“Остання зброя, що залишилася”: Засновник музею “Смолоскип” у Донецьку про самоспалення Василя Макуха (ФОТО, ВІДЕО)
Шахтар Віктор Тупілко 13 років тому заснував у адмінцентрі Донеччини музей вшанування акту самоспалення Василя Макуха. Виставку вдалося вивезти у столицю та показувати у різних містах України. До Дня гідності та Свободи згадаємо історію борця за ці цінності.
Віктор Тупілко — засновник донецького музею “Смолоскип”, шахтар, який став захопленим дослідником та біографом. З ним і говоримо про постать Василя Макуха.
5 листопада 1968 року на Хрещатику живцем згоріла людина. Згоріла не за трагічною випадковістю. Чоловік облив себе бензином та навмисно підпалив, встигнувши крикнути “Геть окупантів! Хай живе вільна Україна!” Це був Василь Макух.
“Все життя Василь з дитинства присвятив одному — служінню своєму народові. Любов без останку — він все віддав, і свідомо, заради людей, щастя, заради свободи, яку цінував найвище всього. Тому, коли він спалив себе на Хрещатику, він вигукував не тільки “Свободу Україні!” Це було коли війська Радянського Союзу були в Чехословаччині, і він вигукував “Свободу Чехословаччині!”, — розповідає Віктор Тупілко.
Його історія настільки вразила мешканця Донецька Віктора Тупілка, що він захотів дізнаватись більше й більше про цього видатного чоловіка.
Життя Василя Макуха до самоспалення
Василь Макух народився 14 листопада 1927 року у селі Карів на Львівщині. У 17 потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за іншого і, скориставшись слушним моментом, втік із пересильного пункту. А наприкінці того ж року вступив до лав УПА, воював у військовій розвідці, де мав псевдо «Микола». Під час однієї операції в середині лютого 1946 року чоловік отримав поранення, і його захопили.
(Фото: Вікіпедія)
У Львівській тюрмі «Бригідки» пережив важке слідство. Військовий трибунал засудив його на 10 років каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією майна. Він сидів у Дубравлазі у Мордовії та в концтаборах Сибіру. Звільнили Макуха влітку 1955 року та відправили у заслання. Там він познайомився з майбутньою дружиною, Лідією. Вони стали жити разом у Дніпропетровську, оскільки повернутися до Західної України Василь не мав права. У шлюбі народилося двоє дітей.
Звільнившись чоловік не приховував своїх поглядів. Він не сприймав радянської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, за яку сина в школі цькували. За усією родиною стежили.
5 листопада 1968-го: “Про самоспалення Макуха майже ніхто не дізнався”
Про намір Василя Макуха вчинити акт самоспалення знав його товариш по табору Григорій Ментух. Донецькому досліднику вдалося записати розповідь цієї людини.
“Він каже “Я як провожав його, він вже з бензином був. Я йому кажу, що Василь, ти ж молодий, в тебе діточки. В тебе ж багато енергії, і ти багато зробиш, якщо залишишся живим, не роби цього”. А Василь, каже, зупинився, подивився на мене світлим поглядом, посміхнувся і каже: “Ти мене не розумієш. Я йду на це з радістю”, — розповідає Віктор Тупілко.
Василь підпалив себе 5 листопада 1968 року у самому серці столиці та невдовзі помер від опіків. Радянські спецслужби зреагували миттєво: КДБістам вдалося зробити так, аби самопідпал Макуха залишився непоміченим.
“Василь Макух сподівався, що його вчинок сколихне суспільство. Існувала думка, що на Заході знали… Не знали. Тільки в травні 1969-го перша звістка з’явилася, що є підтвердження тому факту, що дійсно людина спалила себе на Хрещатику. Але вони написали, що це вчитель, переплутали. Все було засекречено. Все зробили так, щоб ніхто не дізнався! І майже вдалося”, — каже дослідник.
Молодий та здоровий, Василь Макух міг би прожити довге життя, підкорившись радянській владі, як усі навколо.
“Але він на це не пішов, він не підкорився, так і написав, що “Я вас не боюся. І я це роблю не для того, щоб вам щось доказати, я це роблю заради свого народу”. Це в його останньому листі було”, — каже Віктор Тупілко.
Удова Василя Макуха: “Мене сильно й не били”
На момент самоспалення у Василя Макуха була родина. І дослідник зустрічався з удовою, Лідією Іванівною Макух, якої вже немає.
