Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Заборона одружуватись з коханою і очікування на весілля понад 12 років, відмова підтримати театр і приїзд до Маріуполя театральних корифеїв. Це історії з життя видатного художника з Маріуполя Архипа Куїнджі, які описала у своїй книзі “Світло і тіні Маріуполя” історикиня Ольга Демідко. Її повість — художня, втім авторка відтворила історичну атмосферу тогочасного Маріуполя і розповіла маловідомі факти з життя митця.
Про книгу авторка розповіла Вільному Радіо.
Ідею написати про Маріуполь, аби про місто знали не лише як про трагедію, з’явилася в Ольги після евакуації у 2022 році. Втім, тоді на таку роботу не ставало моральних сил.
“Ще у 2022 році, коли я виїздила, вперше в мене зародилася ця ідея, хотілося б, щоб про Маріуполь знали більше. Я кандидатка історичних наук, і проводила різні виставки, лекції, презентації, я бачила, що коли написано науково, академічно, людям не завжди цікаво. І тому намагалася розповідати більш жваво, більш зрозуміло. Так і вирішила робити художній твір”, — розповідає Ольга Демідко.
Згодом вона брала участь у багатьох проєктах, присвячених Архипу Куїнджі і готуючись до них, зібрала багато маловідомої інформації з його біографії, зокрема й про історію кохання з Вірою Шаповаловою.
“Повість про 19 століття, про те, коли формувалося саме обличчя Маріуполя, не тільки індустріальне, а культурне, мистецьке. І про творчий шлях самого Куїнджі, його особисті переживання щодо кохання, тому що там ціла історія з тим, що йому заборонили одружуватися з Вірою Шаповаловою, яка мала знатне походження”, — каже історикиня.
“Якщо не за Архипа – то ні за кого. Краще в монастир, ніж у дім без любові”, — каже Віра батькові. “Коли я повернуся, панно Віро, – я вже не буду бідним ретушувальником. Я стану тим, ким мушу бути. І тоді попрошу Вашої руки так, як личить справжньому чоловікові”, — каже Архип під час прощання перед від’їздом до Петербурга. Цитата з повісті “Світло і тіні Маріуполя”
“А ще розповідаю, як Куїнджі попри заборони, Емський указ, продовжував писати свої твори і вказувати в назві “українська”.
Проблеми урумів, румеїв, взагалі спілкування, статки, походження, все це теж деякою мірою відкривається в повісті, тому що надазовські греки мали свої традиції і звички, і ми маємо з цим рахуватися”, — розповідає авторка.
У повісті дві частини. Одна — про Архипа Куїнджі, друга — про засновника першого професійного театру в Маріуполі Василя Шаповалова.
“Василь – брат Віри, дружини вже потім Архипа Івановича. І там була така ситуація, що Василь звернувся до Куїнджі з тим, щоб він допоміг відкрити театр, тому що бракувало коштів, а в Архипа була образа особиста, бо батько не видавав довгий час за нього Віру, 12 років вони чекали. І він не захотів підтримувати це відкриття.
Тобто там є ще така боротьба, перепони. Я давала деякими історикам почитати повість. І в другому розділі деякі в Маріуполі не хотіли в це вірити. Казали: “Навіщо ти про це пишеш, як Куїнджі не підтримав культурний осередок? Тебе будуть через це хейтити. Але це все засновано на джерелах”, — розповідає Ольга Демідко.
Також у книзі Ольга розповідає про приїзд в Маріуполь Театру корифеїв на чолі з Марком Кропивницьким. До книги увійшли рідкісні архівні світлини старого Маріуполя.
“Світлини Василя Шаповалова мені вдалося дістати завдяки тому, що сканувала в маріупольському драматичному театрі, коли займалася в архіві безпосередньо театру. Зараз все це спалено. Цих архівів вже немає, вони знищені під час боїв. Вони збереглися у мене через ту роботу.
Також багато світлин Маріуполя з архіву Маріупольського краєзнавчого музею. І інші листівки, які ілюструють, як виглядало місто. Є і мемуари”, — розповідає Ольга.
