Територіальна оборона на сході потрапляла під “Гради” та захищала другу лінію від росіян в Бахмуті, розповідає наш земляк — 55-річний Андрій Мельник. Чоловік називає себе ремісником, він відомий у місті швець. До того ж воював з росіянами під Дебальцевим у 2014 році. У лютому 2022-го швець став до лав тероборони. До Дня добровольця ми розпитали його історію захисту рідного міста.
Андрій Мельник — кремезний чоловік з 2 метри зростом. Його руки були “заточені” на роботу зі шкіряними виробами. Та чоловік каже: завжди знав, що Україна воюватиме з Росією. Коли окупанти відкрито напали, чоловік сприйняв це як належне.
“І я завжди робив все, щоб ця війна була. Тому що чим раніше вона почалася б, ми б вуха не чухали. А наші правителі усе про “братський народ” торочили. Ми, які на це чекали та бачили до чого це все йде, — ми зітхнули, все стало ясно: “Ну нарешті, ось воно”. А у всіх навколо паніка — не знали що робити”, — згадує Андрій Мельник.
Він — бандерівець у третьому поколінні. Його батьки — українські політв’язні з заходу України. Маму заслали, як доньку бандерівця. Андрій переїхав до Бахмута у 1983 році, коли йому було 16, і провів тут усе свідоме життя.
Чоловік – відомий у Бахмуті майстер з пошиття та ремонту взуття, мав декілька точок.
У 2014-му брав участь в АТО під Дебальцевим. Пізніше волонтерив: допомагав військовим ремонтувати техніку, возив ліки та аптечки, а в його домашній бані помилася та прала речі не одна сотня бійців ЗСУ.
Але 25 лютого 2022 року він зачинив свою майстерню та пішов до військкомату. Там набирали оперативний резерв певних спеціальностей, тож довелося зачекати в черзі.
Так Андрій вступив до 109-ї бригади тероборони, в ній зібралися добровольці з Бахмутського району.
“Приїхав до Часів Яра. Там був принцип: знаєш як тримати автомат — ти наша людина. Я був здивований: одразу видали добру зброю. У мене було все спорядження. Я ж нестандартний: у мене 2 метри росту та 120 кг ваги, розмір взуття 46. Позивний у мене “Малиш”. І загалом, досвідчені бійці на державу не сподіваються ніколи”, — каже чоловік.
Про перший тижні він згадує: тероборону створювали вже під час повномасштабної війни, тож не було майже нічого.
“Воно давно вже мало бути наготовлене, а це все збиралося в останній момент. Чому так – це питання не до мене. Не було ані матрасів, нічого, але зброя вже була! Ніхто істерик не закатував з приводу форми, взуття. Усі розуміли, куди вони попали: що це маленький партизанський загін”, — каже він.
У Бахмутській теробороні зібралися усі місцеві, розповідає Андрій.
“Це були “трактористи та шахтарі” — от це дійсно. Було багато шахтарів з Торецька, бахмутських було дуже багато, з сіл Званівка, Переїзне, Роздолівка. Усі покладалися тільки на себе. Ми усі знали, куди йшли. Усі підписали папір, що зарплата буде 2,5 тис. гривень — не надіялись і на це. Ніхто не йшов за зарплату”, — каже захисник.
Перший бій цей підрозділ прийняв на початку березня під Яковлівкою біля Соледара.
“Ми облаштували та зайняли лінію оборони – копали окопи та бліндажі. Тоді почалися перші обстріли, прилетів літак, обстріляв нас. І тоді усі зрозуміли, що то серйозні справи. Перший 200-й у нас був у березні”, — розповідає Андрій Мельник.
Місцеві з Яковлівки неабияк допомагали українським добровольцям — харчами та годували у місцевій школі коштом сільради. І Яковлівку, й Берестове неподалік росіяни невдовзі захопили, знищивши їх вщент.
Влітку підрозділ, в якому служив Андрій Мельник, перевели під Торецьк у район селища Суха Балка.
“Це був звичайний блокпост, у нас була лінія окопів. І нас увесь час обстрілювали “Градами”. Якихось “пострілушек” у нас не було, ми мали легку стрілецьку зброю. Місцеві взагалі не знали, що таке війна. Ми їздили по воду на джерело аж під Горлівку, де за териконом вже “орки”, і ми спокійно набирали воду! Для мене це було дуже дивно”, — каже доброволець.
Наприкінці літа Мельника та побратимів перекинули у “промку” Бахмута, на східну околицю міста по вулиці Лумумби.
“У нас було там 2 опорники біля меблевої фабрики, і там почалося місиво в районі 5-поверхівок біля ставка. На них сиділи пацани, здається з 93-ї бригади, і до них приїздив російський танчик та гатив по них. Вони трималися там до останнього! Їх там розстрілювали. Там стрілянина не замовкала ні в день, ні в ночі”, — каже Андрій Мельник.
Він каже: тоді тероборонівці знаходились там постійно. Щоночі виходили стріляти у бік окупантів, але у них були максимум гранатомети. А в окупантів у рази більше тяжкого озброєння.
“Якщо орки прорвуть лінію фронту, то ми були “другою лінією”. І наші опорники були страховими. Ми сиділи, а по нам гатила артилерія, і відповісти ми не могли. Коли на один наш постріл прилітає штук 20 – це навіть порівняти не можна”, — пояснює доброволець.
Потім тероборонівців перекинули до об’їзної дороги в районі сміттєсортувальної станції. Там він дістав контузію.
“Я віз боєкомплект через дамбу та проґавив “приліт”. Переді мною розірвалась міна, машина вщент, валялась перевернута. Я б не мав вижити, а я живий — це якийсь божий промисел. Мене з контузією знайшли у кюветі хлопці з 93-ї бригади та відвезли у госпіталь”, — розповідає тероборонівець.
Контузія у кожного бійця проявляється по різному, каже доброволець.
“У мене в голові “джмелі оселилися”, я блював. Через 6-7 годин ти в принципі можеш стояти на ногах. Але потім вона звісно дає про себе знати”, — каже Андрій.
Просто недомоганням та нудотою не обійшлося: лікарі виявили у бійця пошкоджену мікросудину у мозку та відправили лікуватись до Дніпра.
Відтоді Андрій Мельник відновлюється у шпиталях, нині — у Полтавському. Його хата та баня розбомблені окупантами. Майстерня у центрі міста в одному з житлових будинків донедавна була цілою. На ній майорів український прапор. Чи є він там досі, Андрій не певен.
“Центр Бахмута. Моя майстерня знову з останнім прапором в місті. Так вже було у 2014-му. Переможемо і цей раз”, — написав доброволець 8 лютого.
***
У лавах різних підрозділів ЗСУ захищають Україну сотні вихідців з Донеччини.
Десятки наших земляків загинули в боях з окупантами: