні або на рибалці. Йому телефонують, а його немає. Минало багато часу, а рішення мали бути моментальні. Через це зривались дуже серйозні операції.
“Не забуду ні його, ні його вчинку”
І раптом виходить на зв’язок мій друг Валера Сухоборов, командир танкового батальйону 40-ої армії. Він сам з Феодосії. Я йому пояснив ситуацію, він відповів: “Братан, тримайся. Я піднімаю свої “коробочки” і йду тебе виручати”.
Йому підпорядковувався танковий батальйон, більш ніж 30 танків. Він підняв 12 танків, прорвався в цей кишлак. Один танк підірвався, але без втрат, лише перебило гусеницю. Коли підійшли танки, бандити розсіялись. Ми захопили полонених і повернулись на базу.
Ніколи не забуду ні його, ні його вчинку. Він задля порятунку своїх товаришів по зброї не побоявся ухвалити рішення без дозволу вищого командування.
Які наслідки війни в Афганістані Ви відчули на собі після повернення?
Я ㅡ професійний військовий. Коли я був дитиною, ріс у військових містечках. Я розумів, що теж хочу бути військовим. Як мій батько, як дід. Дружина в мене підполковник запасу. Дядько військовий, двоюрідні брати всі військові.
Тому всі ці розповіді про синдроми після війни, душевні переживання після бойових операцій… Хтось починає приймати алкоголь, наркотики… Мені це все чуже і незрозуміле. Це все ㅡ від лукавого. Я вважаю, що справжній чоловік, тим більше офіцер завжди знає, на що він іде, які в нього будуть задачі. Думаю, кожен військовий готує себе до бою.
Тому якщо ти вибрав професію офіцера, а не водія тролейбуса, то будь готовий, що будуть труднощі, страждання. Оці всі розмови “Я бідний-нещасний, мені потрібно допомогти”… Це було особливо популярно в американців після В’єтнамської кампанії. Та й у нас намагались. Я думаю, це все неправильно, це виправдання людської слабкості, яка багатьом властива.
Якщо говорити про Радянський Союз і ці десятирічні події в Афганістані: що це було, на Вашу думку? Називають дуже по-різному: Афганський конфлікт, інтервенція, інтернаціональна допомога тощо. Якщо говорити сьогодні, коли СРСР вже не існує, і говорити не з погляду офіцера, якому ставили бойові завдання, які потрібно виконувати.
В цей час були різні розмови. На мою думку, якщо сьогодні хтось буде розказувати: “Я дізнався, що це неправильно, це якась боротьба мотивів, СРСР вів неправильну політику…” ㅡ це від лукавого.
В цей час ідеологічна машина працювала дуже впевнено. Якихось роздумів чи інших позицій не могло бути. Система ціннісних орієнтацій була сформована так, що патріотичні лозунги і заклики були не порожніми словами. Вони були наповнені конкретними діями і вчинками людей. Якщо говорити про стаханівців, ударників праці ㅡ це справді люди, які вірили у світле майбутнє, старались працювати. Якщо це були військові, то це були щирі почуття солдат, офіцерів.
Навряд у когось тоді були сумніви, що ми робимо неправильно. Сьогодні можна говорити про це, як завгодно.
“За Сталіна! За Батьківщину!”
Я тепер прекрасно розумію: в часи Другої світової, коли солдати кричали: “В атаку! Ура! Вперед! За Сталіна! За Батьківщину!”, очевидно, бігли вони не за Сталіна чи Батьківщину. Кожен думав про свою сім’ю, про те місто чи село, де він народився і виріс. Оце захищали. Але були лозунги й поняття, що ми найбільш справедливі, найбільш хороші і т.д. А все негативне, яке зараз вилізло на поверхню ㅡ тоді цього видно не було.
Звісно, були прорахунки у зовнішній політиці СРСР, комуністичної партії, яка вирішувала свої проблеми. Але, з іншого боку, як людина, яка побувала там і може аналізувати: що в нас зараз відбувається з середньоазійськими республіками? Де вони зараз? Що там зараз відбувається? Чортзна-що.
Що зараз в Афганістані? Хто там править? Темні біснуваті таліби, радикальний іслам. Ідеї ісламу, на мою думку, чужі звичайній сучасній провінційній людині, вже тоді починали зріти.
