Четверо велосипедів їдуть болотистою дорогою Нью-Йорка. Троє кермувальників на дитячих роверах трохи бавляться й роздумують про те, аби влаштувати перегони — хто ж першим докрутить педалі додому. Та все ж, вервечкою тримають курс за головним — дорослим — велосипедом. Раптом просто над головами сімейства розривається снаряд. Він перетворюється на десятки уламків, розрізає повітря, врізається в землю. Дитячий ровер усередині колони падає.
“Смужка всього лиш лишилась”, — проводить пальцем по переніссю 12-річна Яна. Металевий відламок пролетів в міліметрі від її обличчя й зачепив лише трохи: навіть до медиків звертатись не довелося. Слід, що нагадує про той день, уже став майже невидимим.
Нині замість нью-йоркського бездоріжжя — київський асфальт, а кількість велосипедів зменшилася до трьох.
В Дарницькому районі Києва легко потонути в багатоповерхівках. Гучно шумить Дніпро, обабіч тротуару доцвітають останні бутони світло-фіолетового бузку.
Біля під’їзду зустрічає 22-річна Аліна Домбровська. У трикімнатну квартиру на лівому березі столиці вона переїхала навесні минулого року, коли сім’я збільшилась удвічі.
Дівчина понад 20 років прожила у Нью-Йорку на Донеччині. Закінчила місцеву школу й профтехучилище в Торецьку. У 18 вийшла заміж за Данила, невдовзі у пари народилася донечка Домініка.
Покинути рідну домівку довелося у травні 2022-го. “Мені було не страшно, але ж дитина. Раптом щось трапиться”, — пояснює Аліна.
Півторарічна Домініка, Аліна і її чоловік Данило оселилися в столиці. 9 місяців прожили в невеличкому будинку неподалік від роботи чоловіка — він будівельник. Згодом переїхали на однокімнатну квартиру. За кілька тижнів після новосілля сильно захворіла тітка Аліни, що жила в Нью-Йорку. За тиждень жінка буквально “згоріла” на лікарняному ліжку — торецькі лікарі були не в силах чимось зарадити.
“В останній момент в неї було дуже затяжне запалення легенів. Вона лікувала сама себе: покашляла — випила якусь пігулку. Дітей багато, постійно гуманітарки, холод. А вибухи дали ускладнення на серце”, — пояснює Аліна.
Коли Наталя померла, її троє дітей залишилися сиротами. Свого батька вони майже не пам’ятають — той помер від онкозахворювання, коли діти були зовсім малими.
Про смерть мами 11-річній Яні, 9-річному Денису й 7-річній Ані сповістила їхня тітка, матір Аліни. Старші зреагували більш спокійно, а молодша довго і голосно кричала, ковтаючи сльози.
Їх 8-річна Аня при згадці про маму не може стримати й нині. Коли цікавлюся, чи можу я запитати в неї щось про маму, дівчинка сідає на коліна Аліні, скручується клубочком і ховає очі, міцно притискаючись до грудей. Тепер мамою дівчинка називає двоюрідну сестру.
Аліна з чоловіком оформили опікунство над дітьми майже одразу після трагедії. Тоді дівчині був 21 рік. Каже, паперова тяганина тривала недовго. Серед рідних і знайомих родини більше не знайшлося охочих взяти на виховання малечу. Варіант дитбудинку відкинули одразу.
“Я кажу мамі: “Давай я візьму”. — “Ти що, як ти будеш? І так зйомне житло, сама не знаєш, як далі будеш. А тут четверо дітей”. — “Якось будемо”.
Якби Аліні кілька років тому сказали, що в 21 вона стане багатодітною мамою, певно, розсміялася б в обличчя. З чоловіком планували народити ще максимум одну дитину — і то, коли Домініка трохи підросте. Роздумували й над тим, аби колись зігріти сімейним теплом і маля з дитбудинку — “якби були можливості”.
В один момент довелося навчитися робити “домашки” й знаходити порозуміння відразу з трьома тітчиними дітьми. З Нью-Йорка до Києва їх, розгублених та з кількома клунками одягу в руках, доправили волонтери. Коли питаю, що найбільше здивувало у столиці, найстарша Яна (якій за місяць виповниться 13) очікувано стверджує: “Тиша”.
