“Я писав те, про що не хотіли говорити”: Інтерв’ю з бахмутським журналістом та ветераном громадського руху Іваном Бірчаком
Він виборював на Донеччині Незалежність України з 1980-х. А навесні 2014-го на його очах адепти “руської весни” збивали з головної міської будівлі тризуб. А ще він майже став нардепом та видавав газету “Бахмут” за чверть століття до того, як ця назва повернулася на мапи країни.
Ви людина, яка стояла у витоків Незалежності. Як Вас нагородив бахмутський міський голова до 30-ліття Незалежності?
Нагородив? А він повинен був мене нагородити?
Ну все ж таки в Бахмуті мало людей, хто докладав до цього зусилля.
Свого часу я особисто, своїм авторитетом допомагав Олексію Олександровичу Реві стать депутатом — він це добре знає. Ну, це таке. 1989-й рік, були вибори до Верховної Ради УРСР і вибори до Донецької обласної ради і місцеві вибори. І вийшло так, що демократичні сили, РУХівці, висунули мене кандидатом попри шалений спротив місцевої партноменклатури. Її очолював Анатолій Тарадайко, перший секретар міськкому Компартії України.
Тоді було так, що вибори до облради проводились одночасно з виборами до ВР УРСР. І на окрузі, де я балотувався (по Артемівську, Соледару та Часів Яру) у другому турі зійшлися Олексій Рева та Володимир Краснов (Олексій Рева — міський голова Бахмута починаючи з 1990-го року безперервно, — ред.). У мене була дуже велика підтримка місцевого населення, і, виступаючи, я сказав так: “Ну що ми будемо обирати цього партократа Краснова? Нам потрібно вибрати людину молоду!” Начальника цеху заводу “Перемога праці” — він симпатичний, ні в якій політиці не був, не замараний.
Я, правда, тільки пізніше дізнався з його вуст, що він свій партквиток нікуди не дівав: Рева, був членом партії, був делегатом з’їзду КПРС. І люди проголосували за Реву.
“Журналістська робота була моїм покликанням”
Це ж був 1989-й рік — Перебудова і таке інше, Михайло Горбачов був предвидцем цього всього, ми йому повірили. Але перед тим як мене висунули, був епізод у моєму житті. Я працював у газеті “Вперед”, не будучи партійним — газета партійна була, мені весь час цим докоряли, як це так. А чому докоряли, тому що мені доводилося виконувати журналістську роботу, це було моє покликання… І я говорив про такі речі, про які не хотіли говорити.
А журналісти мали бути партійними? Чи це заохочувалось?
Партійна газета — орган міськкому партії України, і безпартійних працювали одиниці, з тим, що вони вступлять у партію. Мені пропонували вступити в ту партію, ну, якось Господь Бог уберіг. Бо були критичні матеріали, які не друкувались у газеті “Вперед”, а йшли десь у шухляду. А був редактор Володимир Кандала — член бюро міськкому партії, і не подобалось, що такий знайшовся Бірчак, який пхає палки в колеса, пише те, що не потрібно. І мені одна догана, друга, а потім вже потрібно виганять мене з роботи. Це при тому, що у мене були грамоти за сумлінну працю.
Рідний брат його (В. Кандали, — ред.) працював у Донецькому обкомі партії, і він (Кандала, — ред.) був, так би мовити, людиною недоторканою тут, в Артемівську. І мене поставив у такі умови, що я сказав: “Володимир Григорович, мені втрачати нічого”. І я написав листа у газету “Правда” — йде Перебудова, гласність, таке-інше.
Ну і починається “розбір польотів”. І цьому Кандалі не допомогли зв’язки: за 2 дні його звільняють з роботи. А газета, до речі, тоді була найбільш тиражною: понад 40 тисяч екземплярів — це зараз і не снилось журналістам, і виходила вона 4 рази на тиждень, хоча й обсягом менше, ніж зараз. І звичайно, люди мене знали, куди звернутися, і було багато таких випадків, коли мені вдавалося цих бюрократів ставити на місце.
Тож так Ви стали кандидатом у народні депутати?
…І тому мене логічно висунули кандидатом, і в результаті проголосували понад 33 тисячі людей. Зараз жодному кандидату не снились такі цифри.
