“Люди чекають, що знову можна буде спокійно лягати спати, не думаючи, що ти вночі можеш опинитися під завалами власного будинку”, — розповідає про прихожан настоятель храму у Часів Ярі. Попри російські удари, тут і у Сіверську проводять богослужіння. Іноді збираються й у підвалах. Вже понад рік віряни приходять у церкву не лише помолитися, а й отримали гуманітарну допомогу. Священники залишаються на Донеччині, аби підтримати людей, та вмовляють їх евакуюватись.
Як священники допомагають парафіянам під час війни та чому люди відмовляються виїжджати з прифронтових міст, Вільному радіо розповіли протоієреї Олег Кручинін і Віктор Скрипник.
Від Борисо-Глібського храму в Часів Ярі до Бахмута — близько п’яти кілометрів.
“Коли почали роз’їжджатися постійні парафіяни, я переймався, як ми без регента будемо, без паламарів. Борисо-Глібський храм — досить великий, у нас було два хори — професійний та аматорський. Ми брали участь у Всеукраїнському фестивалі колядок у Святогірській лаврі, у концертних програмах. А тут поїхали регент, паламар, викладачі недільної школи”, — згадує настоятель Борисо-Глібського храму Української Православної Церкви Олег Кручинін.
Близько трьох місяців часовоярцям доводилося приходити молитися в укриття неподалік храму.
“До грудня 2022-го року у храмі ще проходили служби. Потім ми перейшли у підвал 5-поверхівки поруч, він добре обладнаний. Різдво теж там зустріли. Це саме така обстрілювана зона. Там практично немає людей. Всього шестеро мешканців залишилося. Обстріли ставали частіші. Потім вже і підвал обстрілювали”, — ділиться співрозмовник.
Так люди почали збиратися в іншому храмі міста. Зараз службу у Часів Ярі та Сіверську настоятелі намагаються проводити раз на тиждень.
“Мобільного зв’язку практично немає. Тому я не знаю, скільки людей буде у храмі, бо обстріл може внести свої корективи. Ніхто не знає, коли обстріл почнеться. Люди йдуть у храм у Часів Ярі пішки з різних районі міста. На волю Божу тільки ми сподіваємось. Зазвичай, людей 20-25 приходять. У Сіверську є підвальне приміщення при храмі, вони там збираються. Як буде далі, я не знаю. Поки є можливість, продовжуємо служити. Служба допомагає людям трохи відволіктись”, — каже протоієрей Олег Кручинін.
Без світла, газу та води, але під щоденні звуки вибухів — так майже тисяча людей виживає зараз у Часів Ярі. Аби підтримати людей, сюди навідуються волонтери. Таку ж допомогу вони привозять і для місцевого храму, додає настоятель.
“Нам багато допомагають волонтери. Ми їм дуже вдячні. Наприклад, волонтерський рух “Парасолька” та інші організації. Дають нам бензин для генератора, продукти, воду та інше. У лютому — березні цього року багато було допомоги, тому ми розсилали тоді прихожанам, які вже виїхали”, — ділиться протоієрей Олег Кручинін.
Гуманітарну допомогу для вірян храму передають і часовоярці, які евакуювалися з міста.
“Наші прихожани збирають допомогу в інших областях і сюди пересилають. Люди підтримують тих, хто залишається. На службу приходять і наші постійні прихожани, які були до війни, і стали ходити люди, які живуть поряд. Роздаємо і в Часів Ярі, і Сіверську. Це єдині два храми, які діють зараз у Бахмутському районі. До [повномасштабної] війни їх було близько 20”, — зазначає настоятель Борисо-Глібського храму.
Протоієрей Олег Кручинін каже: найбільше часовоярці зараз потребують дров.
“Ми і храми готуємо до зими, і для жителів основна проблема — це дрова. Їх возять, але ціна завищена. Зрозуміло, що вони йдуть і самі рубають, готують ці дрова. Ще вони часто просять привезти газові балони. На них можна готувати — це теж зручно. Продуктами, водою люди забезпечені. І військова адміністрація добре працює, і волонтери приїжджають”, — розповідає співрозмовник.