Свободолюбивий афганський народ нічого не хотів
Може це й було правильно (введення радянських військ в Афганістан, — ред.). З іншого боку, було зроблено криво, неграмотно, з багатьма прорахунками. Мені здається, ще зіграло те, що тодішнє керівництво СРСР бачило, як діють дуже наполегливі й рішучі американці ㅡ для досягнення своїх цілей не зупинялись ні перед чим, вирішували проблеми, якщо треба, то й силовим шляхом.
Наші вирішили також застосувати таку тактику. І застосували її саме так. Хоча це було не властиво, це ж уперше соціалістична країна пішла на відкриту окупацію. З військової точки зору це було неправильно. Ставка була на те, що ми будемо лише допомагати свободолюбивому афганському народу. А народ нічого не хотів і не сприймав цю революцію.
Оце пасивне стояння і привело до того, що ми були змушені піти з Афганістану, так і не досягнувши своїх цілей. Але на 10 років хоча б збили цю хвилю, цей наступ, який ми зараз всі бачимо. Усама бен Ладен, таліби, ваххабіти в Чечні ㅡ ці отруйні коріння ростуть з одного болота. Зараз у Франції, Англії, Німеччині засилля мусульманами. Іслам поводиться дуже радикально, не жаліє нікого. Думаю, ця проблема з кожним роком буде тільки загострюватись, і як її вирішувати ㅡ ніхто не знає.
Ви знаєте про афганців, які воювали на Донбасі з 2014 року? Вони знаходяться по одну чи різні сторони фронту?
14 квітня 2014 року оголосили про початок АТО. В цей же день я як офіцер Служби безпеки України зі своєю групою “Альфа” вилетіли літаком у Краматорськ. Вранці оголосили про початок АТО, о 22 годині я вже був на сході. І служив на Донбасі до 2017 року.
На жаль, по той бік фронту теж по-різному.
“Альфа” Криму разом із генералом Юрієм Котовим повністю перейшла на сторону противника. 115 чи 120 людей.
Наш колега Олександр Ходаковський ㅡ толковий офіцер, командир донецької “Альфи”. Він і досі на тій стороні воює. Наш офіцер, наш колега. Щоправда, не афганець.
Вороги
Затяті вороги? Ні, просто в силу певних обставин прийняли іншу точку зору. У кримчан це меркантильні міркування. “Я тут народився, виріс, служу. Куди мені йти? В мене тут квартира, буде більша пенсія”. Люди просто з меркантильних міркувань перейшли на бік ворога навіть не розуміючи, що це кримінальний злочин, дезертирство, зрада.
Я кажу: ти ㅡ офіцер. Подумай. Напиши рапорт на звільнення, здай посвідчення, зброю. А так зараз усі 120 людей в розшуку, і на них заведені кримінальні справи по дуже “важких” статтях.
Але є й інші історії. В Донецьку був хлопець, афганець. Голова місцевого осередку УСВА ㅡ Українського союзу воїнів-інтернаціоналістів Афганістану. Коли почались ці страшні бої, були втрати з обох сторін. Противник просто скидав тіла бійців у воронки і засипав землею. Ніхто не знав, де ці люди. Вони значились як зниклі безвісти.
Він на свій страх і ризик разом з нашими побратимами викопував тіла наших вбитих солдат і віз їх у своєму автобусі. Підходив до сепаратистів і казав: “Я такий-то і везу тіла вбитих туди-то”. Його пропускали. Він так привіз тіла більш як 60 бійців, яких він зумів знайти, відкопати й вивезти.
Він не побоявся, хоча міг пройти повз. Каже: “Я пам’ятаю, як воював в Афганістані. Я знаю, що таке безвісти зниклий чоловік, син. Я вважаю своїм обов’язком як солдата зробити так, щоб наші хлопці не лежали просто отак в землі, засипані піском і гравієм”.
Мінські переговори афганців
Коли почалась війна, ми провели у Мінську зустріч. Приїхали афганці з України, Росії, інших країн. Посиділи, поговорили. Усі почувались як не у своїй тарілці, бо одна сторона воює з іншою. А нам, офіцерам, солдатам ділити нічого. Ні в нас, ні в них немає ніякої ненависті.
З іншого боку, я розумію, що ті солдати, які зараз прийшли сюди, виконують наказ ㅡ вони будуть стріляти, вбивати. Звісно, я буду чинити опір. Як син своєї землі, буду захищати своє. Також буду стріляти у противника, також буду вести вогонь на ураження. І це страшно.
395Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
