Підтримайте Вільне Радіо
Алебастрові штольні та місце страти сотень євреїв, заводи, згорілий палац культури, пам’ятники революціонерам і відома всім бахмутянам “Топталівка” — такі унікальні кадри 1941–1943 років знайшла місцева краєзнавиця Наталя Жукова. Багато споруд на фотографіях не пережили Другу світову війну. Разом із краєзнавцями та представниками музею розбираємо ці рідкісні знімки.
Це друга серія світлин Бахмута часів нацистської окупації. Усі фотографії з цього матеріалу належать німецькій родині, яка не забажала публічно називати своє прізвище. Їхній предок воював під час Другої світової війні у складі окупаційних військ на території сучасного сходу України. Світлини журналістам Вільного Радіо передала бахмутська краєзнавиця Наталя Жукова.
Першу частину цієї добірки дивіться в нашому матеріалі:
Ідентифікувати об’єкти на фото допомогли старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Григорій Соколовський, виконуючий обов’язки директора музею Ігор Корнацький і знавець гірничопромислової історії сходу України Михайло Кулішов.
Ці фотографії зроблені під час нацистської окупації краю між листопадом 1941-го та вереснем 1943-го.
Більшість фотографій — із центру міста. Серед них є знімок цвинтаря. Як свідчить напис на звороті, тут, ймовірно були поховані понад 500 солдатів, які не вижили у шпиталі поблизу. Нацистські загарбники розташували свій польовий шпиталь у будівлі Палацу культури імені Мартинова.
На звороті міститься підпис: “Кладовище польового шпиталю, де спочиває понад 500 полеглих”. На передньому плані, ймовірно, готують свіжу могилу.
Нижче — будівля типографії на розі вулиці Незалежності (раніше — Радянської). Вона мала великі аркові вікна, які роблять її упізнаваною. Зруйновану типографію вже неодноразово бачили на інших фото часів нацистської окупації, але такий близький ракурс — велика рідкість.
“Ця фотографія типографії дуже цікава. Ми бачили цю будівлю на світлинах до 1917 року та пізніших, але не такої гарної якості. Тут же увага фотографа прикута саме до цієї споруди, і тепер маємо змогу детально роздивитися будівлю”, — ділиться бахмутянка Наталя Жукова.
Типографію, ймовірно, зруйнували у 1941 році. Після війни її остаточно знесли, а на її місці збудували житлові будинки на 3-5 поверхів. В останні роки перед російською окупацією тут розташовувався магазин автотоварів “Лада”.
Ще більш упізнаваним є відтинок вулиці Миру (раніше — Артема), яку місцеві знають як “Топталівка”. На зимовому кадрі видно кілька німецьких автомобілів та місцевих жителів.
Праворуч — так званий Дворець Леніна, де був театр, а в сучасні часи — Палац культури імені Мартинова. Далі за ним — житловий багатоквартирний будинок з колонами за адресою Миру, 53, який російські окупанти знищили під час повномасштабної війни.
Уздовж дороги розвішані трикутні прапорці, а над вулицею на дротах — дорожній знак.
Ще один ракурс — з видом на пам’ятник більшовику Артему в центрі Бахмута. Позаду знову видно житловий будинок по вулиці Миру, 53.
На передньому плані — доглянута площа з парком, лавками, деревами та клумбами, огороджена парканом.
“Пам’ятник цей встановили у 1924 році. Нацисти підірвали саму фігуру, а постамент залишився. Він був дуже масивним — його важко було зруйнувати. Згодом його все ж підірвали, але вже комуністи у 1954–1955 роках”, — говорить Григорій Соколовський.
Знищення постаменту після звільнення міста має кілька причин.
“Була ідея відновити довоєнну фігуру, але скульптор Іван Кавалерідзе, який створив пам’ятник, мав зіпсовану репутацію через співпрацю з німцями в Києві, де він очолював відділ мистецтв у міській управі. До того ж за часів Хрущова кубізм 1920-х років вважався чужим та незрозумілим стилем. Майже так само, як бачимо, оцінювали його й окупанти — як “символ дегенеративного мистецтва”. Тому ідею відновлення пам’ятника відкинули. До речі, під постаментом був прохід, і після знесення фігури місцеві жителі серед довколишньої розрухи використовували його не за призначенням — як смітник та громадський туалет”, — пояснює Ігор Корнацький.
На наступному фото — “Пам’ятник борцям революції 1917–1930 років”. Остання дата — рік встановлення пам’ятника у міському парку. Монумент зруйнували під час нацистської окупації міста.
“Він стояв у центрі Нижнього парку, де ми пам’ятаємо інший пам’ятник — партизан підтримує іншого партизана. Цей пам’ятник встановили у 1930 році. Відомо навіть прізвище скульптора — Василевич. Про це писали у журналі “Забой”. Пам’ятник простояв до Другої світової війни та деякий час під час німецької окупації. Після війни на його місці був типовий пам’ятник — солдат з дівчинкою, а у 1970-х тут встановили відомий нам пам’ятник партизанам”, — розповідає Ігор Корнацький.
