На Донеччині волонтери ГО “Бахмут Український” зібрали на відео спогади про події лютого 2015-го. Про те як приймали у себе в тодішньому Артемівську по кількадесят військових, відновлювали їхню довіру до людей та готові були все зробити для допомоги армії.
У 42-хвилинному аматорському відео “Дебальцевський “котел”. Як в Бахмуті приймали своїх захисників” про ті події згадують п’ятеро місцевих мешканців Бахмута. Волонтери кажуть: зробили це, аби зафіксувати ці спогади та зберегти історичну правду.
Бахмутянка Лариса Дроботенко згадує:
“Почали їхати наші хлопці на БТРах. Були роздягнені, голодні — на них було жахливо дивитися. Видно було, що це не військові, а люди, які йшли добровольцями на цю війну. Хотілося їх обігріти, нагодувати, щоб вони відчули людське тепло. Я могла лише купити апельсинів, аби вони не боялися взяти їх з рук”, — розповідає жінка.
Лариса регулярно ходила у лікарню відвідувати там військових.
“Якщо раніше привозили 5-8 поранених, то почали привозити по 40 поранених. В коридорі на ношах лежав померлий хлопець, в якого дзвонив телефон. Слухавку ніхто не брав. Жахливо було усвідомлювати, що рідні десь ще не знають”, — згадує Лариса.
Для довідки:За офіційними даними Генштабу, під час бойових дій в районі Дебальцевого з 15 січня до 18 лютого загинули 110 військовослужбовців, 270 були поранені, 7 потрапили в полон та 18 зникли безвісти. За весь час оборони Дебальцевського напряму загинули 136 та були поранені 331 військовослужбовців ЗСУ. Журналісти, які працювали на місці, та свідки тих подій кажуть, що офіційні цифри занижені.
Жінка розповідає й про дівчину-санітарку в бахмутській лікарні.
“Вона була з дуже заможної полтавської родини. Пішла сюди волонтером працювала безкоштовно санітаркою. Якось вона вийшла з операційної, обперлася об стіну й каже “Я такого тут надивилася…” Їй доводилось виносити ампутовані руки, ноги. Максимум їй було років 20”, — розповідає Лариса.
60-річна Тетяна Нагинай, бахмутська підприємиця, теж допомагала у місцевій лікарні з осені 2014-го.
“Події в Дебальцевому були на фоні подій в ДАПі. Було таке відчуття, що ти повинен щось робити, і було неможливо знаходитись вдома, і в лікарні теж тяжке випробування. 18 лютого вранці мені зателефонувала наша координаторка Надія й сказала, що потрібні руки. Я знаходилась тут зранку й до вечора. Люди приїздили, привозили продукти, одяг, ліки. Хлопці прибували все більше, сиділи тут внизу на 1 поверсі; ми виносили їм пакунки в дорогу (їх відправляли на Харків, у Дніпро та інші міста). Деякі не мали змоги взяти це — у них були обпечені або обморожені руки”, — згадує ті лютневі дні Тетяна.
Невдовзі до опівночі у відділенні лікарні двоє військових спитали в неї чи нема їм де переночувати. Їх мали б забирати о 6-й ранку від військової частини автобусом з Кривого Рогу. Тетяна запросила їх до себе.
“Їм було важко йти, тому я викликала таксі. Вони, виходячи з нього, руками брали свої ноги та виставляли їх з машини. Хлопці були виховані, чемні. Ми в них нічого не розпитували. Вони тільки сказали, що їм періодично доводилося йти пішки, бігти по ріллі, щоб дати побратимам перепочити (на броні військової машини, — ред.) Були втомлені, але цілі. Повечеряли, помилися, попрали, розвісили самі свою білизну. Рано вранці нарізали їм бутерброди, налили води, посадили в таксі та відправили”, — розповідає Тетяна.
Ольга Атаєва, корінна мешканка Бахмута, була у 2015-му підприємицею. Вона згадує: українських військових після Дебальцевого запрошували до себе в дім не лише бахмутяни-патріоти.