“Дуже гучно вдома було?” — питаю. Маленька Аня перехоплює ініціативу й дзвінким голосом, де поки губляться певні літери, розповідає як бачила біля дому “танк з великим дулом, де сиділо багато військових”. Діти починають перебивати одне одного, намагаючись наввипередки розповісти зовсім не дитячі історії: про техніку, що проїжджала по їхніх грядках, про десятки військових, “прильоти” ракет і авіабомб.
10-річний Денис, що спершу трохи соромився, стає біля мене й починає гортати галерею в телефоні. “Це наша мама”. “А тут я ще зовсім маленький”. “А це ми всі разом на Новий рік”. Так я вперше бачу обличчя 42-річної Наталі. Тієї самої, яка їхала на дорослому велосипеді разом зі своїми дітьми. Вони схожі на жінку, мов дві краплі води. Усі з темним волоссям та глибокими карими очима. В погляді Наталі зчитується втома від фізичної праці. Найменша Аня пригадує, як смажила мамі на обід картоплю, аби порадувати її, коли та повернеться з городу. Було в сім’ї й деяке господарство.
Нині про найріднішу людину діти згадують все рідше — з моменту її смерті минуло трохи більше року. Аня засмучується, коли в школі до свят кажуть співати пісні про маму. Втім, при однокласниках вже не плаче.
“Коли забираю Аню зі школи, вона виходить і кричить: “Ма-мааа!” Я стою, люди на мене дивляться. Бо мені 22, а їй 8”, — ділиться з посмішкою Аліна.
Столична школа, де навчаються діти, стоїть зовсім поруч від їхнього дому. Велика триповерхова будівля з помаранчевими стінами стала місцем, де вони нарешті опинилися серед однолітків: у Нью-Йорку з початком відкритої війни повноцінного навчання не було.
“Хто туди ходив? Вони взагалі туди не ходили. Домашку скинули, яку мама зробила, і все. Мінімум два роки у них втрачено вза-га-лі. Найменша дівчинка приїхала і мала йти у третій клас, а вона букв не знає”, — з подивом розповідає співрозмовниця.
Зрештою, замість третього Аню відправили у другий клас. Дениса та Яну на другий рік вирішили не залишати, проте зараз вони активно займаються з репетиторами, а Денис ще й ходить на карате.
“У першому семестрі з математики були четвірки, а в другому — вже 7, 8” — рапортує мені семикласниця Яна.
Яна хоче стати візажисткою, Денис — “фізруком”, а Аня відрубує, що надто маленька, щоб ухвалювати такі важливі рішення. І все ж, додає, що не проти стати чарівною поні з мультфільму.
Часом, зізнається Аліна, з дітьми буває складно. Навіть дуже. Це трапляється, коли ті не можуть між собою чогось поділити, а на додачу плаче маленька Домініка. “У такі моменти допомагає лише “магній антистрес”, — сміється молода мама.
Її будні пролітають заклопотано й трохи одноманітно. Вранці треба зібрати дітей до школи й нагодувати сніданком, далі — прибрати трикімнатну оселю й погратися з Домінікою, яка поки не ходить у садок. Вже пообіді додому повертаються школярі — їм треба нагадати про додаткові заняття, а молодшу відвести до логопеда. Незчувшись, підкрадається вечір.
Величезна багатоповерхівка, здається, повністю затуляє собою сонце. Пустує дитячий майданчик, повз проходять поодинокі перехожі. Нетипова для столиці розміреність.
“Все, пока, сімейка!” — заливається сміхом Денис і щосили відштовхується на роликах.
За ним так само невпевнено їде Аня. Аби та не впала, її по черзі страхують Яна та Аліна. І все ж, під час невдалого розвороту, дівчинка не втримується на ногах і падає — на коліні лишається подряпина.
Таке хобі — одне з елементів нового життя дітей. Блискучі чотириколісні ролики кожному з них презентували волонтери невдовзі після переїзду з Нью-Йорка. Також в арсеналі дітей є скейти та велосипеди.
Тримаючись за руки, Аліна з дітьми йдуть повз свого будинку. Найменша бавиться й прагне розцілувати братів і сестер. 12-річна Яна намагається уникнути тактильного контакту — вона ж уже підліток, а тут ці телячі ніжності. На рану після падіння на роликах Аня майже не зважає — мама Аліна на неї подмухала та сказала підбадьорюючих слів, аби боліло менше. Молодша з усієї сили вчепилася у руки старших. Так, ніби боїться, що вони кудись подінуться.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.