Напис на звороті фотографії чітко відображає ставлення нацистів до радянського мистецтва: “Пам’ятник у Народному парку Артема. Символ дегенеративного більшовицького мистецтва. Зараз знесений”.
На наступному кадрі — будинок по вулиці Миру, 53 з ближчої відстані. Частково видно також будинок №42, що розташований навпроти. Уздовж дороги можна помітити нещодавно висаджені дерева.
Поруч розташований міський театр — нині Палац культури імені Мартинова, сфотографований після пожежі на межі 1941–1942 років. На вцілілих вікнах видно скло, заклеєне хрест-навхрест — подібний спосіб захисту від уламків шибок застосовують і досі під час російсько-української повномасштабної війни.
“Існують різні версії щодо цієї пожежі: одні стверджують, що самі німці під час святкування Нового року підпалили будівлю, інші — що це зробили радянські підпільники”, — говорить Ігор Корнацький.
Саме за цю пожежу в центрі міста потім повісили десятьох місцевих, яких тримали як заручників.
Напис на звороті: “Театр в Артемі[вську] згорів у середині грудня 1941 року”.
На знімках, зроблених у східній частині міста, можна побачити алебастровий завод і залізничну колію, що йде повз нього.
Алебастром називають високоякісний, очищений і подрібнений до порошку будівельний гіпс, який має характерні властивості: білий колір, швидке твердіння та гладку текстуру після застигання. Тому з хімічної точки зору алебастр і гіпс — це одне й те саме, бо вони мають однакову хімічну формулу. Отже, алебастр — це інша назва гіпсу, певним чином переробленого.
“Що стосується покладів гіпсу (алебастру), — це гіпсові розробки в Кам’яноватому Яру, де промисловий видобуток гіпсу тривав з XIX століття. Нині на цій території розташований завод ігристих вин “Артвайнері”. У радянські довоєнні 1930-ті роки там діяли чотири алебастрові заводи — так звані “алябастарні”: №1 та №2 “Пролетар”, №3 та №5 імені Чубаря. Кожен завод мав власні штольні для видобутку”, — розповідає краєзнавець Михайло Кулішов.
Деякі з будівель заводів бачимо в кадрі лише частково вцілілими — залишилися переважно зовнішні стіни, багато споруд зруйновані.
Гуляючи тим самим районом, німецький фотограф зафіксував вхід до алебастрових шахт.
“Там, окрім головного входу, куди можна було заїхати машиною, було ще кілька додаткових входів зверху. Однак їх згодом засипали. На цьому знімку, ймовірно, зображений вигляд згори на один із таких входів”, — додає Ігор Корнацький.
Головний вхід, який згодом став в’їздом на завод Artwinery, також потрапив у кадр.
“Саме через цей вхід пішли на свою страту сотні бахмутських євреїв”, — додає Григорій Соколовський.
На наступній світлині ландшафт може нагадувати гори навколо Бахмута, але насправді це кар’єр. Тут підривали поклади гіпсу, через що й утворювалися такі великі “кратери”.
“Ці шахти працювали до 1951 року, завдяки чому ландшафт [цієї місцевості] значно змінився”, — уточнює Григорій Соколовський.
На звороті фотографії підпис: “На вході до шахти”.
Нижче — ще один ракурс на виробки алебастрових штолень. Автор підписав цей кадр так: “Гора приблизно за 200 м від нашого місця розташування”.
На одному з кадрів видно місцевих чоловіків і підлітків із лопатами, які йдуть на роботу. Підпис до фото свідчить: “Євреї по дорозі на роботу”.
“Місцевих у ті часи примусово не гнали на роботи. Вони приходили на біржу праці, і коли працювали — отримували пайок, зазвичай хліб”, — уточнює Григорій Соколовський.
Однак даних, які б підтверджували, що це саме Бахмут, немає. Навпаки, деякі деталі підказують, що ці кадри були зроблені в іншому місці.
“На знімку, очевидно, тепла пора року. А вже в січні — лютому 1942 року відбулося масове знищення єврейського населення Бахмута в тій самій алебастровій шахті — “остаточне розв’язання єврейського питання” нацистами, після чого подібний знімок навряд чи міг з’явитися”, — додає Ігор Корнацький.
На наступному фото, на думку Григорія Соколовського, зображені південні околиці міста.
“На південній околиці Бахмута був район, який колись мав назву Кирилівка. Я там часто бував, і цей ландшафт дуже схожий — яри характерні”, — говорить старший науковий співробітник музею.
Раніше онук німецького лікаря Віктора Бекера — доктор Лео Ензель — розповідав Вільному Радіо про те, яким його дід побачив український схід, що записував у своєму щоденнику та чи згадував про злочини окупаційної армії на Донеччині.
Також ми публікували добірку фото з Костянтинівки, зроблені взимку 1941–1942 року. На фото можна побачити місцевих жителів, їхні оселі, евакуаційні машини армії Вермахту, будні окупантів у лазареті й дозвілля на футбольних матчах. А в цьому матеріалі — життя українського сходу під час нацистської окупації.
Більше краєзнавчих та історичних текстів шукайте в розділі “Історія”.