“Була така у неї фраза, що “Хто він і що він я зрозуміла тільки після його смерті. Він, можливо, мене цим і врятував, що нічого не говорив. Коли мене викликали на допити, вони відразу зрозуміли, побачили, що я нічого не знаю. Тому мене сильно й не били”, — переповідає слова удови Віктор Тупілко.
Василь Макух жалів дружину та передбачав тяжке майбутнє для неї та для родини, але інакше вчинити не міг.
(Фото: Вікіпедія)
“Він не казав, що бути чинити самоспалення, але він казав, що “Мене не буде, ти залишишся сама, я в цій боротьбі загину”. І якось, Лідія Іванівна каже, він зітхнув: “Господи, як же тобі важко буде з малими дітьми”. Багато чого ми встигли записати при її житті, її розповіді”, — згадує дослідник.
А от сестру Васлия Макуха КДБісти забили до смерті.
“Катували її, все вимагали свідчення. Син Василя Макуха, Володимир помер, а донька Ольга жива-здорова, дай бог їй щастя і здоров’я. У них важка була доля: одразу був ярлик “бандерівці”, відразу їх цькували — вони пройшли цей важкий шлях”, — каже засновник музею “Смолоскип” у Донецьку.
“Матеріали для музею допомагали знаходити й працівники СБУ”
Всі зібрані матеріали Віктор Тупілко з однодумцями хотів відобразити на стенді у Донецьку. Але матеріалів ставало все більше, тому вирішили створити невеличкий музей, який назвали “Смолоскип”. Він знаходився у Донецьку, по вулиці Північній, 19, у 5 кімнатах приміщення офісу громадської організації “Чорнобиль допомога”.
В архіві СБУ з кримінально-наглядової справи колишнього воїна УПА Тупілко дізнався, що співробітники радянської спецслужби не зовсім уявляли собі з ким мають справу.
(Фото Ігора Зоца: Віктор Тупілко зліва)
“Ви здивуєтесь, його навіть в травні того року, коли Макух спалив себе, КДБ намагалось завербувати! Хоч і наглядали, вони так і не зрозуміли, з ким вони мали справу. Дізнавалися, робили пропозиції, проводили бесіди. Він вже пройшов ту сувору школу, знав як поводитись, що говорити, але діяв зовсім інакше”, — зазначає дослідник.
І навколо цього музею у Донецьку гуртувалися активісти.
“Там дуже потужний зробився актив, проходило багато заходів, співали навіть. Приїздили нардеп Олесь Доній, журналіст Вахтанг Кіпіані, була Оксана Забужко, Марія, сестра Стуса була. Юрій Матущак (який загинув у Іловайську) робив там доповідь. Там стільки було подій, що треба робити книгу і про цей музей”, — згадує Віктор Тупілко.
Але цей музей прийшовся до душі не всім.
“Політикою ми не займалися, але це викликало якесь роздратування у багатьох людей, політичних течій. Його комуністи палили, було у нас 3 пожежі, і ледь люди не загинули — не знаю, чому вони для себе бачили якусь загрозу”, — розповідає біограф Василя Макуха.
“Смолоскип” живе та працює й після 2014-го
З початком війни на Донбасі експозицію з Донецька змогли вивезти, і відтоді вона мандрує. Крім того, Юрій Бурих зняв документальний фільм “Василь Макух: вільний син невільного народу”, з’явилися й інші документальні фільми.
Віктор Тупілко з активістами випустили книгу, матеріали до якої допомагала збирати та упорядкувала Людмила Огнєва. Цього року книгу планують перевидати вшосте, оскільки дані постійно поповнюються.
“В цьому році був у Дніпрі, де знайшов нові свідчення. Потроху поповнюється його біографія. Знайшов людей, які його особисто знали. Все це доповнює картину людини непересічної, дуже сильної, недосяжної і неосяжної величі”, — розповідає Віктор Тупілко.
Вшанування пам’яті Василя Макуха
Віктор Тупілко та його однодумці домоглися, щоб на Хрещатику з’явилася пам’ятна дошка на честь Василя Макуха.
(Фото: Вікіпедія)
Її встановили на будинку Хрещатик, 27А. Хоча підпалив себе Василь Макух біля будинку Хрещатик, 27.
Додамо, один з мостів у Празі назвали на честь Василя Макуха. Віктор Тупілко розповідає, що їздив у столицю Чехії та робив доповідь в інституті тоталітаризму.
Також є вулиця імені Макуха в Дніпрі, є вулиця в Сокалі, а в рідному Карові на честь нього назвали школу. У столиці є провулок Макуха. А от звання героя України посмертно Василю Макуху так і не дали.
Читайте також:
462Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