Але було 2 тури, і вони (артемівські комуністи, — ред.) підтасували вибори у 2 турі. Отак було, розумієте? Якби вони не завадили цьому, якби ми пройшли понад 100 людей, у нас би була не група з 239 прокомуністичної більшості, а була б більшість демократичних нардепів у Верховній Раді. І я думаю, що…
Історія склалася б зовсім інакше.
Історія склалася так, як склалася.
В області як відреагували тоді?
Чупрун, перший секретар райкому партії, — він втік, заховався.
Це той Вадим Чупрун, який потім очолив Донецьку область?
Отой Вадим Чупрун, який був послом України в Туркменістані, потім у “Нафтогазі” він там ошивався, капітал створив. Людина була дуже некультурна (хоча випускник Вищої партійної школи) — у нього з трьох слів 2 матюки було. Я відповідаю за свої слова — людина була отака.
До речі, я колись написав критичну статтю, і Кандалу усунули з членів бюро міськкому партії, на мене косо дивилися…
Незручна Ви людина були, так?
Незручна, це правда.
Якщо могли б, повернулися б в СРСР? В таку стабільність, такий “рай на землі”, все спокійно, ковбаса, комуналка? Або нинішнє життя в демократичній країні?
Знаєте, що я вам скажу? У березні 1990-го у нас був такий величезний мітинг на площі Свободи, такого в історії не було, є фотографії! І якби хтось сказав, що в “Універмазі” дають якісь сапожки, всі б кинулись туди!
Ніякого раю не було! Оце кажуть ковбаса була по 2.10 — її коти не хотіли їсти. У нас був прекрасний м’ясокомбінат, возили ковбасу в Москву та інші міста, а у людей тут нічого в магазинах не було. На свята дефіцит був зелений горошок, згущене молоко, розчинна кава — ну який же це рай? Чому люди вийшли тоді на мітинг? І не тільки в Артемівську, в Бахмуті, а по всій державі — хотіли якихось змін до кращого, розумієте? І журналісти стояли на вістрі всього цього.
Вас звідти звільнили чи Ви самі пішли?
Я пішов сам, але…
Але що?
Те, що працювати так, як раніше, мені не давали.
І куди Ви пішли? Ви тоді видавали газету “Бахмут”, років за 25 до того, як місту повернули його історичну назву. За які кошти та чи зберігся хоч один примірник?
Примірники збереглись — в музеї нашому, у мене, частину передали у Київ. Ми все випускали за свій кошт, ніхто нам нічого не допомагав.
Ми папір закупляли. До речі, нам колись спонсорував папір (не пам’ятаю скільки, 200 чи 500 кг) покійний Слєсарєв, Валерій Слєсарєв-старший, який загинув (бізнесмен Валерій Слєсарєв, якого вбили в Артемівську у 1994, — ред.). І ще нам допомагав коштами випускати газету Петро Семенович Цехмістер, директор першої приватної шахти у Шахтарську.
Це не була робота. Це ми видавали добровільно, нас не хотіли друкувати в Артемівську, ми возили у Дебальцеве, Харків, ще в якісь міста.
Вона була чисто під вибори чи ні?
Ні, це вже було після виборів, але ще при Радянському Союзі. Там цікаві речі є — і про Перебудову, і критикували міськком, і таке інше.
Чому вирішили назвати газету саме так — “Бахмут”?
Ну як же! У нас завжди була думка повернути місту історичну назву. Артем — терорист Федір Сергеєв, який готував замах на губернатора Харкова. Він (Федір Сергеєв на псевдо “Артем”, після загибелі якого у 1924-му Бахмут перейменували на Артемівськ, — ред.) сам росіянин. Так що ми — Бахмут, Бахмут був весь час присутнім і у назві річки Бахмутки. Історична назва збереглась не в назві міста, а ось так. І ми хотіли, аби на виборах проголосували люди, але підтримки ніякої від місцевої влади не було.
У той час багато міст по всьому СРСР таким чином змінили свої назви на історичні. В тому числі й Карло-Лібкнехтовськ, який тоді став Соледаром. На думку активістів, це був унікальний шанс, адже всі документи, печатки та мапи країни мали змінювати з радянських на українські.
Тоді ж перейменували Ленінград, інші міста. Давайте ж повернемо місту історичну назву! Тим більше хто такий Артем? Це звичайний терорист був, посіпака Сталіна. Його син виховувався у сім’ї Сталіна, з Василем Сталіним. Він приїздив сюди, генерал такий, невисокого зросту. А таких Артемівськів по Радянському Союзу було аж 5. А коли перейменовували Бахмут на Артемівськ, ніяких референдумів не було.
