Дорога в один кінець. Історія переселення бойків і лемків на Донбас на прикладі однієї родини (монолог)
Потяг до незнайомих земель, у якому вижили не всі. Холодні будинки без вікон і дверей. Туга за батьківщиною, куди немає вороття. 77 років тому почалася депортація лемків і бойків у чужі краї. Щороку в другу неділю вересня українці згадують про це.
Після закінчення Другої світової війни СРСР і Польща встановлювала державні кордони, і кілька українських сіл перейшли до поляків. А цілі сім’ї примусово переселили в СРСР. Частину з них депортували на Донбас.
Ми поспілкувалися з Надією Тутовою, родину якої під час депортації переселили до Роздолівки. Вона народилася вже після переселення та від бабусі й дідуся чула історії про життя “до”. Тема депортації в родині була болісною та майже закритою. Але тим, що їй розповідала родина та інші переселені сім’ї, вона поділилася з нами.
Далі розповідь Надії Тутової від першої особи.
“Хтось ще сподівався повернутися, але дороги назад не було”
У 1951 році майже 1300 людей переселили з західної України, з Лісковатого, до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. З ними до Роздолівки потрапили й мої дідусі, бабусі, батьки.
Фото: Організація оборони Лемківщини
На той час мій батько служив у радянській армії. Йому було 20 років. А мамі було 17. Вони були ще молоді, але достатньо дорослі, щоб запам’ятати та оцінити все, що з ними вчинили.
Батьків виселяли потягом. Майна вони не могли взяти багато, тільки 200 кілограмів із собою, поїхати в інше місце не мали права. Потяг йшов на Трійцю. Це свято бойки відзначали дуже пишно, але тепер його згадують зі сльозами на очах.
Люди боялися, що їх будуть везти до Сибіру. Хтось ще вірив, що через деякий час повернеться. Але повернутися майже нікому не вдалося.
Багато людей померли ще в дорозі. Тоді потяг із заходу на схід міг їхати й тиждень, і два тижні, тому що стояли десь у відстійниках, доки дадуть той локомотив. Десь люди губилися, хтось вийшов по воду поки потяг стоїть, а він рушив. Когось досі не знайшли.
В будинках для переселенців замерзала вода
Паспорти у переселенців забирали, натомість видавали квитки переселенця, в яких зазначалося хто й куди їде. Працювали тільки в колгоспах при громадах, куди їх переселяли. А піти з колгоспу було важко.
Фото: Історична Правда/Депортація українців із села Новосільців (Сяноцький повіт Польщі) до СРСР. Березень 1946 року
Райком партії постановив збудувати для переселенців житло, але робочі не встигли. Будинки здавали похапцем, без вікон і дверей. Людям доводилося завішували ці отвори ковдрами. Взимку було так холодно, що вода у відрах замерзала. Вугілля переселенцям не давали, та вони й не вміли ним топити, бо на батьківщині опалювали домівки дровами.Як починалася весна, все проростало. Будинки були замазані кізяками, і неперетравлене зерно в них починало проростати. Все було вкрите пліснявою. Це був жах, що люди переживали.
Інших підселяли до сімей, які жили в стареньких хатах: дві кімнати по 10 квадратних метрів. В тих кімнатах і так сім’ї великі були, тому ночувати доводилось на холодних горищах. Через це люди часто-густо хворіли.
Моїй родині, як і всім, ніхто не компенсував нічого за залишені землі, меблі, речі чи інше майно. Дали по 5 тисяч рублів, але ті гроші йшли на будівництво нового будинку.
Фото: Історична правда/ Виселення з Бещадів українського населення солдатами батальйону Корпусу внутрішньої безпеки “Познань”
Багато стареньких не змогли пережити переселення і померли вже тут. Вони дуже сумували за рідною землею.
Те, як з бойками вчинила радянська влада, було протизаконно. Людей переселили всупереч законам, статутам, міжнародним актам з прав людини. Це переселення можна вважати депортацією, тому що людей змусили насильно покинути свої домівки.
“Спочатку дехто називав “бандерами”, а потім усі переженилися”
Моя родина потрапила до людей, які пережили голод. Горе бойків нагадувало їм жахи, з якими вони зіткнулися. Тому з переселенцями вони ділилися найціннішим — хлібом.
Дехто не розумів, чому приїжджі не працюють на свята, не приймав нашу говірку, традиції, звичаї. Глузували з інших назв якихось предметів. Хтось навіть спочатку обзивався “бандерами”.
Але в більшості переселенців прийняли добре. Згодом місцеві хлопці почали зустрічатися з приїжджими дівчатами й навпаки та й переженилися.
Сьогодні мови бойків майже ніхто окрім стареньких не пам’ятає. В основному всі вже розмовляють на “донбаському діалекті”.
“Батько впав на коліна перед рідною церквою і цілував землю”
У 2000-х роках люди вперше змогли поїхати додому. За часи радянської влади їм це не вдавалося, а в перші роки незалежної України Польща не дуже хотіла їх пускати. Можливо, боялася, що люди будуть вимагати якихось компенсацій.
У 2012 році ми повезли батька до Польщі, в село Лісковате, де він народився. Він хотів повернутися туди, подивитися, як зараз виглядає рідне село.
Коли приїхали, батько впав на коліна і почав цілувати землю перед церквою. Від його будинку залишився лише фундамент, колодязь і та стара груша, яка була ще маленька, коли батько там жив.
Загалом від того села залишилось будинків 20. На жаль, коли у 1951 році Польща отримала ці землі, сюди майже ніхто не переселився. Тут жили лише грецькі революціонери, та й вони довго не затримались.
Після поїздки я зрозуміла, що земля мого батька — це й моя земля. Тому я вирішила зібрати спогади, бо залишилося не так багато людей, які пережили ці страхи. Потім все це вилилося в масштабніше дослідження історії заселення, походження бойків, їхніх традицій та культури.
***
Родина Тутових після поїздки на батьківщину написала книгу “Бойківщина-Донбас. Збережемо пам’ять” на майже півтисячі сторінок. У книзі містяться спогади родин, яких також депортували на Донбас, історія Бахмутського краю та сіл, куди відправляли людей, опис обрядів та звичаїв переселенців тощо.
Цю книгу можна знайти в Бахмутській центральній бібліотеці.
Читайте також:
809Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
