Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Олександра Бруя з Чернігівщини. У цивільному житті чоловік був учителем, проте йому не раз доводилося брати до рук зброю. Ще під час війни на сході він провів рік в АТО, зокрема пройшов Дебальцівській котел, а в перший день повномасштабного вторгнення знову повернувся до лав армії.
Про Олександра Бруя Вільному Радіо розповіла його дружина Анна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр Бруй народився 26 серпня 1978 року в селі Клюси Чернігівської області. Змалку він постійно допомагав бабусі й батькам поратися на городі. Водночас любив проводити час із друзями — їх в Олександра усе життя було багато, каже його дружина Анна. А ще чоловік дуже цікавився минувшиною — любов до історії він проніс крізь роки.
“У нього оце історія, оця війна з дитинства. Він дуже любив історію, читав про неї і розповідав дітям постійно. Розмовляв про історію з іншими, зі своїми дітьми, із племінниками, дивився фільми про війну. Він такий завжди був”, — розповідає про захоплення чоловіка Анна.
Спершу Олександр навчався в місцевій школі. Але там була девʼятирічка, тож, аби закінчити 10-ий і 11-й класи він перебрався до бабусі в село Рогізки й пішов до школи там. Як виявилося потім, цей переїзд зіграв величезну роль у житті Олександра, адже в селі жила його кохана Анна. Пару познайомив спільний друг. Тоді на сім років молодша дівчина ще вчилася у школі, а Олександр — уже закінчив педагогічний інститут у Чернігові й перший рік працював у Клюсах учителем фізкультури.
“У школі я його не пригадую, хоча мала б. Уже памʼятаю, як він прийшов додому знайомитися. Ми спілкувалися, і він відразу запропонував зустрічатися. Я спочатку відмовлялася, бо ж мені було 15 років. Потім він мене проводжав до клубу — ішов позаду, аби зі мною нічого не трапилося. Оберігав, хоч ми ще не були в стосунках. Завжди казав, що ростив мене під себе. Ростив-ростив, і виростив”, — ділиться жінка.
Коли Анні виповнилося 18 років, пара побралася. Олександр перевівся в Рогізківську школу, хоч йому пропонували роботу в різних місцях, зокрема в Новгород-Сіверському. Та, згадує дружина, чоловік завжди казав, що йому потрібні село, город і трактор. Так молодята й почали жити разом. За рік у них народився син Валерій, а ще через три — Вячеслав.
“Напевно, це найчудовіший батько. Він з ними все обговорював, усе їм розповідав, усьому їх навчав. Знову ж таки, як вони вже трохи виросли, показував фільми про війну. Напевно, як він на мене казав: «Ти в мене єдина, як Україна», — так і їх вчив патріотизму, любові до країни”, — каже дружина Олександра. Свою любов йому ще судилося довести ділом.
Після початку війни на сході Олександр Бруй отримав повістку. До неї, згадує Анна, чоловік поставився спокійно. 1 вересня 2014 року, замість шкільної лінійки, Олександр вирушив на військову підготовку. А за кілька місяців навчань новоспечений захисник уже виконував завдання в зоні АТО. Разом із 13-м мотопіхотним батальйоном Олександр пройшов бої за Станицю Луганську, Зайцеве, Вуглегірськ і Дебальцівський котел.
Часом родина не мала з ним звʼязку тижнями, а подекуди й майже місяць. Коли ж військовому вдавалося поговорити з дружиною, він розповідав їй усе. Сама Анна ніколи не питала чоловіка про бої, бо знала, що для нього це важко. Але їй він виговорювався. З іншими людьми ж ніколи не ділився — не пишався, казав, що не герой і розповідати нічого не повинен.
“Про бої я завжди все знала: де він був, куди заходив, куди виходив. Єдине, що я не знала, так це про Дебальцеве. Він мені звідти раз подзвонив, але не сказав, де. Та я відчувала, казала дітям, що він там. Бачила цей вихід з Дебальцевого, і вже потім він мені розповідав, що під час виходу вони їхали на машині без колеса. І я зрозуміла, що навіть бачила це відео. Хоча, може, це був і не він, бо машин тоді було багато”, — згадує Анна.