Чи був на Вас тиск в ті часи?
Були перед виборами різні плакати. І хтось повісив, що “Бірчак — агент КДБ”. А десь за два квартали написали “Бірчак — бандерівець”. А я їм потім кажу: “Так ви ж визначтеся, одне ж виключає інше”.
Був такий епізод. Коли стався ГКЧП, був такий Борис Синіцин, відставник. Ми сиділи у мене в хаті, у мене тоді вже комп’ютер появився, і обговорювали черговий номер газети “Бахмут”. І тут дзвінок телефоном, дзвонить хтось з КДБ і каже: “Ну що, хлопчики, догралися?” та поклав слухавку. Ну, кажу, Борис Вікторович, капець. А потім ми дізналися, що для нас були приготовані місця, у нашому ізоляторі в СІЗО, і я був там в числі 10-ти, які мали туди “загреміти”. Це нам потім сказав колишній начальник міліції Сушко, він потім балотувався на мера.
Я вже тут (в Артемівську, — ред.) дізнався, що я числюся там в КДБ як “син пособника бандерівців”. Батько ж був мисливцем, я не знаю, він мені нічого не розказував, тоді це було категорично небезпечно розповідати, які були зв’язки. Були, а які, я не знаю — я не встиг розпитати.
Де пройшло Ваше дитинство?
Яке дитинство? Ми ж діти війни.
Тобто Ви народилися ще під час Другої світової?
Так, у 1943-му мав необережність. І в цьому мене звинувачували, тут в Артемівську!
А як Вас можна за це звинувачувати?
Ну так от… Це мені мама розказувала, десь 1944-й рік весною (я в селі народився Коломийського району), німці повели людей десь, хотіли постріляти. Я був піврічна дитина на руках — упівці, загони УПА відігнали німців, це зі слів мами. Воювали з німцями. Те, що закидають, що були колабораціоністи й таке інше — це неправда. Уже тоді радянські війська були на підступах до Західної України, мого батька одразу призвали в армію, він служив, був на фронті. Дядько був кулеметником, був поранений на Віслі.
Які у Вас є дитячі спогади?
Я пам’ятаю, це було десь, мабуть, весною, коли на підводах вивозили в Сибір людей з села. І наші односельці були вивезені в Іркутську область. Близько половини з них загинули по дорозі в товарняках, з дітьми, з усім… Казали так: або ти записуєшся в колгосп, або завтра їдеш в Сибір. Ну і в кого були якісь зв’язки з УПА, з підпіллям, заможні люди — їх вивезли в Сибір. Були ж у нас такі односельці, які й видавали один одного, продавали, як завжди буває. І вони повернулись тільки в 1956-му році, коли прийшов до влади Хрущов і оголосив відлигу, і тоді повертались люди з того Сибіру. Я був свідком цього, бачив на власні очі, це жахіття запам’яталось з дитинства.
Відомо, що Ви очолювали в Бахмуті, тодішньому Артемівську, філію всеукраїнської громадської організації “Просвіта”. Чим Ви займалися?
Ми вели просвітницьку роботу. Я видавав просвітницьку газету “Наше слово”, вона була у нас зареєстрована у Києві, тираж був понад 10 тисяч, ми її розповсюджували у Харкові, Луганській області, у нас були цікаві дописи краєзнавців з Луганщини. Але за браком коштів ми її не змогли утримати, тому що все ж вимагає коштів, а їх, на жаль, не було.
Крім того, ми возили дітей з наших артемівських шкіл на екскурсію в західну Україну. Це було 4 чи 5 поїздок з вчителями, які збирали учнів і їздили туди потягом на Різдво та на інші заходи. Дуже були задоволені батьки й діти. Випустили ми книжечку “Українське весілля”, випустили від “Просвіти” кілька книжок письменника Івана Будза — він працював на Часовоярському заводі та писав вірші й оповідання. Світлану Решетову друкували, вона часто приходила — це була така цікава людина, дуже талановита!
Приміщення у нас було по Артема, 67, на 2-му поверсі. Там висів портрет Степана Бандери, який я привіз із Харкова на річницю Голодомору.
До речі, нещодавно 14 жовтня був день УПА. Ви помітили якісь заходи на Донеччині?
