Підтримайте Вільне Радіо
Борець за незалежність ще в 1980-х, літня жінка, що змушена виживати в окупації, молодий чоловік, який намагається жити сьогоднішнім днем у Донецьку та молода дівчина, яка виїхала з окупації. Люди з різним досвідом та особистою історією. До Дня незалежності ми спитали кожного з них про їхнє бачення незалежності в ці дні, та за що її варто цінувати.
81-річний журналіст, ветеран громадського руху з Бахмута Іван Бірчак виборював незалежність України ще з 1980-х. Разом з однодумцями він створив політичний клуб “Пошук”, випускав газету “Бахмут”.
“Ми друкували її у Дебальцевому та Харкові, бо в Бахмуті нам забороняли друкувати. Збиралися у ДК “Победы Труда”, сперечалися про “перестройку”. А коли у 1991-му готували черговий номер, пролунав дзвінок із КГБ: “Ну що, хлопчики, догралися?”. Для нас уже готували місця у СІЗО”, — згадує бахмутянин.
Після провалу путчу Бірчак поїхав у Донецьк, щоб уперше виступити у прямому ефірі.
“Місцеві журналісти писали, що ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану) — це брехня. Я показав документ. Після цього розмови стихли. Так ми зробили перші кроки до незалежності. Потім тиск від КГБ зменшився, і ми почали відчувати, що приходить свобода!”, — говорить Іван Бірчак.
Після 2014-го його життя майже не змінилося: Бахмут тоді встояв. Але 2022 рік став ударом — він втратив сина у боях за місто, а сам був змушений переїхати на Івано-Франківщину. Підтримки переселенцю бракує, тож чоловік розчарований у діях чинної української влади. Але все ж наполягає: для нього незалежність“це святе!”
“Ми боролися за українську мову, за назву Бахмут. А тепер знову платимо кров’ю. Я хочу, щоб молодь Донеччини мала майбутнє без окупації”, — говорить Іван Бірчак.
Іншою перспективою ділиться 80-річна жителька Маріупольського району Тетяна (ім’я змінено з міркувань безпеки), яка нині живе в окупації.
Колись жінка багато подорожувала, жила в різних країнах, привозила з мандрів гострі приправи й мріяла, щоб і донька з онукою побачили світ.
Але тепер, коли рідні території перебувають в окупації вже три роки, її життя обмежене городом, домом і рідкісними візитами до сусідки. Про свободу тепер уже не йдеться.
“Раніше я жила, а тепер доживаю”, — говорить жінка.
Перший страх до неї прийшов ще 2014-го, коли в дім увірвалися озброєні люди з т.зв. “ДНР”. Родина тікала в Запорізьку область, але згодом повернулася. Відтоді відчуття небезпеки не полишає, і про незалежність у її житті вже не йдеться.
“Для мене незалежність сьогодні — це щоб у мій дім не заходили чоловіки зі зброєю, і не вказували мені, як жити. Щоб я могла спокійно жити й ніхто не визначав, що можна робити, а що ні. Коли вони (окупанти, — ред.) приходили з перевірками — я мила всі двері та ручки. Взагалі я вже стара й нічого не боюся: можу хоч в український прапор обмотатися і гуляти. Але в тюрму я не хочу! Я хочу померти у своєму домі”, — ділиться жінка.
Майбутнього на окупованій Донеччині вона не бачить, бо незалежності там поки не буде, вважає жінка:
“Може, мої правнуки колись повернуться сюди, але дітям та онукам краще виїхати”.
Молодий житель Донецька Антон (ім’я також змінено) продовжує жити в окупованому місті. На відміну від літніх героїв, сприймає незалежність більше як набір можливостей.
“Це коли країна сама функціонує, виробляє, продає, і ніхто на неї не впливає ззовні. Наприклад США, РФ чи Китай”, — говорить дончанин.
У дитинстві він не замислювався над такими питаннями, як незалежність чи свобода. Але відчув це після окупації Донецька. Особливою межею для нього став 2017 рік — саме тоді, за його відчуттями, українська влада “забула про нас”.