Зі служби Олександр повернувся на початку вересня 2015 року. Хоч навчальний рік уже розпочався, у школі чоловіку дали кількамісячну відпустку. Її він провів, пораючись на городі й ведучи господарство, поки дружина була на роботі. Потім повернувся до вчителювання, і зовні усе стало на свої місця. Після служби чоловік намагався ще більше часу проводити із сімʼєю — це була єдина помітна зміна. Та ночами він ще довго повертався в АТО. Аби адаптуватися, йому знадобилося кілька років.
“Уві сні я була в окопах, бо він вночі стрибає, тягне тебе за шкірку й кричить: «Стрибай». Уві сні він не розумів, що робить. А, коли люди салюти запускали на Новий рік, наприклад, підривався й накривав голову ковдрою. Він тільки за роки два-три відійшов”, — розповідає дружина.
Та все ж щороку Олександр повторював рідним, що ще піде на війну. Це був не намір, а скоріше передчуття, каже Анна. І врешті воно справдилося.
Пізно ввечері 23 лютого 2022 року Олександр Бруй отримав повістку. Попри новини тоді чоловік ще думав, що його викликали на навчання — після АТО він проходив їх щороку, а ще його кілька разів викликали на підготовку до Дня Незалежності, де марширував у строю ветеранів. Та все ж тієї ночі він не міг заснути, і перший із сімʼї почув звуки вибухів.
Наступного дня військовий зібрав речі й вирушив на місце видачі зброї. Звідти ж у складі 1 окремої танкової бригади — до Чернігова, що на початку повномасштабного вторгнення фактично опинився в оточенні росіян. Коли ж оборона міста успішно завершилася, через деякий час захисників відправили до Авдіївки. Там Олександр провів близько девʼяти місяців. Один раз протягом цього часу навіть зміг зʼїздити у відпустку.
“Коли він приїжджав, у нас менше 15 людей ніколи, напевно, не бувало. Його постійно провідували друзі, родичі, колеги, іноді залишалися з ночівлею. Навіть якщо він хотів відпочити, ніколи цього не казав, бо всіх поважав. Це друзі, свої, і він кожному казав: «Люблю». До нього й учні приходили. Якось на новорічні свята вони організувалися, аби застати його у відпустці. Співали йому пісні, фотографувалися вдома, сиділи за столом. Постійно його провідували, дуже поважали”, — каже жінка.
Після Авдіївки військових вивели на Чернігівщину, та згодом знову відправили на Донеччину — на цей раз у Старомайорське. Там Олександр ледве не загинув, бо росіяни накрили позиції захисників КАБами, і ті насилу змогли з них вийти. Попри це, каже Анна, протягом служби Олександр отримував тільки легкі поранення уламками, які сам і витягав.
У липні 2024 року військових вирішили переправити на Курщину. Анна згадує, що захисники чекали на збір колони в лісі неподалік від дому. Тоді жінка знову просила Олександра кинути все — казала, що старший син забере його на автівці. А він укотре їй відповідав, що хлопців не лишить.
“Він ще в Авдіївці зняв мені відео з дитячими малюнками й листами, де казав: «Як можна втекти з армії, коли тобі таке пишуть діти? Своїх я вже трохи виростив, тепер буду стояти за малих». Малюнки, які йому передавали волонтери, ще з 2014 року зберігав. Казав: «Як я, дорослий чоловік, буду сидіти вдома, коли діти воюють?» А діти для нього — це хлопці по 18–20 з чимось год. Він таких на позиціях постійно оберігав і дуже важко переживав, коли хтось із них діставав поранення чи гинув”, — ділиться дружина Олександра.
З липня й до початку жовтня захисник двічі виходив виконувати завдання в Любимівці на Курщині. Коли ж мав іти туди втретє, написав дружині, що це дорога в один кінець і попросив пробачення за все, хоча, каже Анна, пробачати його було ні за що. Олександр казав, що вмирати не збирається, але знає, куди йде. І з того виходу військовий уже не повернувся.
Олександр Бруй загинув 17 жовтня 2024 року, але ще 19 місяців вважався зниклим безвісти. Лише у травні 2026 року Анні повідомили про збіг ДНК — тіло Олександра повернули в результаті репатріаційних заходів. Поховали військового в Рогізках. 1 вересня на його честь у місцевій школі відкрили меморіальну дошку.
Протягом служби Олександра неодноразово відзначали почесними нагородами, зокрема медаллю “За оборону Чернігова” й нагрудним знаком “Золотий хрест” за бої в Авдіївці. Тепер, аби вшанувати памʼять захисника, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.