Нічого я не помітив у нашому місті. Я упевнений в тому, що якби місцева влада була українська, то було б зовсім по-іншому. На жаль, ми бачимо зараз, є закон про державну мову. Він у нас абсолютно не виконується. Місто обклеєне листівками, оголошеннями, російською мовою, та ще й з помилками. Такий безлад в цьому питанні. Українська мова фактично не використовується.
Як Ви гадаєте, після 2014-го року тут стало більше України, українського чи ні?
Це важко сказати. Знаю, що активніше люди стали проявляти свою позицію.
Ви продавали газети в центрі Бахмута. Скільки серед них було українською?
Це я допомагав дочці, у неї був бізнес. Біда в тому, що на тих прилавках всі українські газети — російською мовою. Жодного видання немає українською, донині! А газети низького рівня за якістю. Дуже цікава газета є “Факти”. І ви думаєте ми їх багато продавали? 3-5 екземплярів, з великим трудом. Хоча вона російською мовою, але газета цікава, патріотична, проукраїнська. Немає попиту.
Що в основному бахмутяни купували у Вас?
Кросворди розгадують. “7-я”, “Публіка” — передрук з інтернет-видань, там немає нічого такого. Ну є деякі вкраплення, а так — низького рівня.
Чи були серед Ваших покупців такі, хто хотів саме українську газету?
Були дуже мало. А чому? У нас ніби й українські школи, і викладання там українською, але діти спілкуються російською. Це дуже задавнене все, його повернути дуже важко. І багато є батьків, які кажуть “Шо мнє етот укрАінскій язик? Я не могу нічєво обьясніть”. Так ви ж в Україні живете, невже це важко вивчити цю мову?
Це потрібно, щоб була протекція держави, щоб україномовні видання мали меншу ціну, щоб на них не накручували ті податки, щоб вони були гарно ілюстровані, щоб була поліграфія. А так, якщо вибору немає… — просто їх (українських видань на Донеччині, — ред.) не існує в природі.
Як Ви гадаєте, якою буде доля у місцевих газет?
Незавидна. Це пов’язано з відсутністю фінансування, попит впав — це одна сторона. І друга — там немає гострих матеріалів, які хвилюють людей. У нас проходить лінія фронту, ви в останніх номерах хоч що-небудь побачили? У нас поранених бійців привозять сюди, у нас госпіталь в Часів Ярі, у нас люди ходять у військовій формі — у нас про все це замовчується, тобто за принципом “моя хата скраю”.
Чи бачите багато антиукраїнського тут?
Багато, є. Я вступав у суперечку не один раз, просто у центрі міста. Вони кажуть, що немає російської техніки, Росія не воює (на Донбасі, — ред.). Тобто пропаганда, яка має вестись українська, — її не чутно, нема. Я був свідком, коли автобуси приїжджали тут в Артемівськ російські, виходили з російськими триколорами, і стояли міліціонери. Я їм кажу “А що це робиться?” — “А ми тут ніпрічьом”. Коли ще міліція була, коли був той Братков (Сергій Братков, начальник міського відділу міліції Артемівська навесні 2014-го року, — ред.) — вони нічого не робили для того, щоб порядок був. А потім ще й зброю віддали, здалися.
Якби не військові наші, ми б, мабуть, були… Я недавно чув розмову жіночки на зупинці, каже хтось, “а у нас те не так, се” — вона каже “Ви не були в Горлівці, ви не бачили що там твориться, вам, каже, гріх дорікати. Я, каже, через Росію їхала…”
Зрозуміло, що у нас була купа зрадників серед силовиків, розвалена армія, керований Росією президент. Але Ви замислювалися над питанням, “що я/ми робили не так”? Маю на увазі інтелігенція, журналісти.
Я що міг, то робив. Але це було ззовні інспіровано. Тут мало що ми могли протиставити. Дуже дивною була поведінка голови міста, який утік на той час. Казав, що десь лікувався. Де він був, я не знаю. На моїх очах зривали тризуб з міської ради — оце все глузування я бачив.
Чи не замислювалися Ви над тим, щоб написати мемуари?
“Мемуари” — це таке слово… Я щось там пишу, якщо вдасться мені, може. Якщо вистачить мені життя, бо я вже людина такого віку, що може не вспію.
Будемо називати це “спогади”.
Спогади, о, оце інше! Є в мене нотатки, дещо є. От як напишу, тоді й прочитаєте. Про все, що пережив, що побачив, що міг зробити і що не зумів…
Читайте також:
646Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