“Все це в діалогах. Я намагалася передати, що Маріуполь живий. Портове, культурне місто. Існує дуже багато стереотипів, що у нас українського нічого не було. Для мене була головна мета довести, що мало того, що було, а ще й хотіли йти саме на ці вистави, тому що зараз дуже важко довести, що це було саме так, а потім ця сильна русифікація руйнувала те, що було напрацьовано роками. Тому моя повість, вона про це також”, — говорить авторка.
Маріуполь другої половини XIX століття розквітав на перехресті вітрів і морських шляхів. Тут пахло сіллю й виноградом, свіжим хлібом із менонітських пекарень і димом від кузень, де важко дихалося, але легко мріялося про краще завтра. Місто лежало на прибережному пагорбі, де шум Азовського моря зливався з дзвоном православних церков і католицьких храмів, співом місцевих дівчат і лагідними італійськими мелодіями, що линули від майстерень ремісників. На базарі біля Харлампіївського собору можна було почути десятки мов – кожна з них, як барва у мозаїці Маріуполя. Греки торгували оливами й вином, німці-меноніти привозили добротний посуд і тонку деревину, українці продавали збіжжя, росіяни – рибу, болгари – духмяний перець і часник. Увечері, коли сонце опускалося в море, люди різних народів сходилися на Базарну площу міста – живе серце адміністративного й торгового Маріуполя, де полюбляли слухати музику, пити вино, сміятися.<…> Повз центральну вулицю проходив юний Архип Куїнджі, син маріупольського шевця. Його дитинство минало між морем і небом – двома стихіями, що згодом стали його найбільшим натхненням. Ще хлопчиком він любив годинами сидіти на узбережжі, стежачи, як сонце торкається хвиль, фарбуючи їх у золотаво-рожевий колір. — “Як передати це світло?” — часто Архип задавав собі це питання. Його життя було непростим. Після смерті батьків він залишився сам, працював у лавці, у підмайстра, у будівельників – але завжди намагався малювати. При цьому робив це усюди – на шматках обгорткового паперу, на дошках, навіть на стінах старих будинків. Цитата з повісті “Світло і тіні Маріуполя”:
Ольга каже, що стикається зі стереотипами зараз у своїй роботі:
“Для мене особисто як авторки це була саме така рефлексія, велика терапія, коли я писала цей твір. І в ідеалі хотілося б, щоб людина, яка доторкнулася до цієї повісті, мала відчуття спокою, гармонії, розуміння, що навіть це місто, яке зараз перебуває в тимчасовій окупації, мало неймовірну історію, десь романтичну історію. І світові майстри мали також походження саме з цього міста. Російські окупанти викрали з Маріуполя оригінали творів Архипа Куїнджі,намагаючись привласнити не лише його картини, а й саме ім’я митця. Наприклад, багато студентів, які родом не з Маріуполя, не знають про те, що Архип Куїнджі народився і виріс у Маріуполі. Вони думають, що він взагалі з Санкт-Петербургу. Тобто це от стереотипи нав’язання Росії, на жаль, мають велике поширення у нас в Україні. І через, на мою думку, художній твір сьогодні буде легше достукатися до читача, тому що все краще запам’ятовується”.
Зараз Ольга шукає можливості друку накладу повісті. І подала заявку на конкурс “Культурно-мистецькі проєкти спрямовані на випуск книжкової продукції” від Українського інституту книги. Пройшла технічний відбір і чекає на результати голосування.
“Я вирішила подаватися на грант, тому що так книга може бути популяризована і розміщена в бібліотеках, роздрукована. Я хотіла б, щоб її все ж побачили, тому що, на мою думку, українці мали б знати цю історію. Тому що Маріуполь у багатьох на слуху, і таке якесь у нас розуміння, що дуже багато є трагічного, але багато є того, про що, на жаль, не розкривається зараз і не поширюється ця правда”, — розповідає Ольга.
Нагадаємо, завідувачка Маріупольського художнього музею Тетяна Булі розповіла Вільному Радіо, що стало з музеєм після відкритого вторгнення.