Коли почалася війна на сході України й людей почали примусово забирати в армію, прийшло усвідомлення: “Свобода — річ крихка”.
“Ті, кого мобілізували, казали, що воно того не варте навіть за ті гроші, які платять в армії РФ”, — переказує Антон.
Антон зберігає зв’язок із рідними на підконтрольній території, обмінюється новинами та допомагає їм фінансово.
Водночас він не відчуває обмежень у мові чи культурі з боку російських окупантів.
“У бібліотеках є Шевченко, Леся Українка, Коцюбинський. У центрі міста стоїть пам’ятник Шевченку. А от утискають, якщо будеш алкоголіком, злодієм, дармоїдом чи іншим представником маргінального способу життя”, — сміється дончанин.
Своє бачення незалежності він формулює так:
“Займатися чим завгодно в рамках закону, не шкодячи іншим”.
А до молоді Донеччини звертається словами:
“Любіть, розвивайтеся, вчіться, не зациклюйтеся на спогадах. Знайдіть істину самі”.
Для людей, які пережили окупацію, незалежність особливо відчутна — бо вони бачили життя без неї, вважає донеччанка Олена (ім’я також змінено через питання безпеки). Вона добре пам’ятає, як усе почалося у 2014 році. Тоді вона була підлітком та планувала майбутнє у рідному місті — у родини був власний бізнес, стабільний дохід, житло та перспективи для навчання у престижному університеті. Та коли почалася окупація, усе змінилося.
“Я ніде не відчувала себе цілковито у безпеці, просто дрейфувала від обставин до обставин, аби якось вижити. Нічого не планувала далі, ніж на завтра”, — говорить дівчина.
Після початку повномасштабної війни вона на власні очі бачила, що незалежності та свободи в окупованому Донецьку не залишилося, і виїхала за кордон. Вона продовжує підтримувати зв’язок з близькими, які залишились по той бік фронту, і має можливість порівнювати життя у демократичних країнах та на тимчасово окупованій частині Донеччини.
“Закони начебто існують, але працюють дуже вибірково. Утискається право володіти майном — якщо довго не живеш у хаті, її можуть “націоналізувати”, а бізнес відбирають під приводом потреб московських девелоперів. Так сталося і з бізнесом мого батька”, — ділиться Олена.
В окупації такі прості речі цивілізації, як водопровід, також стали розкішшю: воду дають раз на три дні чи навіть рідше.
“Такого до 2014 року уявити ми не могли, це дивує досі”, — додає дівчина.
Спостерігаючи за тим, що відбувається в особистому житті та з рідним містом, Олена й сформулювала для себе, що таке незалежність.
“Незалежність, як здоров’я, — поки воно було, я не помічала, що воно є. А коли приперло, стало боляче”, — згадує Олена.
Особливо гостро усвідомлення прийшло у 2017 році, коли її однокурсник не встав під час гімну т. зв. “ДНР”. Наступного дня його переслідував чоловік, який працював в університеті, але ніхто зі студентів не знав, яка в нього посада.
“Він погрожував другу відрахуванням із університету. Я шукала легальне підґрунтя для захисту — і нічого не знайшла. Тоді я відчула себе дуже незахищеною перед свавіллям. Начебто я прийшла битися на кулаках, а на мене вигнали танка, який стріляє у всі боки”, — описує дівчина.
Сьогодні для Олени незалежність — це можливість приймати власні рішення й нести за них відповідальність.
“Я хочу, щоб молодь на Донбасі мала змогу обирати та побачити на власні очі, що таке Україна і Донбас, і вже прийти до власного висновку, що краще: незалежність чи окупація. Зараз вони заручники змодельованої картини світу, а не реальної”, — говорить донеччанка.
Сама вона пройшла цей шлях у 2023 році, коли отримала перший український паспорт на підконтрольній території. Олена побачила, як живе своїм життям незалежна Україна.
“Було відчуття, ніби прокинулася після жахливого сну. Моя країна рухалася, жила та ставилася до мене так, як я пам’ятала”, — додає Олена.