“Люди, які в нашому місті голосували за “ДНР” (я ж їх бачила), брали собі військових додому на ночівлю. Оце я вперше в житті побачила, коли людяність перемагає “телевізійне гімно”, — каже Ольга.
Микола та Валентина Козловські мешкали в Бахмуті з 1979 року, вони родом з Житомирщини. У лютому 2015-го їхній дім прийняв та обігрів десятки українських військових, найбільше — зі 128-ї гірсько-піхотної бригади.
“Іванко, знайомий з Коломиї тоді подзвонив мені й сказав “Там мій земляк виходить (з Дебальцевого, — ред.), заберіть його до себе”. Ми поїхали, їх там було близько 36-ти, то ми їх до себе привезли”, — згадує Микола.
Для того, аби бійці могли помитися, їх возили невеликими групами у свій інший дім.
“Оля Атаєва привозила білизну та рушники, а Маша (родичка Козловських, — ред.) годувала, а тоді привозили інших”, — каже чоловік.
Знайомий Козловських пустив велику групу військових у свій 2-поверховий дім, в якому сам не жив, на понад тиждень.
“А ми з Марією варили їм їсти у величезній каструлі. Тому що вони мали всі зібратися, і поки не було інформації про всіх (скільки вийшли, скільки ні), чекали. Щоденно ходили у військову частину, мабуть, відмічались”, — згадує Валентина.
Свої каструлі Валентина з Марією обкрутили жовтим та блакитним скотчами, аби вирізняти з-поміж інших таких. Тобто, варили їжу українським бійцям в тому домі не одні вони.
Годували Козловські армійців й у своєму домі, за величезним столом з лавками, за яким одночасно могли сісти понад 15 людей. За словами Козловських, після Дебальцевого, навіть в їхньому домі українські бійці були спочатку напружені та недовірливі. Розслабитись їм допомогла річна дитина волонтерки Маші. Чоловік Маші, теж військовий, тоді лежав у лікарні ім. Мечникова після Іловайського полону на реабілітації.
“Вони сіли за стіл і були як струни натягнуті. Можливо, й не довіряли до кінця нам, не відійшли ще від того всього. Були серйозні, зосереджені. І тут Машина ляля віком трохи понад рік підходить до крайнього хлопця й каже “папа!” Той військовий сказав: “Ні, але в мене теж є така доця” та взяв дитину на руки. А поруч інший, теж, мабуть, молодий тато. І вони почали ту дитину передавати один одному. І тоді всі відтанули. Тільки тоді з’явилася якась довіра. Їм було дуже важко”, — згадує подружжя.
Господиня каже: вчиняли так, бо хотіли всіляко підтримати своїх захисників.
“Тоді ніхто нічого не рахував, що йшли гроші, ковдри, подушки… Було дуже страшно, що вони (українські військові, — ред.) підуть, як пішли з Дебальцевого, а ми тут в Бахмуті залишимось (в окупації, — ред.) Щоб російська армія сюди не увійшла, ми тоді старалися, як могли, тримати їх біля себе, як дітей своїх рідних. Ми й тоді розуміли, що якщо є своя армія — є своя держава”, — кажуть Валентина та Микола.
Той же самий військовий, за даними українських силовиків, у серпні 2014 року разом з іншими представниками командування ЗС РФ, керував російськими підрозділами під час вторгнення на територію України, брав участь в організації вбивства українських воїнів біля Іловайська, забезпечував подальшу окупацію інших населених пунктів ДонбасуДля довідки:18 лютого 2021 Генпрокуратура України заявила: за захоплення Дебальцевого та прилеглих населених пунктів у січні-лютому 2015 року повідомлено про підозру заступнику Міністра оборони Російської Федерації – начальнику Головного військово-політичного управління Збройних Сил РФ. Згідно з відкритими даними Міноборони РФ це Андрій Картаполов. За даними слідства, цей військовий високопосадовець держави-агресорки, разом з іншими керівниками Збройних Сил РФ планував та координував дії підрозділів російської армії та підконтрольних їм іррегулярних НЗФ.
Читайте також: