Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Іван Кучинський. Хлопець навчався на біоінженера, але прагнув вступити до ЗСУ. Йому це вдалося з третьої спроби. Захисник був оператором дронів і боронив Нью-Йорк та Торецьк.
Про життєвий шлях Івана Вільному Радіо розповіли його сестра Софія та мати Світлана Кучинська.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Іван народився 11 вересня 2005 року у місті Сквира Київської області.
“Коли він був у молодших класах — за моєю ініціативою ходив на танці та малювання. Згодом він став цікавитися воєнним напрямком, тренувався, бігав з рюкзаком, набитим пляшками з водою, та ходив до тренажерної зали. Він регулярно здавав кров. Ще він навчився грати на гітарі, збирав шеврони та любив мотоцикли. Ми йому на 16-річчя подарували мотоцикл — і який же він був щасливий: сміявся та плакав”, — говорить Світлана.
У 2022 році хлопець закінчив школу, переїхав до Львова та вступив до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Ґжицького — на факультет харчових технологій та біотехнології, за спеціальністю “Біотехнології та біоінженерія”.
У перервах між навчанням Іван працював у лабораторії, де за своїм фахом здобував практичні навички. Однак закінчити виш він так і не встиг.
“Перший “дзвіночок”, який ми помітили, був у серпні 2023 року. Тоді Ваня мав зачіску з довгими косами, а тут повернувся від перукаря — і бачимо: він повністю їх зрізав. Він дуже любив ці коси, а тут заявив, що буде змінювати імідж. У вересні була повітряна тривога, я телефонувала сказати, щоб він пішов в укриття, бо жив поряд з аеропортом, а він каже, що не вдома, а в університеті. А наприкінці місяця він подзвонив і сказав, що не хотів засмучувати нас, але тоді вже був у Києві — на полігоні”, — розповідає мати.
Тоді Івану не вдалося вступити на службу, оскільки через його вік у 3-й штурмовій бригаді, куди він прагнув потрапити, вимагали письмову згоду батьків. Але вони відмовилися її надавати.
“Ми тоді одразу почали з’ясовувати, що сталося, бо подумали, що в нього проблеми з навчанням. Але з’ясувалося, що в нього середній бал — 4 з 5. Декан також не мав претензій. Чому було прийнято таке рішення? Ми були шоковані й досі не знаємо. Потім він ще раз намагався піти, але ми переконали його спершу закінчити навчання. Однак після завершення другого курсу він мовчки зібрав речі й поїхав до Кременчука, у військову частину. Подзвонив і сказав, що сам підписав контракт. Як він це зробив без згоди? Не знаю. Потім я телефонувала їм і питала, чи міг він привести когось чужого й видати за батька, який дав би згоду, питала, чи перевіряють вони документи. Мені відповіли: “У нас таких випадків не було, але в теорії таке можливо”, — говорить Світлана.
Іван підписав контракт 6 липня 2024 року і почав службу водієм-оператором розвідувальних безпілотних комплексів у лавах танкового батальйону 12-ї бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України. Хлопець обрав собі позивний “Сакс”.
Тим часом батьки домовилися з деканом вишу, щоб його перевели на заочну форму навчання.
“11 вересня, саме на його день народження, їх вивезли в гарячу точку. Того дня ми зустрілися на честь свята — і це був останній раз, коли ми бачили його живим”, — ділиться з грудкою у горлі мати.
Спочатку оператор дронів боронив державу в Нью-Йорку, а потім їх перекинули в Торецьк.
“Йому дуже подобалося бути оператором. Хоча спочатку він хотів бути снайпером, але потім розповідав, як йому подобалося розслідувати, шукати та робити скиди. Він цим жив і так радів, так посміхався, коли йому вдавалося зробити скид на мо***ля”, — додає сестра Софія.
Під час служби захисник ніколи не скаржився близьким і завжди запевняв, що “все добре”.
“Я одного разу перебирала його речі та знайшла зошит, де був запис: “Коли все це закінчиться, мрія — купити Coca-Cola та піцу з хотдогом”. Він із самого народження ніколи ні на що не скаржився. Завжди записував “кружечки” (відеоповідомлення у Telegram, — ред.), де казав, що все добре”, — говорить сестра.
12 листопада 2024 року Іван дістав осколкових поранень ніг, черевної порожнини, а більша частина його тіла зазнала опіків.
“Він регулярно писав нам — хоча б смайлик чи “доброго ранку”, а тут зник. Нам тільки 13-го подзвонили й повідомили, що він прооперований у лікарні та перебуває у важкому стані. Ми одразу виїхали, і я всю дорогу дзвонила йому — гудки йшли, отже, телефон був десь на позиції, ще заряджений. Їх там було четверо — по них вдарив FPV-дрон. Саша (побратим, — ред.) заповнював журнали, коли раптом каже: “Вибух”, і його відкинуло. Коли прийшов до тями, побачив, що двоє загинули, Ваня був у важкому стані, а його самого контузило. Він почав шукати вихід із бліндажа — і тоді почув, як кричить Ваня. Але дістатися до нього не міг. І тоді Ваня, у важкому стані, просто як машина почав сам виповзати — настільки в нього було багато сили та волі до життя. Коли він виповз, Саша накрив його простирадлом”, — переказують мати з сестрою.
Спочатку бійців евакуювали до Дружківки. Потім лікарі обласної Дніпропетровської клінічної лікарні ім. Мечникова ввели хлопця у штучну кому та тиждень боролися за його життя.
“Коли ми приїхали, побачили, що він весь обгорілий та обмотаний. У нього було три осколки, ще й обличчя розтрощене, а частини подрібленого черепа зайшли у мозок. Лікар казав, що якщо він виживе — доведеться робити пластику обличчя. Ще осколки були в животі, кишківнику та нозі. Загалом у нього від вибуху було 70% опіків тіла, дихальні шляхи теж були в опіках, а на нозі — відірвані пальці. У нього тільки одна рука з годинником залишилася ціла. Я посиділа, потримала її, і якби знала, що бачу його живим востаннє — посиділа б ще і потримала за руку довше”, — ділиться Світлана.
19 листопада Іван помер. Йому було 19 років.
“Ваня був чудовою людиною — люблячим, розумним і щирим. Ще він був дуже цілеспрямованим: як надумає щось — йтиме цим шляхом, поки не виконає задумане. Водночас був дуже добродушним — якби зустрів на вулиці шахраїв, усе їм віддав би. Ніколи не мала з ним жодних проблем — і до школи мене жодного разу не викликали. Взагалі не кожен у такому віці має мужність піти на війну”, — говорить мати.
Поховали захисника 22 листопада в рідному місті Сквира. У нього залишилися мати з батьком, старший брат і молодша сестра.
“Я на прощанні розмовляла з подругою Вані з вишу, і вона казала, що коли вони якось пили каву, Ваня сказав: “Напевно, це наша остання зустріч”. Вона тоді не зрозуміла, чому він так сказав, але так і вийшло”, — додає сестра Софія.
Рідні Івана прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.