Він каже: були випадки, коли віряни гинули на подвір’ях своїх осель під час атак російської армії по Часів Яру.
“У нас була така дружня родина — Костянтин та Олена. Я їх зустрів минулого літа, казали: “У нас тут дім, ми нікуди не поїдемо”. Був обстріл, Олена загинула у дворі будинку. Потім чоловіка син забрав у центральну частину України. На 40 днів він повернувся. І сидить у дворі дому, знову “приліт”. Чоловік загинув майже там, де не стало дружини”, — пригадує протоієрей Олег Кручинін.
Протоієрей Олег Кручинін зізнається: вмовити прихожан виїхати у більш безпечні регіони важко.
“Чому не евакуйовуються? І в березні 22-го року і зараз відповідь одна: “Нам немає куди їхати”. Хоча у багатьох є діти і на території України, і інших країни. Психологічно я розумію людей, їм важко покинути дім. Люди живуть у себе вдома — у них є посуд, меблі, одяг. Це все є. Виїхати кудись у гуртожиток вони бояться: “А як ми там будемо без нічого”. Хоча іноді дивишся на ці будинки, і не розумієш, як там можна сидіти. Буває, що домівки більш-менш цілі, а є сильно зруйновані”, — нарікає настоятель Борисо-Глібського храму.
“Кажуть, що їм нікуди їхати, їх ніхто не чекає, грошей немає. Не хочуть покидати рідний край, житло своє”, — додає настоятель храму на честь Казанської ікони Божої Матері міста Сіверськ, протоієрей Віктор Скрипник.
Іноді на евакуацію містяни наважуються, лише коли їм більше немає де жити, каже протоієрей Олег Кручинін.
“Сидять до останнього. Була ще історія, агітував подружжя. Їхні діти мене знаходять через фейсбук, просять: “Батюшка, будь ласка, ми заплатимо волонтерам, перевізникам, тільки вмовте”. Я чоловіка вмовив, а жінка сказала “ні”. Сиділи два тижня. Поміт прилітає снаряд у будинок і вони збираються та їдуть”, — розповідає співрозмовник.
Настоятелі намагаються й зменшити побоювання людей, пов’язані з вимушеною евакуацією.
“Я запрошував у храм голову нашої військової адміністрації Сергія Чауса, щоб він пояснив людям, куди їхати, що їх чекає, які умови. Тоді його сприйняли у штики: “Ні, ми нікуди не поїдемо. Але потім [більшість тих людей] поїхали”, — ділиться протоієрей Олег Кручинін.
Настоятелі храмів у Часів Ярі та Сіверську зараз живуть у Краматорську. Всю небезпеку поїздок у прифронтові міста, кажуть вони, розуміють, але покинути людей не можуть.
“Звісно, нам теж страшно їхати. У Краматорську більш-менш спокійно. Я не герой. Просто я служив у Часів Ярі 9 років, я нікуди не поїхав, я залишаюсь, моя дружина зі мною. Ми підтримуємо людей, і молитвою і матеріальною допомогою. Життя продовжується”, — ділиться настоятель Борисо-Глібського храму.
“Відчуваю небезпеку, але і відчуваю обов’язок. Це взаємопов’язано. Я знаю, що мені потрібно їхати, служити людям. Всі чекають миру, чекають, коли все закінчиться”, — додає настоятель храму на честь Казанської ікони Божої Матері.
Протоієрей Олег Кручинін зізнається: прихожани, як і більшість українців, втомилися від війни.
“Звісно, люди чекають, що знову можна буде спокійно лягати спати, не думаючи, що ти вночі можеш опинитися під завалами власного будинку. Всі сподіваються на перемогу України, благають Бога, щоб лінія фронту не перетнула Часів Яр, і в ньому можна було вижити. Ті, хто поїхав, вірять, що повернуться. Хоча відновити у місті все, як було, мабуть, уже неможливо”, — каже настоятель Борисо-Глібського храму.
Нагадаємо, обстрілів і запеклих боїв не пережив і Благовіщенський храм московського патріархату в Бахмуті. Ми зібрали у матеріалі, що відомо про цю релігійну споруду.